Стираючи «червоні лінії»: як Курська операція змінила правила гри
15 Жовтня, 09:42
Поділитись статтею
Юрій Присяжнюк
Через більш ніж місяць після початку Курської операції сил оборони України стало абсолютно зрозуміло, що це зовсім не короткочасний рейд, у чому російське керівництво через пропаганду намагалося переконати і українців, і росіян, і світ, і себе. Самонавіювання та пропаганда не спрацювали, «само по собі» на Курщині нічого не «розсмокталося». Більше того —реальність, як завжди, виявилася для військово-політичного керівництва значно неприємнішою, ніж того очікували. Всю палітру наслідків Курської операції для росії складно передбачити, адже Україні вдалося зіграти у великій кількості площин — від психологічної до міжнародно-політичної (не кажучи вже про те, що операція все ще триває і її ще «є куди крутити»). Проте вже зараз можна стверджувати, що українці добряче потопталися по намальованих кремлем, не виключено — лише в його уяві, «червоних лініях» і змінили правила гри у цій війні.
«Червоні лінії»
Після провалу першого етапу війни, який, як розраховувало російське керівництво, і повинен був стати останнім — «Київ за три дні», росіяни довший час жили парадигмою, що поле бою буде лише в Україні. Тут їм можна все: вбивати, грабувати, знищувати енергетику, перетворювати на пустелю міста і села — ось тобі набір воєнних злочинів, вибирай, який тобі більше подобається, і безкарно вчиняй. Адже театр воєнних дій буде лише в Україні, а російська територія відгороджена від нього «червоними лініями», про які нібито є консенсус зі світовою спільнотою. Тільки от світова спільнота, як виявилося, готова терпіти казки про лінії та ядерний шантаж не безкінечно довго. А ще менш довго готові терпіти це українці.
Перенесення воєнних дій на територію ворога — це одне з базових завдань будь-якої армії у будь-якій війні. Руйнуватися повинні не твої міста і села, а ворога, знищуватися повинна не твоя інфраструктура, а ворога, вмирати повинні не твої цивільні, а ворога. Російсько-українська війна — не виняток, і повернення війни туди, звідки вона прийшла, — у росію, було необхідним, а можливо, і неминучим. Просто для цього потрібний був час і створення певних обставин. І як тільки обставини вишикувалися у правильний ряд — перенесення війни в росію стало реальністю.
До цього росію довго «готували на повільному вогні», очевидно, таки побоюючись застосування ядерної зброї. Зважаючи на всю неадекватність во-лодимира путіна, який ще напередодні повномасштабного вторгнення недвозначно обіцяв кожному, хто завадить йому захопити Україну, «наслідки, з якими ви ще ніколи не стикалися», стовідсоткової впевненості у тому, що російські «червоні лінії» — не фантом, не було. Тому Захід та Україна зайшли з іншого. Спочатку були поставки гаубиць М777, далі — ракетних систем залпового вогню HIMARS, далі — танків, ППО, авіації. Десь між цими етапами Україна почала завдавати спочатку невеликих ударів по тимчасово окупованих територіях, потім — по сакральному для путіна Керченському мосту, потім — уже по самій росії, а там і «РДК» («Російський добровольчий корпус») з легіоном «Свобода росії» понесли демократію в бєлгородську народну республіку. Протестували непогано. Настільки непогано, що створили у російського військово-політичного керівництва стійке уявлення про те, що будь-які дії сил оборони України на прикордонних територіях російської федерації — це несерйозно, просто диверсійно-розвідувальна група зайшла, «банди» якісь, само мине. Ну-ну.
Саме відштовхуючись від цього досвіду, російське командування спочатку зреагувало на наступ ЗСУ на курщині мляво. Звісно, російська розвідка бачила стягування українських сил до кордону в Сумській області, яке супроводжувалося, зокрема, заявою начальника Головного управління розвідки МОУ Кирила Буданова про те, що це — підготовка до відбиття можливого наступу росіян на Сумщину. Очевидно, про це стягування українських сил доповідали вищому військовому керівництву рф, проте воно зреагувало так, як воно зреагувало: «Щось там українці собі придумали, якісь наступи на Сумщину, несерйозно, хай стягують». Проте, як виявилося, за цю помилку і традиційне «авось» російська федерація вже заплатила велику ціну, і продовжує її платити.
