Підтримати – не нашкодити, або Чому варто вчитись розмовляти

Уляна ПИЛИПЕЦЬ

Війна – це не тільки виклик для тих, хто тримає зброю на передовій, але й для їхніх рідних, які чекають у тилу. Батьки, дружини, чоловіки, діти, вдови та й самі військові – всі вони щодня борються зі своїм болем, страхами, переживаннями та невизначеністю. Для них важливо знати, що вони не самотні, і необхідністю також є отримувати фізичну та емоційну підтримку.

Але як робити це так, аби не нашкодити? Як підібрати правильні слова? Про те, що болить і як цьому зарадити, читайте у матеріалі.

Біль не зрозуміє ніхто

Роман Круховський був людиною рішучою та наполегливою – коли приймав рішення, то ніхто не зміг переконати у протилежному. Як і рішення прийти до військкомату і стати на захист країни на початку повномасштабної війни. Він воював у складі одного з батальйонів територіальної оборони Івано-Франківщини, згодом – виконував бойові завдання у складі 10-ї окремої гірсько-штурмової бригади «Едельвейс». 2 серпня 2022 року Роман Круховський загинув у бою на Донеччині.

У той день, пригадує його дружина Ірина, не хотілося нічого, навіть жити. 

«Здавалось, тоді я не хотіла жодної підтримки, ніяких слів. Я просто опустила руки. Мені було настільки важко, що я не знаю, як вдалося той період пережити. Попри мій важкий стан, наші найближчі друзі телефонували, приходили в гості. Ба більше, організували похорон мого Романа. Тоді я не усвідомлювала, наскільки великою та значущою була ця підтримка. Я жодного разу не чула від них фраз на кшталт «Все буде добре», «Переживеш», «Відпусти». Натомість розраду я знайшла у їхніх словах “Як тобі допомогти?”, “Ми поруч”, “Ми переживемо все разом”, “Ти не одна”», – говорить Ірина Круховська.

Дружина загиблого військовослужбовця зізнається, що найважче було чути слова так званої підтримки від знайомих у перші дні після загибелі Романа. 

«Мене запитували «Як ти?», я відповідала – погано. А як може почувати себе людина, яка втратила найдорожче на війні? Боляче та образливо було отримати відповідь: «Та нічого, все буде добре. Відпусти його, і стане легше». Я такого роду заспокоєння не сприймаю зовсім. Так само як і фразу «Я тебе розумію». Ні, ніколи людина, яка не втрачала чи чиї рідні не воюють, не зрозуміє той біль. Навіть я не зрозумію ту дружину, яка втратила чоловіка, тому що кожен біль є особистим. І казати так взагалі не можна», – ділиться Ірина.

Інша фраза – «Відпусти його». Сказати це легко, а закарбовується вона у серці з невимовним болем та образою.

«Коли я чула це від знайомих, мені було так боляче. Ну як це – відпустити? Коли вся твоя душа переповнена болем, коли тебе якимось чином це все тримає. Як? Тоді я ніяк не могла це зрозуміти. Вже зараз для мене це означає говорити про загиблого чоловіка без сліз, говорити багато із вдячністю на серці, а не образою та звинуваченнями «Чому так сталося». Але це не те, як можна підтримати», – розповідає вона.

Коли уникають

Бували й випадки, коли Ірину уникали люди – в магазині, на вулиці посеред міста. Уникали поглядів та розмов, а все тому, що не знали, як підтримати.  

«Приблизно через рік після загибелі Романа я зустрілася в магазині зі знайомими. Вони зізналися, що ще тоді, як дізналися трагічну новину, хотіли підтримати, втім не змогли підібрати слів. Я їх не звинувачую, адже сама уникала людей», – зізнається Ірина Круховська.

Уникати, каже вона, неправильно. Навпаки, вияв сили – це підійти до людини і підтримати, а одним із найкращих способів будуть слова «Як я можу тобі допомогти?».

Від однієї «галочки» завмирає серце

Віктор Конох з Івано-Франківщини пішов до війська у 2018-му. Тоді одразу потрапив до 95-ї десантно-штурмової бригади Збройних Сил України. Прослужив чотири роки, а в жовтні 21-го звільнився.

У листопаді того ж року Віктор одружився з Юлею. Подружжя почало працювати над спільним бізнесом, налагоджувати життя, як раптом 21 лютого 2022 року Віктора викликали у військкомат. Сказали, що 25 лютого почнуться навчання резервістів. За декілька днів почалась повномасштабна війна.

