Обличчя війни: Олександр Лозован після тяжкого поранення вирішив охреститися

Олександр Лозован родом із Одеської області уже більше двох місяців перебуває на лікуванні в Івано-Франківській обласній клінічній лікарні. Долучитися до захисту України вирішив минулого літа.

Пройшовши вишкіл потрапив до 95 окремої десантно-штурмової бригади, яка протистояла ворогові в одному з населених пунктів Курської області.

«Сам прийняв рішення. Подумав, що може все скоро закінчиться, але треба піти й допомогти. Було багато новин, що потрібно міняти хлопців. Хотів дронами пілотувати, але вкінці навчання виявилося, що потреби в тій частині не було, і мене направили в 95 бригаду. Служив на користь державі, народу»

Позивний «Сова» йому придумали побратими, з якими, за словами чоловіка, вони дуже здружилися – ходили на рибалку і готували їжу для побратимів, які поверталися із позицій.

«Там було озеро і ми ходили на рибалку під обстрілами артилерії. Не боялися, що почнеться в будь-яку секунду штурм. Тому що хотілося зробити побратимам, які прийдуть із позиції, щось приємне, приготувати щось гаряче, бо було вже прохолодно у жовтні. Вони ж могли там 5 діб просидіти. Інколи їжа закінчувалася. Усі мокрі, холодні, невиспані. Ми так одне одному допомагали. Виїжджали на нашу територію, брали харчі. Це нас зближувало, ми трималися разом»

Поранення отримав в зводі розвідників 95 бригади під час завдання в Курській області.

“Я в той день відпочивав після позиції. Була моя черга відпочивати, бо ми мінялися. Почався дуже великий штурм цього села. Ми приготувалися до бою і я почув приліт — це авіабомба. Я упав, як вчили на навчаннях, і це мене врятувало, бо хлопці мали серйозніші поранення, але живі”

Це трапилося у жовтні минулого року. Унаслідок цього Олександр отримав перелом руки, численні поранення осколками, відірвана чашечка на коліні. Ногу вдалося врятувати, але попереду ще одна серйозна операція.

«Мене дуже швидко вивезли мої побратими, я довго не чекав. Був на лікуванні в Сумах, Києві, і вже більше двох місяців – в Івано-Франківську. Мені тут подобається. Лікарі чудові. Тривоги немає, спокійніше. Лікування теж подобається»

Після всього пережитого хлопець прийняв рішення охреститися. Каже, що думав про це давно, але тепер точно зрозумів, що потрібно.

«Я просив в Бога не померти, бо жити хочеться, молодий ще. Просив Бога постійно, щоби врятував мене. І він, бачите, врятував. І я вирішив, що обов’язково похрещуся. І так вийшло, що я довго не чекав. Коли до нас у лікарню прийшли семінаристи, такі веселі хлопці, я сказав їм про свій намір. Один з них став моїм хресним, молодший за мене. Мені стало легше, я заспокоївся. Минулої неділі був у соборі. Я вірив у Бога, але коли він мені настільки допоміг, то я не маю жодних сумнівів. Тепер просто не можу не бути поруч з ним»

Олександр розуміє, що попереду ще лікування та непроста реабілітація, проте хоче швидше стати на ноги та навіть планує повернутися до побратимів.

«У планах вилікуватися і повернутися, тільки мабуть не в ці війська, тому що мені не можна буде падати та лежати, піднімати тяжке – рука ще слабка. У мене ще має бути тяжка операція на коліно. Мене дуже мотивував мій командир, який мав багато поранень. Я побачив у нього дуже багато шрамів. І я враженний, що в людей такий сильний дух, що вона повернулися”

Також чоловік ділиться враженнями про Івано-Франківськ. Каже, що люди тут дуже привітні і намагаються допомогти.

“Їздив у центр, на Пасічну в гості. Трохи важко залазити в автомобілі не пристосовані до крісел колісних, але люди допомагають. Їздив з братом у центр, також отримав таку іскринку – люди проходять, тиснуть руку. Усі дивляться з наміром допомогти. Це дуже приємно. Загалом Франківськ подобається, маленьке місто, і це Україна. Я перший раз тут і мені все подобається. Коли почну ходити, то планую більше гуляти. Часу в мене буде багато”

Військовий каже, що найбільше хоче, щоби війна закінчилася якомога швидше, проте вважає, що кожен має долучитися до перемоги.

“Може комусь спершу це все страшно, але коли потрапляєш на навчання, все змінюється. Люди змінюються – підтримують один одного і всі стають воїнами, проявляється характер. Я побачив свій інший характер. Я знав куди я йду. Просто прийшов мій час і я пішов. Не вагався, та навіть підбадьорював хлопців. Хочу, щоби люди менше дивилися провокаційні ролики. Якщо ви не хочете категорично воювати, то вам знайдуть інше заняття. Я вважаю, що кожен може щось зробити для держави”