«Розправити крила»: як ті, хто втратив на війні найдорожчих, знаходять внутрішню силу жити далі
30 Жовтня, 16:08
Поділитись статтею
Наталія Лозовик
Вони воліють не чути у свій бік слова «вдова» і називають себе «Дружинами Янголів». Бо так менше болить. А ще — легше боротися з нав’язаними суспільством стереотипами: не можна усміхатися, гарно вдягатися, ходити в кафе, відпочивати й радіти життю, має бути лише журба та сльози. Яких, через загибель коханих чоловіків на війні, й так не бракує. Торік у листопаді Любов Василів та Ірина Круховська заснували свою громадську організацію, щоб підтримувати жінок, яким доводиться проходити крізь пекло втрати. І разом віднаходити шлях до забутого нормального життя.
З чого почалася ваша історія як організації?
Любов:
Наша громадська організація не така, як усі: нас працює лише два десятки людей, але для того, щоб добре було багатьом. І всі наші проєкти — і майбутні, і теперішні, і ті, які ще викоху- ються в наших думках, — спрямовані на те, щоб допомогти жінкам стати на ноги, знайти світло в кінці тунелю і рухатися до щастя. Насправді, коли прийшла страшна звістка, кожна з нас думала,що це кінець: життя більше немає, далі — лише існування і поодинці просто в’яла як квітка. А коли ми поступово почали знайомитися одна з одною, зустрічатись, ділитися якимись навіть жахливими думками, то усвідомили, що всі стикалися з таким самим, і розуміємо одна одну як ніхто. Якщо хтось ще відчуває таке, значить, я не божевільна і, на- певно, десь ще є дівчата, які також відчувають те саме. Ми знаходили одна в одній підтримку, і в нас народжувалися якісь такі — на той час здавалося — божевільні ідеї. У певний момент — всупереч всім ваганням: варто чи ні? — ми з Іриною Крухов-ською таки зважилися і зареєстрували організацію, наступного дня провели збори й почали вже говорити про спільні напрями діяльності разом з іншими нашими жінками. Це була перша перемога над собою. Зрештою, це як у притчі про незламність сім’ї: одну гілочку ми можемо легко зламати, а якщо вже пучок, то хто його подужає!
Ірина:
На початку війни такі історії були поодинокими й кожна з нас шукала, як би вийти з цього стану відчаю самостійно. Не було нашої організації, я ще не знала ні Люби, ні Лесі. Розуміла, що мені погано і треба шукати вихід. І я шукала — шукала таких жінок, як потрапити у середовище, де мене справді зрозуміють. Якщо одна з нас змогла, вийшла емоційно з цієї ситуації, то й іншій під силу. Ми створили цю організацію, щоб підтримувати одна одну. Бо чоловіки наші загинули, а ми попали в такий психологічний полон, з якого треба насправді вивільняти всіх дівчат.
Є така думка, що після смерті чоловіків, які боролися на фронті, їхнім жінкам теж доводиться боротися, але — вже за себе…
Любов:
Так, ми продовжуємо боротися. Ба більше — не маємо права здатися. Якщо наші чоловіки віддали життя за свободу і майбутнє наших дітей, то ми тепер маємо присвятити своє життя, щоб продовжу- вати їхню місію, але так, як уміємо, по-жіночому. Знаєте, колись я обожнювала каву, це був мій ритуал зранку: наливала собі горнятко, завжди мала бути цукерка, і коли її пила,— насолоджувалася. А коли мій чоловік пішов воювати, смак кави втратився. І я знову його відчула лише тоді, коли зустрілася з дівчатами. Що може бути прекрасніше, якщо жінка, яка місяць тому зустрілася з таким болем, почує про нашу організацію, доєднається до неї, побачить шлях, який ми пройшли, й зрозуміє: життя є! Я теж свого часу дивилася на інших і питала себе: як ті вдови вижили? Як змогли? Але, дивіться, і я живу! Тобто, вони були прикладом для нас, ми тепер — для когось, а потім ті люди, які візьмуть приклад з нас і стануть на ноги, будуть дроговказом для інших. І нехай це добро сіється!
От прозвучало це слово — «вдови», але багато жінок воліють, щоб їх не називали цим словом. То як правильно?
