Хто стоїть за безпілотниками
07 Жовтня, 12:38
Поділитись статтею
Тетяна Соболик
Про важливість дронів на передовій уже ніхто не сперечається. Часто ними передбачають бої, іноді ними відміняють наступи російських військ, можуть взяти в полон ворога або витягнути з оточення свого бійця. Все це роблять безпілотники та люди, які вміють стратегічно продумати на кілька кроків вперед дії противника.
Рота знешкодила батальйон
Андрій Солоджук з позивним «Василич» сам із Чортовця Городенківського району. Втім, після того, як у 2011 році вступив до університету нафти і газу, став франківцем. На війну він пішов у перші тижні. Був оперативним черговим відділення бойового управління штабу військової частини. До його обов’язків входив збір усієї інформації, особливих ситуацій по підрозділах. Все, що ставалося у бригаді, стікалося до нього і далі йшло на вечірню або ранішню доповідь командирові бригади.
З кінця січня 2024 року «Василич» помітив, що в бригаді не вистачає спеціалістів, які розуміються на БПЛА (безпілотні літальні апарати). Він узяв підрозділ та ініціював його розвиток у цьому напрямі. За короткий термін вони почали показувати хороші результати. А сам Солоджук став началь-ником безпілотних систем. Додає, що своєї смуги оборони вони не мають. Допомагають лише тим, у кого тяжка ситуація. Взимку стояли в районі Лиману, наприклад.
«Вампір» («Баба-яга» — назву дали росіяни), «Кажан», «Крило», «Лелека», «Пума» — все це назви дронів. БПЛА поділяються на різні класи.
Є розвідники, є розвідники-коригувальники, які шукають ціль бійців, є бомбери — ті, що несуть боєприпаси і можуть їх скинути, а є великі бомбери, які несуть кілька боєприпасів водночас.
«У червні рота ударних безпілотних авіаційних комплексів вивела із строю, грубо кажучи, батальйон противника, — ділиться «Василич». — Якщо брати цифри, то 83 ворогів стали «двохсотими» і десь 370 — «трьохсотими».
Спрацьований екіпаж може більше
Сергій із позивним «Сух» — із Хмельниччини, є головним сержантом інженерно-саперної роти, розповідає, що в ідеалі екіпаж безпілотника має складатись із трьох-чотирьох військових. Проте, бажано, щоб усі вони могли один одного замінити. Перший — пілот дрона, це той, хто керує самим дроном. Другий — штурман, він має бути поруч, з планшетом. Допомагає з орієнтирами, каже, де ціль. Третя людина слідкує за антенами, зарядкою акумуляторів тощо, тобто виконує функції техніка. А четвертий, який є не в усіх екіпажах, а лише в ударних, є сапером. Цей боєць відповідає за боє- припас, що несе дрон.
Сапера в екіпажі дрона замінити найтяжче, бо робота — специфічна. Таке може бути лиш після того, як екіпаж уже виходив на кілька бойових завдань, а хлопці між собою ділилися досвідом і знаннями. Коли люди між собою спрацьовані, то вдається краще, переконаний «Сух».
Свою лабораторію він називає «цукерня». Вона розташована за 20 км від фронту, адже працювати з вибухотехнікою треба неспішно, у спокійній обстановці. Потрібно знати хімію, фізику та аеродинаміку. А сама робота залежить від завдань. Наприклад, дроном можна дерево викорчувати, якщо це необхідно якомусь підрозділу. Але щоб це якісно зробити, то треба знати, який боєприпас взяти і як розрахувати удар.
«Ми нічого не виготовляємо самі, — підкреслює Сергій. — Тому що ми не маємо права, адже Україна в свій час підписала Оттавську конвенцію. Проте майструємо «подарунки» в тих умовах, які маємо, і що дозволяють нам наші навички».
До речі, розвідувальні безпілотники не носять на собі «подарунки», тож у такому екіпажі може бути дві-три особи. Багато залежить від того, який дрон і які його цілі. Якщо бій складний у гарячій точці, розповідають військові, то можуть втратити 20 дронів за годину. Втім, вони навчилися дивитись на це з позитивом. Втратили дрон, але зберегли життя, а це ж головне.