«До нині, коли я згадую той ранок 24 лютого, у горлі ком. Тоді Вітя потрапив до лав 10-ї окремої гірсько-штурмової бригади «Едельвейс». Вже через кілька днів вони були на Київщині. І це, направду, був один із найтяжчих для мене періодів. Бо звʼязку не було від слова зовсім. У мене в оточенні дуже багато військових, тож я починала дізнаватися інформацію в усіх поспіль і тепер розумію, що десь це й було моєю помилкою. “Колону «десятки» розбили. Як там твої?”», – розповідає дружина Віктора Юлія.

Від цієї фрази, зізнається дівчина, наче зупинилось серце, але вже за декілька годин Віктор вийшов на звʼязок. І так було весь час війни на Київщині. Далі хлопці вирушили на Луганщину. З часом там військові вже налагодили якусь свою внутрішню систему заміни один одного, та час від часу Віктор був на звʼязку. 

«Загалом, коли ти й тоді, і зараз бачиш ту «одну галочку», життя наче стає на паузу, – ділиться Юлія. – Направду, саме від цього я «піймала» свою першу в житті панічну атаку. Словами цей стан неможливо описати, я намагалася впродовж трьох років зробити це для себе хоча б. Але зрозуміла, що це можуть відчути лише ті, хто чекає».

Ми не злі стерви

Юлія багато разів чула як виправдання: «Твій вже воював, а мій не вміє». Відповідала, що за три роки можна було б підготуватися. І зараз це не проблема ані військових, ані їхніх родин, що хтось щось не вміє. Ба більше, в лютому 22-го поруч із її чоловіком були теж такі, хто не вмів, відтак вони вчилися. 

На думку дружини військовослужбовця, суспільству треба зрозуміти, що коли вони поруч із рідними засинають та прокидаються, снідають та вечеряють і мають змогу обійняти та поговорити – рідні військових тижнями можуть чекати того очікуваного «+».

«Ми не злі стерви  –  ми ті, хто вимушено щосекунди живе зі страхом та внутрішньою боротьбою жити та посміхатися крізь сльози, страх та біль. Жодна дружина військового не чекає вже якоїсь підтримки суспільства. Ми просто щиро хочемо наших чоловіків поруч», – ділиться Юлія.

За час, коли Віктор пішов на фронт, вона сіла за кермо, навчилась приймати всі рішення самостійно та швидко не лише за себе, а й за всю сімʼю, та, не бажаючи цього, стала сильною. Зараз вона не хоче підтримки чи розуміння народу – Юлія просто хоче бути «маленькою дівчинкою» з чоловіком поруч. 

«За період повномасштабної війни я перестала спілкуватися з більшістю тих, кого досі вважала друзями: одні виїхали за кордон, і я морально не можу спілкуватись із ухилянтами; інші не можуть зрозуміти, чому я не хочу йти гуляти, спілкуватись чи розважатись. Я дуже не люблю давати поради, але нам дуже треба, щоб іноді хтось був поруч, аби просто посидіти в тиші чи потримати за руку, коли рідних на звʼязку нема і ти не можеш продовжити свій “рух” далі», – мовить дружина захисника України.

Запитувати, але не нав’язувати

Михайло Когут, 23-річний ветеран війни з Прикарпаття, служив спочатку у командуванні Сил логістики ЗСУ, згодом – у 95-й окремій штурмовій бригаді ЗСУ. Під час виконання одного із бойових завдань на Донеччині отримав поранення – прилетіла міна. Михайлу посікло всю праву частину тіла. На жаль, після отриманого поранення довелося ампутувати кінцівку вище коліна. Зараз Михайло має протез і жартує, що він кіборг.

«Звісно, були моменти, коли люди косо дивилися на протез, – ділиться Михайло, – але я не злився, було дивно: ну що тут такого? В нас третій рік повномасштабка, таких, як я, людей багато і, на жаль, буде більше. Можливо, людина відчуває сором, що я воював, а він – ні. Не знаю. Наше суспільство повинне адаптуватися до цього і навчитися адекватно реагувати. Прогрес вже є: спостерігаю таку тенденцію, коли до мене підходять дітки і питають: «Ого, в тебе залізна нога. Ти кіборг?» Я жартома відповідаю, що так. І від діток це якось по-іншому сприймається».

Та окрім різних поглядів та дитячої допитливості стикався ветеран і з грубістю. Нещодавно заїхав із товаришем на автозаправну станцію, а там були двоє чоловіків на підпитку. До нього почали зневажливо говорити, грубіянити, штовхнули, і він впав – порвав зв’язки на плечі. Зараз лікується. Досі не може зрозуміти, що тоді стало причиною агресії. Можливо, їхня внутрішня образа і сором зізнатися самим собі, докір совісті?