Любов:
Назва нашої організації говорить сама за себе. Я навіть не хочу десять разів казати про те, що мій чоловік — полеглий захисник. Так, він захисник, і для нашої сім’ї завжди буде героєм, як і всі, хто віддав своє життя за країну, але я не хочу, щоб моя дитина постійно чула, що її тато загинув. А ще я не хочу бути вдовою. Бо вдова — це нещасна жінка, яка не хоче шукати в собі ресурсів, щоб жити далі, та, яка обрала шлях ходити завжди в чорному і заплаканою. А дружина Янгола — це та, яка попри все підіймається і йде, хоче рухатись вперед і доводити, що нас не зламати.
З якими найабсурднішими стереотипами щодо того, як має виглядати дружина полеглого захисника, ви стикались?
Любов:
Взагалі принцип «відповідати статусові вдови» абсурдний. Мій чоловік закохався в мене яскраву, красиву, з червоним манікюром і на підборах. Для нього я була жінкою його мрії, він ніколи не хотів бачити мене похмурою. Звісно, був період у моєму житті, коли після його загибелі я пів року не хотіла нічого з собою робити, почорніла і плакала. Кожна жінка має право на цей час жалю, скорботи, жаліти себе і так далі. Це абсолютно нормально, через це треба пройти. Але для чого себе заковувати у ті чорні кайдани на все життя? Середньовічні якісь канони чи закони — давно в минулому, і дружина, яка втратила чоловіка, може бути красивою, може усміхатися, ходити в театр чи кіно, читати книжки. Вона має право мріяти і мусить мріяти, цей свій біль переродити в якусь таку ру- шійну силу й здолати ті кордони, які колись собі намалювала! Як приклади маємо багатьох жінок-лідерок, які пережили якусь особисту трагедію і потім стали еталонами для інших. Зрештою та ж червона помада, яскравий макіяж — це теж один із видів терапії, спосіб повернути собі барви або й зробити щось таке, чого ти, можливо, ніколи не робила. От ми започаткували — це вже терапія. Де вона має проявити ту агресію? Це такий спосіб проявлення навіть агресії самої до себе, так? Ми ось започаткували особливий фотопроєкт «Розправити крила».
Про що він? Яку має мету?
Любов:
Про жінок, які готові зробити крок назустріч нам. Ми простягаємо їм руку, щоб показати, від чого вони відмовляються, але можуть собі дозволити. Відволіктися, побачити себе справжню, дозволити собі усмішку, червону помаду, накручені локони, розкритися і бути красивою попри все. І разом з тим це «привіт» суспільству: ось ми, ми є і ми такі, як хочемо того ми, а не ви! Ми продовжуємо жити, зустрічатися, можемо сидіти в кафе, пити каву, фотографуватися з букетом квітів і виставляти це в соцмережах, надихатися одна одною, робити компліменти і просто дихати на повні груди.
Як це виглядає на практиці?
Любов:
Ми влаштували фотосесію для жінок, які втратили коханих на війні. Зробили учасницям, а їх було десять, зачіски, макіяж і на кілька годин занурили їх у зовсім інший світ. Наш професіонал-фотограф Ігор Шерепот, друг організації, буквально чарував з дівчатами: вони там і сміялися, і туфлі знімали, жартував з ними, робив усе, що можна. Це такий спосіб вийти з тої придуманої нами «зони комфорту», у якій насправді не комфортно зовсім, але ми чомусь боїмося проявитись. Жінки, які зважилися на цю фотосесію, зізнаються, що опісля дихати почали якось інак- ше. Мовляв, невже я наважилася одягти яскравий костюм? А що скажуть люди? Але треба через це переступити.
Чи взагалі вистачає сьогодні розуміння від суспільства?
Любов:
Знаєте, від кого розуміння є? — Від успішних людей. А от хету — дуже багато. Відколи загинув мій чоловік, минуло вже два з половиною роки. В перший — я тільки плакала і викладала у соцмережах зізнання йому в коханні. Тоді дуже багато людей мені писали про співчуття і їм було приємно від того, що я так страждаю. А коли я припинила писати ті посвяти й виклала фото з букетом, який мені подарували на день народження, — полетів шквал осудження, що, мовляв, знайшла іншого, розлюбила, забула. Хтось навіть писав, що танцюю на кістках свого чоловіка. Після довгих розмов із психологами я тепер дякую людям, які проявляються такими коментарями, й одразу блокую їх та видаляю зі свого кола спілкування. Бог привів нас на світ для щастя, і кожна людина робить свій вибір, куди звернути. Я впевнена, що мій Павло хотів би, щоб я була щаслива, аби діти сміялися, він би тішився, що вони мають красиву маму. І хто може мені заборонити це робити?