Деталі мають значення
Військові кажуть, що постачають їм багато браку, тож дово- диться переробляти, доукомплектовувати, міняти частоти. Старшина роти ударних безпі-лотних авіаційних комплексів Олексій Годз (позивний «Слон»), який родом з Вінниччини, розповідає, що, отримавши дрон, вони перевіряють корпус, монітори, плати, батарею. Погане — замінюють. Іноді з трьох можуть зробити два.
«Недавно ми відправили коли- шнього пілота дронів на навчання, — розповідає «Слон». — Бо він спершу був лише практиком, вчився іноді в бою. Та далі він мав кілька контузій, то ми дійшли висновку, що краще вже йому не ходити на бойові. Тепер він навчився, як правильно протидіяти дронам, і нас усіх вчить. Влаштував зараз свою лабораторію, де перепрошиває мавіки та доводить до пуття різні безпілотники».
Важливо додати, що такі підрозділи працюють не лише з дронами. Усі вони мають ще й РЕБи — установки, які глушать сигнали ворожих дронів, та ретранслятори, які збільшують дальність зв’язку між пультом і безпілотником. Чим ліпший сигнал, є більше можливості залетіти тим глибше у тил ворога. Наприклад, на стандартному сигналі можна летіти п’ять-сім км, а з кращим сигналом, то вже можна і 10 км або й більше.
«Умовно, це така собі вишка, — пояснює «Слон». — Щоб далеко залетіти, треба мати підсилювач сигналу — ретранслятор чіпляється на мавік, а пілот, який вміє з цим працювати, сидить і посилює його роботу».
Безпілотники знешкодили взвод
У пілота дрона два завдання: уразити більше противників та зберегти життя своїх бійців. Техніку можна замінити, хоч тяжко. А людина — це найцінніше. Особливо якщо вона втомлена в окопі по два-три дні.
«Людина боєздатна тоді, коли відпочиває, — розповідає Олексій Годз. — Тому, коли хлопці знають, що вони під захистом, то бойовий дух піднімається, мають час перебрати свій БК — бойовий комплект, виспатися тощо».
Завдяки дронові можна побачити початок штурму. Часто бої відбуваються на відстані 100-200 м не автоматами, а дронами. Вивести кілька осіб з бою — це іноді навіть не довести до атаки піхоти.
«Наприклад, йде їхній взвод у кількості 30 осіб на нашу позицію, — пояснює Андрій Солоджук. — Ми кидаємо кілька «подарунків», як наслідок — хтось загинув, хтось поранений, а хтось допомагає пора- неним, і ми маємо ситуацію, що вони не дійшли, а ми вже їх знешкодили. Атаки нема. Піхота спостерігає і насолоджується. Це зберігає життя максимально».
Зараз така війна, що найбільше зберігають життя БПЛА. А ще — стратегія і планування. Якщо добре спрацювати, то ворог вже думає про евакуацію чи дезертирство, відмовляється виконувати наказ тощо.
Чому воюють «зеки»
Використовують як зброю наші військові ще й психологічну атаку. На російські позиції можуть летіти не порожні мавіки, а з колонками. У гучно- мовці — запис із приблизним повідомленням російською мовою: «Рускій, сдавайся! Для своєго командованія ти — мясо! У нас тєбє нічєго нє угрожаєт: накормят, напоят». Далі давали настанови, що слід зняти все спорядження і виходити. Росіяни виходили, іноді групами по чотири-п’ять осіб. А мавік їх лише супроводжував на позицію наших.
Військові кажуть, що мають право поспілкуватися з ними, а не допитувати. Зазвичай ті говорять правду. Часто це «зеки», які потрапили сюди під примусом. Останній, з ким «Василич» спілкувався, розповів, що з 2 000 «зеків», які поїхали на фронт, залишилося 500. Решта вже загинули. Тіла не забирають, полонених не обмінюють. Бо нікому їх не треба.
Напрошується питання: чому вони й досі йдуть воювати проти нас? Бо приходять і питають ув’язненого: «Скільки тобі ще лишилося сидіти?». Відповідає: «Півтора року». Йому кажуть: «Добре, але ти або йдеш воювати, або ми навішаємо ще оце зверху на тебе і будеш ще 10 років сидіти». Якщо «зек» відмовляється, то його кидають в «одиночку», там луплять. Через місяць йому показують, що вже «допаяли десятку» і якщо знову відмовиться, то погрожують ще 10 років додати. Так, вони йдуть з думкою, що раптом пронесе.