Брехня стала очевидною
Перш за все виявилося, що фортифікації росіян у прикордонні курщини, на які вони витратили з бюджету орієнтовно 15 мільярдів рублів (~150 міль- йонів доларів США), — така ж фікція, як і червоні лінії. Фортифікації не варті нічого, якщо їх не захищає особовий склад. А з ним у російської федерації теж не все гаразд. Зібравши всіх, кого можна з військових частин по всій країні, у тому числі матросів з тихоокеанського флоту, російське командування зайняте їх утилізацією у «м’ясних» штурмах на Донбасі. А «дірки» на курщині можна самонадіяно заткнути 18-20-річними строковиками і загороджувальними загонами з кадирівців за ними.
У цій ситуації розвалився ще один міф, який путін озвучив 7 березня 2022 року: «Підкреслю, у бойових діях не беруть і не будуть брати участь солдати, які проходять строкову службу». Те, що у російській армії ще до початку повномасштабного вторгнення в Україну виробили механізм шантажу та погроз, якими змушували строковиків підпи- сувати контракт і відправлятися в Україну, — це окрема історія. Проте на курщині брехня путіна стала абсолютно очевидною вже і для населення рф, яке на третьому, а фактично — одинадцятому році війни таки почало задавати питання своїй владі. У прямих ефірах пропагандистських каналів у тому числі.
Справді, атмосфера у російському інформаційному просторі через місяць бойових дій на курщині помітно змінилася. Навіть за даними повністю підконтрольної кремлю дослідницької групи «ле- вада-центр», 91% росіян «занепокоєні операціями Збройних сил України на території рф. Це помітно і в російських соціальних мережах, і у блогосфері,
і навіть у сюжетах телебачення з коментарями жителів курської області. Більше того, окремі пропагандисти, які два роки намагалися робити хорошу міну при поганій грі та заливали про «сво (спеціальна воєнна операція. — Авт.), яка йде за планом», нині відверто зриваються в ефірах на федеральних телеканалах і задають риторичні пи- тання: чи сво справді йде за планом і бойові дії на території курської області також були заплановані?
При цьому російській пропаганді абсолютно немає чого розповісти про «злочини укронацистів» на курщині. Ні, пропагандисти стараються, знімають фейкові ролики у стилі «бандерівець ображає бабушку», проте це все залишається на рівні відвертого марґінесу, якому навіть середньо- статистичний споживач російської пропаганди вже не вірить. Адже фактажу: вбивств цивільних, мародерства, зґвалтувань, як це було на окупованих територіях України, в курській області немає. Українські військові поводяться підкреслено цивілізовано, що одразу відзначили союзники України.
Точніше, вбивства і мародерство у курській області є, проте у населених пунктах, які не контролюються силами оборони України. Злочини вчиняють строковики та кадирівці, які повинні були населення рф захищати від страшних «укронацистів». Ще до початку українського наступу серед населення прикордонних російських територій зростало невдоволення кадирівцями, які регулярно влаштовували на площах міст нічні танці зі стріляниною. Фактично, зайнявши частину території курської області, сили оборони України звільнили її населення від кадирівців, які у російській федерації якщо не «перший сорт людей», то, щонайменше, «другі після путіна». «курська народна республіка» сьогодні — єдине місце на території рф, де кадирівці не мають жодної влади. І ця думка в російському інформаційному просторі також нині час від часу проскакує.
Все не йде за планом
За насиченими подіями в курській області залишився майже непомітним один важливий факт. Це, якщо глянути на карту ширше, — напрямок на столицю, московський напрямок. І так звана «друга армія світу» не змогла захистити від прориву навіть його. Від наступу армії, з якою веде найбільшу на континенті війну з часів Другої світової. Можна уявити, яка ситуація в рф з особовим складом і тех- нікою на кордоні з Казахстаном, чи Монголією, чи Китаєм. Китай теж може уявити, і уявляє. До речі, офіційний Пекін виступив із достатньо стриманою заявою про події на курщині лише через тиждень після початку наступу ЗСУ. Китайці обмежилися типовою формальністю: «Китай узяв до відома ситуацію, що склалася. Позиція Китаю є послідовною та чіткою, закликаємо всі сторони дотримуватись принципів деескалації». Хоча можна лише здогадуватися, що насправді думає китайська верхівка про таке демонстраційне приниження, як вторгнення на територію ядерної держави. Адже в «ядерному клубі», і не тільки у ньому, до цього часу вважалося, що будь-який перетин кордону країни з цього «клубу» армією іноземної держави автоматично означатиме ядерний удар. Ядерна зброя, зброя стримування, як малося на увазі дотепер, саме для цього й існує — щоб іноземна армія навіть не думала про перетин кордону держави «з клубу», адже це — сама справжня «червона лінія», куди ще червоніше?