Ірина:
Я ніколи не писала віршів, зовсім. Але коли мій Роман загинув, слова почали складатися якось самі собою. Я публікувала їх на своїй сторінці й мало не одразу почали в приватні повідомлення писати навіть знайомі: «Нащо ти це пишеш? Ну загинув та й загинув, кому потрібні твої вірші». Тоді було дуже боляче, а зараз я вже хочу ті вірші навіть видати збіркою, мабуть, це буде ще один проєкт нашої організації. І я така не одна: багато наших дівчат пишуть, просто не знають, що з цим робити.
То як власне підтримуєте своїх жінок? Чим допомагаєте?
Любов:
У нас дуже багато ідей. Наприклад, дуже багато наших жінок повиходили заміж, не маючи вищої освіти, після дев’ятого чи десятого класу, народили дітей, чоловік їх забезпечував — і всім було добре, жили так роками. Але він загинув і треба якось далі жити, а де кошти брати? От ми завдяки грантовим програмам хочемо допомогти їм і дати можливість навчатися, допомагати з роботою. Хочеш працювати у сфері краси, — відправимо тебе на курси. Прагнеш стати бізнес-леді, — знайдемо можливості й тобі. Та що казати, багато дівчат банально не вміють їздити за кермом, машини в гаражах стоять. Самій піти навчатися чомусь важко, впевненості не вистачає, а коли вас іде 20? Гуртом воно все якось легше, одна з одної будуть приклад брати. Знаєте, коли вони вже отримають ті права, то цю подію варто буде відзначити навіть якимось автопробігом (усміхається). Наше завдання — дати жінці можливість розвиватися, стати особистістю, яка варта чогось уже в цих умовах, без чоловіка, яка міцно стоїть на ногах, знає, що в неї буде завтра. «Дружини Янголів» — це організація, яка допомагає жінкам розправити крила.
А що для вас є тим джерелом ресурсу, мотивації рухатись далі?
Любов:
Бувають такі моменти, що я думаю: Боже, нащо ми створювали ту організацію? Я не витримую нести все на своїх плечах — купа справ, питання, які весь час треба вирішувати, проблеми, щоразу щось нове й нове. Тому ресурсу вже давно немає, але я ж узяла на себе цю місію. Як і кожна з нас. Тому вороття нема, ми всі щоразу беремо і якось себе долаємо. Адже розуміємо, що несемо відповідальність не лише за себе, але й за ще когось. Бо якщо вже вступили в цю воду, — мусимо брести.
Так, буває, що деколи треба пропасти на два-три дні, он Іра — побізнесує, побізнесує і вертається в сім’ю (сміється).
Ірина:
Люба, знаєте, насправді усім нам роздавала завдання: хто, що і коли має робити. І так справді легше було, бо всі якось залучені. Ресурсу дійсно витрачається дуже багато, і коли ми щось органі- зовуємо, то сил набираються скоріше дівчата, а не ми. Але в нас є важлива мета.
Любов:
Ми мусимо набиратися сили, бо ж не покажеш себе вже слабкою. І хоч би як важко тобі не було, але ти вже разом з усіма виходиш із цієї ситуації. А ще — наче граєш в гру із собою: щоразу даєш собі виклик, долаєш його і розумієш: гарна дівчинка, ти зможеш ще! Колись я завжди бачила в очах свого чоловіка, що я потрібна йому. Бо дітям ми потрібні до слушного часу, підростуть і покинуть наше гніздечко, а далі що? Тому, напевно, кожного разу, коли ми здійснюємо щось таке, хочемо бачити в очах людей, що ми зробили щось потрібне. Кожній людині хочеться бути чогось вартою. І кожна якась ідея дає нам стимул зранку прокинутись. Бо ти маєш ціль.
Поділитись статтею