Попри негатив, добра все ж таки більше, а ще збільшується кількість людей, які щиро хочуть підтримати та допомогти. Однак, не завжди знають як.

«Якщо мені потрібна допомога, то я звернуся за нею сам, – продовжує ветеран. – Дуже не люблю, коли навʼязливо намагаються допомогти. Проявляють надмірну турботу. Коли хтось притримає чи відчинить мені двері, коли я йду з підлокітником на протезі і мені важко самому їх відчинити, то я залюбки цю допомогу прийму, але коли я можу впоратися сам, то не потрібно. Хочете допомогти – запитайте».

Інша справа, додає Михайло, коли людина пересувається на кріслі колісному. Їй набагато важче, ніж йому, проте й тут треба питати. Якщо ви натрапили на поганий настрій людини, якій хотіли допомогти, краще вибачатись і закінчити розмову, аніж нав’язувати свою допомогу.

Побратим Михайла, 21-річний боєць 95-ї окремої штурмової бригади Максим Бабіля отримав осколкові поранення під час одного із боїв – втратив деякі та поранив пальці рук.

Воїн закликає людей проявляти більше поваги до військовослужбовців та ветеранів війни, до прикладу за проханням поступитися місцем у черзі.

«Насправді, мені соромно користуватися своїми пільгами, але інколи бувають моменти, коли мені важко стояти у черзі, то я прошу людей пропустити. Часто пропускають, але є й такі, які обурюються. Мовляв, молодий, нічого страшного. Але ж якби вони знали, що я пережив…» – доповнює розмову Максим.

Людині потрібна людина

Франківка Наталія Мельникова, фахівець з психологічного здоров’я, працює з бійцями і членами їхніх сімей з 2014 року. За її словами, універсального правила, як підтримувати та допомагати, не існує, адже кожен випадок індивідуальний. Попри це, в основі всього лежить комунікація.

«До мене на сеанси часто приходять люди, і я завжди кажу всім: говоріть, озвучуйте свої потреби, не бійтеся просити про допомогу, адже дійсно багато з тих, хто предметно не дотичний до фронту, не знає, як підтримати рідних військовослужбовців, але щиро хоче це зробити», – радить фахівчиня.

Рідні військових часто несуть два «рюкзачки» – виконують обов’язки того, хто захищає нас із вами, і свої власні.

«Дружинам, чиї чоловіки воюють і які втратили найдорожче на війні, я раджу мати перелік людей, до яких вони готові звернутися за тією чи іншою допомогою. Когось можете попросити, аби вислухали, а когось – допомогти забрати дитину з садка чи школи чи зробити роботу по дому. Важливо те, щоб ці люди мали можливість допомогти», – пояснює Наталія Мельникова.

Інколи проявляючи бажання підтримати або допомогти, можете почути негатив у свій бік. І це, за словами психологині, не агресія. Так говорить біль.

«Психіка людини настільки може бути виснаженою, що ось ця «агресія» – чи не єдиний спосіб сказати про те, що болить. У таких випадках я в жодному разі не рекомендую відповідати агресивно, а навпаки – завершити розмову пізніше або ж просто сказати “Вибач, я не хотіла образити”», – говорить Наталія.

Звісно, на все потрібен час та психоемоційний ресурс обох сторін: тієї, яка просить про допомогу, і тієї, яка має намір допомогти. Складно говорити про наявність цього ресурсу в час, коли психіка чи не кожного українця перевантажена. 

Психологиня не рекомендує жертвувати заради того, аби допомогти. Йдеться про те, що перш ніж підтримати когось словами чи на ділі, потрібно віднайти ресурс у собі – той самий промінчик натхнення і щирого бажання, а не тому, що так треба. У протилежному випадку – добра з того не буде нікому.

Категорично не можна давати пусті обіцянки. Якщо ви точно впевнені, що можете підтримати, зробивши ту чи іншу справу, підтримуйте обов’язково. Не впевнені чи не маєте сил – не беріться. 

 «Уявіть, що, наприклад, ви пообіцяли забрати дитину з садка, але раптом передумали. Такі дії зроблять ще гірше тому, хто очікував вашого плеча», – застерігає Наталія.

Для людей, які поруч і не знають, як підтримати – достатньо просто сказати: «Я поруч», «Якщо тобі потрібна допомога і підтримка, я готова прийти на поміч». 

І знову ж таки, говоріть, запитуйте, озвучуйте свої думки та прохання, адже пережити біду завжди легше, коли об’єднані.

You can trust me. Caring middle aged female sitting in living room, holding hand of her upset young daughter, trying to support her to survive difficulties, saying that everything is going to be okay