Проте, як можна припустити, Китай дивиться на події в курській області не лише з подивом, але й з певною злістю. Його так званий «мирний план» багато в чому базувався на принципі «припинення війни», тобто зупинка по лінії фронту, передача російській федерації вже окупованих нею територій України. Наступ сил оборони України на курщині фактично руйнує цю концепцію Пекіна. Адже тепер при можливих мирних переговорах, образ яких періодично то з’являється десь на горизонті, то знову зникає, путіну доведеться погоджуватися з окупацією Україною частини території рф.
У «клубі» такого не зрозуміють, це не статусно. І нехай путін, продовжуючи засипати російським «м’ясом» Покровський і Торецький напрямки, тепер намагається продемонструвати, що йому нібито важливіший Донбас, ніж курська область, у реальності це більше схоже на черговий блеф. Без суджанського та коренівського районів кур- ської області російська федерація втрачає значно більше, ніж ~1300 квадратних кілометрів тери- торії. Вона втрачає авторитет, якого у неї і так залишилося небагато. Навіть серед країн «Гло- бального півдня». Так, лідери окремих із цих дер- жав досі зустрічаються з путіним, тиснуть йому руку, усміхаються на камеру. Проте всі ці поїздки російського диктатора більше схожі на створен- ня видимості нормального життя і на підтримку іміджу «рукоподатного» президента, у якого все йде за планом.
Адже жодних реальних договорів, які могли б допомогти втримати російську економіку на плаву, путін, за результатами цих поїздок, вибити не зміг. Це свідчить про те, що «Глобальний південь» не готовий вкладатися у «кульгаву качку», яка проґавила частину своєї країни, не готовий наражатися за співпрацю з цією «качкою» на вторинні санкції США, не готовий іти за «качкою» кудись у напрямку дна. Тим більше, коли на території російської федерації взагалі не виключене створення через деякий час так званої «альтернативної росії», або намоленої російською неспроможною опозицією «прекрасної росії майбутнього».
Не варто забувати про варіант, коли після періоду військової комендатури в курській області, очолюваної нині генерал-майором ЗСУ Едуардом Москальовим, Україна оголосить на цій території «Демократичну республіку Росія», вільну від кремлівського режиму, кадирівців, фсб, тотального контролю з блокуванням Інтернету.
Такий собі Тайвань «на мінімалках». І кандидати на прихід до влади у цій прекрасній, легітимній росії майбутнього є — спроможна російська опозиція, яка зокрема воює проти нелегітимного кремлівського режиму в складі сил оборони України. А допомагають легітимній «Демократичній республіці Росія», яка єдина і має право на всі ресурси колишньої російської федерації, сили оборони України. Із ракетами ATACMS, Storm Shadow, Taurus і дозволом від західних союзників завдавати ударів ними по цілях на території колишньої рф. Адже це — наступна «червона лінія», яку Захід не наважується перейти. Так?
Реальність прийшла несподівано
Тепер російська пропаганда намагається переконати всіх, що Курська операція сил оборони України провалилася, жодних цілей не досягнуто, наступ захлинувся, перекидання російських військ із Покровського напрямку на курщину немає і взагалі — українцям краще «просто взяти і відійти назад». Проте на практиці ці всі наратив не витримують жодної критики. Адже і війська (орієнтовно 60 тисяч осіб) російське командування з інших напрямків вимушене перекидати, і просто так «взяти і відійти» ЗСУ явно не збираються, та й усі цілі операції досі відомі лише обмеженому колу осіб із вищого військово-політичного керівництва України.
Наприклад, всі події на курщині можуть бути лише першим етапом операції, наступними кроками у якій передбачено або нові прориви кордону російської федерації в інших областях, або активніші дії сил оборони України на інших напрямках. Знову ж таки, широкому загалу це стане відомим у майбутньому. А сьогодні можна констатувати, що за місяць бойових дій у курській області і кремль, і російське суспільство якщо не протверезіли, то принаймні дістали добрячу порцію холодної води та інших рідин і звикають жити у новій реальності. Реальності, де війна йде на їхній території і неприємні процеси у такій ситуації починають запускатися масово й несподівано.
Поділитись статтею
