Психіатрична швидка: як працює команда, що першою приїжджає на психоемоційні виклики

Вони приїжджають туди, куди не завжди доходить навіть звичайна швидка. Там, де людина не кричить від болю — але кричить її психіка. Спеціалізована «13-та бригада» екстреної допомоги в Івано-Франківську виїжджає на виклики до пацієнтів із психічними розладами, у стані гострого стресу, суїцидальної поведінки чи після бойових дій. Це робота на межі медицини й психології, у зоні тиші, ризику й непередбачуваності.

Усе більше викликів надходить від військових, демобілізованих, підлітків або літніх людей із деменцією. Часто пацієнти перебувають у стані збудження, агресії чи загрози собі. Психіатрична швидка працює спільно з поліцією, а кожен виклик вимагає індивідуального підходу.

МІСТО поспілкувалося з лікарем «13-ї бригади» Михайлом Панчишиним, аби дізнатися, як виглядає ця робота зсередини — без прикрас та героїзації.

Щороку ця команда обробляє до 3000 викликів — майже вісім виїздів щодня. І практично кожен із них — це людина, яка переживає кризу.

«Наша бригада опрацьовує до трьох тисяч викликів на рік. І це не просто цифра — за кожним із цих викликів є людина, яка в той момент була на межі. Це може бути військовий з ПТСР, підліток у стресі, жінка в післяпологовій депресії чи самотній пенсіонер із деменцією. Ми не маємо права бути байдужими, — розповідає лікар «13-ї бригади» Михайло Панчишин.

Найчастіші виклики – пацієнти з психічними розладами

За словами Михайла, більшість викликів, з якими працює 13-та бригада, стосується саме психічних або пов’язаних з ними порушень.

«Напевне, 90% викликів у нас – це спеціалізовані, – розповідає фельдшер. – Як правило, це пацієнти з психічними захворюваннями або розладами поведінки. Хоча трапляються і звичайні виклики – якщо бачимо людину, якій зле на вулиці, ми зупиняємось, оцінюємо стан і надаємо допомогу або викликаємо іншу бригаду».

Останнім часом зросла кількість звернень, пов’язаних з адаптаційними розладами, посттравматичним стресовим синдромом (ПТСР) та іншими ускладненнями психіки – як серед чинних військових, так і демобілізованих.

«Зараз таких пацієнтів дуже багато. Вони потребують особливого підходу. Деколи достатньо просто вислухати. Але бувають і критичні ситуації», – ділиться Михайло.

Окрема категорія – літні люди, які страждають на деменцію, а також підлітки, у яких ще не сформована психіка.

«Підлітки дуже гостро реагують на події навколо. Зараз, під час війни, психіка в усіх трохи “на межі”. Дорослі ще якось стримуються, а в дітей – немає механізмів захисту».

Ризики й співпраця з поліцією

Робота із збудженими, агресивними або суїцидальними пацієнтами може бути небезпечною.

«Звичайно, такі виклики – одні з найризикованіших. Часто працюємо разом із поліцією – у 50% випадків точно. Якщо пацієнт становить загрозу собі чи іншим, ми викликаємо поліцію або, навпаки, вони – нас».

Інколи поліція супроводжує пацієнта до лікарні. Якщо потрібно – застосовують наручники, але це лише в крайніх випадках.

«Буває, що й медикаментозне заспокоєння не допомагає. Тоді діємо спільно з поліцією, усе фіксується на бодікамери. Наша мета – захистити і пацієнта, і оточення».

Що відбувається після госпіталізації

Наразі в Івано-Франківську діє один центр, куди доставляють таких пацієнтів – Прикарпатський обласний центр психічного здоров’я на вулиці Медичній.

«Якщо це вихідний, черговий лікар разом із анестезіологом і психіатром оглядають пацієнта та вирішують, чи потрібна госпіталізація. Це мінікомісійний огляд. Далі визначають, у яке відділення направити людину».

Проте не всі виклики закінчуються госпіталізацією.

«Якщо пацієнт не становить загрози – його можуть залишити вдома під медикаментозним супроводом», – пояснює Михайло.

Специфіка роботи й емоційне навантаження

Михайло раніше працював у психіатричному центрі, де лікуються пацієнти з хронічними розладами. Та саме робота у швидкій найбільше загартувала.

«В центрі спокійніше. Але і там, і тут – своя специфіка. Пацієнти з психічними розладами – це люди, які живуть серед нас. У них бувають ремісії. Ми маємо співіснувати, поважати і не конфліктувати. Вони не страшні – вони просто потребують іншого ставлення».

Найскладніші випадки, за словами медика, – це робота з підлітками та військовими.

«Не до всіх вдається знайти підхід. Добре, що є можливість комісійного огляду – тоді більше шансів надати правильну допомогу. Бо найголовніше – щоб людину почули. А не всі готові говорити…»

Чи потрібні спеціалізовані бригади по всій області?

Поки що «13-та бригада» працює в межах Івано-Франківської громади. У районах такими викликами займаються звичайні бригади швидкої.

«На мою думку, хоча б мінімальні курси для медиків у районах були б дуже корисні. Бо робота з військовими або з людьми в кризі – це зовсім інше. Але створити спеціалізовані бригади по всій області – дуже дорого. Це вже питання до статистики та фінансування».
Робота у «13-й бригаді» – це постійне емоційне навантаження, нестандартні ситуації, ризики, але й велика відповідальність. Це не просто медицина – це про людяність, розуміння, витримку та вміння чути.