Обличчя війни: як капелан Олексій Писарчук допомагає воїнам молитвою та розмовами

Вступаючи до юридичного інституту ПНУ Олексій Писарчук відчував, що доля готує для нього щось іще — цікавіше та ближче до Бога. Проте тоді він і уявити не міг, що скоро у двері постукає повномасштабна війна, яка змусить його робити важливий вибір і знову змінювати здавалося б вже визначену місію життя.

«Я ще одразу після школи вирішив вступити в Київську православну богословську академію, але тоді так склались обставини, що я все ж вибрав юридичний факультет ПНУ. Після першого курсу я зрозумів, що зможу поєднувати своє навчання з чимось ще. Спершу пішов просто прислуговувати до Владики в Кафедральний собор, а пізніше вирішив ще додати навчання в семінарії, — пригадує чоловік.

Олексій каже, що до цього його спонукало багато факторів. Насамперед — виховання батьків, бабусь, дідусів та їхній приклад.

«Ми біля дому освятили каплицю. Я тоді відчув певну підтримку, допомогу. Часто почав ходити в каплицю й до церкви та молитися. Відчув поклик. І так все завʼязалося.»

24 лютого, в день початку повномасштабного вторгнення, Олексій був вдома з дружиною. Пригадує, як пробудився від звуку літаків, які злітають один за одним, оскільки жили вони зовсім близько до аеродрому. Потім були вибухи.

«В четвер почалася війна, а в неділю в мене по плану мала бути висвята. Війна стала штопором. Я розумів, що треба йти щось робити. З іншого боку — я дуже довго готувався до священства, це було рішення не одного місяця.»

Олексій мав робити вибір — йти на війну або стати священником.

«Владика не покидав місто, ми постійно молилися. І тоді я зробив цей важкий вибір. В неділю я прийняв дияконське висвячення.»

Після того він рік служив у Свято-Троїцькому кафедральному соборі Православної Церкви України й лише тоді зміг стати священником.

«Я мав певні вагання ще від початку війни. Розумів, що якщо стану священником, то не зможу брати в руки зброю. Це мене постійно переслідувало. Я відчував певний борг, потребу зробити щось для людей на цій війні. Мій друг-капелан та його батько, який став капеланом ще в 2014 році, надихнули мене. Я зрозумів, що все ж можу бути корисним.»

Перехід до капеланства — довгий та кропіткий. Загалом наразі в Україні капеланська служба тільки набирає обертів. Хоч вони були ще з 2014 року, проте певного узаконення вдалося домогтися лише у 2021 році. Але деякі нюанси виникають і до тепер.

Щоб священник міг стати капеланом він повинен пройти чи не цілий ряд випробувань. Перший етап — здобуття мандату, який дає йому право перебувати в зоні бойових дій.

«Я його чекав місяць. Після цього почав шукати військову частину, де були відкриті вакансії. Тоді мав зустріч в одній бригаді, але так склалося, що їм вже призначили капелана. Бувши вже на сході я подивився на все і зрозумів, що готовий до цього вже повноцінно.»

Після цієї поїздки отець не припиняв пошуки. Йому дали контакти командира 102 бригади 78 батальйону. Попередньо телефоном вони домовились про співпрацю та почали процес переходу.

В капеланів в цьому плані все, як і у звичайних призовників. Потрібно пройти ТЦК та ВЛК. Процес затягнувся.

«Були певні колізії. Через те, що мені ще не було 25 років й мені не могли надати звання. Єдиний варіант — підписувати контракт. Тому я пішов солдатом. Це все довго тягнулося. Я не розумів, чи є на мій намір воля Божа, чи вже немає. Я постійно молився, щоб Господь показав мені чи дійсно цього він хоче від мене. Але все ж в січні я поїхав на базову військову підготовку і вже після неї в березні відправився на Запорізький напрямок до хлопців й розпочав службу.»

Отець Олексій пригадує, що коли тільки прибув на точку базування, то там не було гідного місця для молитви, лише  невеличке приміщення, де багато людей не поміщалось. Він розумів, що треба ставати та молитися, а молитися, грубо кажучи, не було де. Для тимчасової молитви було певне приміщення, але він вирішив облаштувати повноцінну каплицю.

«Нам виділили приміщення в підвалі. Разом з помічником капелана, який вже був там коли я приїхав, почали все облаштовувати. Треба було наїздитись, щоб купити та привезти все необхідне. На місці нічого не було. Тому на початку виникли певні труднощі, але ми впорались доволі швидко — всього за тиждень.»

Каплиця постійно відкрита для будь-кого. На початку капелан пригадує, як військові стукали у двері перед тим, як зайти, та питали дозвіл. Він пояснив їм, що це не якийсь кабінет і не приміщення лише для священника. Це — місце для молитви й вони можуть приходити туди тоді, коли вважають за потрібне. Після цього захисники почали навідуватись частіше.

«Хлопці почали трохи більше відвідувати каплицю, приходити туди на молитву перед дорогою. Спочатку на Служби Божі приходили декілька людей. Я думав, що б то зробити, щоб залучити ще більше людей. Але з часом їх ставало все більше. Проте я зрозумів, що робити свою справу в одному місці й в один час не вийде, бо в кожного свої справи та не завжди виходить зібратися в конкретний час.»

Тоді капелан почав їздити в інші підрозділи, в різні населені пункти. Служби служили часто просто на дому — де могли прийняти хлопці.

«Війна триває третій рік. Хлопці, які прийшли з самого початку, починають вигорати. І, звичайно, як на мирній території людина потребує часто ходити до церкви (в ідеалі кожної неділі), то там тим більше вони потребують цього. Там все по-іншому. Все життя перебігає перед очима чи не кожної хвилини. Тому дуже часто саме на фронті зустрічаються люди, які кажуть, що ніколи не сповідалися, але хочуть це зробити зараз. Багато хто хоче просто поговорити або послухати молитву. Пригадую, як на початку хлопці придивлялися до мене, не було певної довіри, але я молився, просив Бога, щоб він мені показав, як це все має бути. І потихеньку все налагодилось. Я побачив, що це служіння там дуже потрібне. Бо без нього буде ще тяжче.»

Отець каже, що в кого були перші обстріли, хто був в окопах, той знає, що не віруючих там нема. На війні вірити починають всі. Там все по-іншому. Розповідає, що й сам не раз потрапляв у різні ситуації. Він вже вивчив коли бувають виходи, коли варто ховатися. Але в будь-якій ситуації найперше головне молитися.

«Насправді там важко. Дякую Богу, що маю чудового помічника з гарним голосом, який мені допомагає. Але інше питання, що все там робиться на ходу і в прискореному варіанті. Всі нестандартні випадки, яким нас навчали в семінарії, всі є там. Але з часом втягуєшся.»

Нещодавно отець Олексій відзначив свою першу річницю в ролі капелана. Каже, що його служба ще набирає обертів, тому яка саме його місія у цій війні — покаже Бог та час.

«На мою думку, в першу чергу це душпастирська опіка та соціально-доброчинна діяльність. Ведеться активна співпраця з Благодійними фондами й волонтерськими організаціями. Взагалі капелан — це місток між військовими й тими, хто перебуває в тилу. Бо на жаль у суспільстві зараз штучно починає утворюватись своєрідна стіна, яка розділяє людей та військових. Це все робиться москалями через ІПСО та іншими прихильниками країни-агресора. Тому капелани стараються, як люди військові, але в першу чергу як священники, цю стіну і ці зерна розбрату руйнувати, щоб зберегти єдність у суспільстві», — підсумував розмову капелан Олексій Писарчук, священник Православної церкви України.