Нині багато хто з них опиняється на війні за дрібне порушення. Навіть не судять. Пригадують наші хлопці ще одного дідка: вкрав кольоровий метал, відсидів, а коли вийшов, то нагадали йому про борг у розмірі 260 тис. рублів. Не міг виплатити, запропонували контракт. Сказали, що буде охороняти склад, а опинився на війні.
Були моменти, що вони бунтували й відмовлялись виконувати завдання. Командування, попри все, їх змушує йти вперед, і за вечір можуть самі своїх убити до 100 осіб.
Втім, зізнаються хлопці, що колонкою нечасто користуються, бережуть наш особовий склад. Якщо їм вдається отак взяти російських полонених, то наші вже знають, що треба тікати. Бо російські командири витрачають величезні ресурси, аби догнати своїх і вбити. Точку просто випалюють. Була історія, що їхні кілька «зеків» бігли здаватися, наші це побачили, прийняли їх. Втім, позаду біг їхній командир із погрозами. Ту позицію наших потім зрівняли з землею.
«По-перше, для них це сором, що їхні здалися, — розповідає «Василич». — Великий удар для командування. По-друге, вони хоч не цінують людей, але дуже цінують інформацію, яку вони можуть сказати: звідки приїхали, скільки їх було, де навчалися, що вчили. Тому намагаються вбити своїх, щоб ті нічого не встигли нам розповісти».
Заслужили державну нагороду
Як розповідає Андрій Солоджук, війна — це ша- хова партія: «Ми знаємо на три кроки вперед, як піде противник, і вони розраховують на три кроки вперед наші дії. Може бути таке, що ми знаємо про їх штурм і готуємося, потім вони дізнаються про те, що ми знаємо, і нам серед ночі приходить повідомлення, що штурм відміняється і буде в іншому напрямку.
Як висновок — може не бути штурму, бо вони заплуталися. У нас — таке саме. Ми плануємо, вони дізнаються, і ми думаємо, чи лізти туди, чи нема чого втрачати людей».
Влітку була дика спека. Дронами доставляли на позиції воду. Буває, що є точки, куди дуже складно заїхати, тут стає в нагоді дрон.
«Місяць тому був масований штурм, перша лінія посипалася, ми фізично не встигали вбивати росіян, — розповідає Солоджук. — Наших взяли в оточення, на одного нашого загинуло тоді 20 їхніх. Та з наших 12 хлопців тоді врятувався лише один. Через добу по радіостанції він вийшов на зв’язок, мовляв, відійшов за 20 метрів у нору і вони не знали, що він там. Далі вони пройшли 600 м вперед, а він залишився позаду них. Ми п’ять днів кидали йому їсти, воду, батареї під радіостанцію, спілкувалися з ним і думали, як витягнути. Тому що він ні вночі ні вдень не міг піднятися й побігти, його б розстріляли».
Більше військовий там залишатися не міг, бо вороги активно освоювалися на цьому місці. Всі розуміли, що нашого бійця от-от знайдуть. Хлопці тоді залучили міномет, усі БПЛА, які були в доступі, і почали працювати по позиціях, щоб уразити. Увечері підняли важкий безпілотник «Вампір».
Коли вороги чують звук цього дрона, то ховаються, бо бояться. Спершу росіян налякали. Далі — почали скидати вибухівку. Паралельно працювали різні дрони з усіх боків. Нашого бійця попередили: безпілотник скине перший раз вибухівку, то біжи. І він біг. На відстані 20 метрів від сотні ворогів біг ці 600 метрів до позиції наших. Хаос не дозволяв противнику зрозуміти, що ж насправді відбувається.
«А це ми просто виводили хлопчину, — розповідає «Василич». — Якщо чесно, то дронами в полон багато хто бере, але щоб з оточення виводити, то я такого ще не чув. Це ми перші таке успішно зробили. До речі, хлопців, які провели цю операцію, ми подали на державну нагороду».
Поділитись статтею
