Берегиня пісні: як одна жінка з Маняви зберігає голос поколінь

Її голос звучить, як струмок із гір, у якому зливаються сльози, сміх і пам’ять поколінь. 80-річна Юстина Олійник із села Манява — не просто співачка. Вона — творець. Вона — жива скриня народної мудрості. Коломийки, латканки, весільні пісні, гуморески — понад 300 творів живуть у її серці, не з паперу, а з душі. І, що найголовніше — чимало з них вона складає сама.

Коли слухаєш Юстину Данилівну, здається, що вона співає ще відтоді, як почала говорити. Вона зростала в родині, де музика звучала завжди: брат грав на скрипці й бубні, сестра співала, батьки — також.

«Я пам’ятаю, ще з п’яти років співали в хаті. Колись у тиждень всі робили, а на свята — збиралися і наспівували. Та найбільше коломийки — бо то народне, то про нас», — пригадує пані Юстина.

У її голосі — і сміх молодості, і тривога давніх заборон, коли навіть любов між хлопцем і дівчиною не завжди схвалювали батьки. Коломийка тоді була не просто піснею — вона була способом висловитися, сказати про сокровенне.

«Були й веселі, і любовні, і сумні. Бувало — хлопець любить дівчину, а батьки: ні! І все. Але коломийка казала те, що не могли сказати вголос. Вона ніби співала за тебе».

Авторка сучасних коломийок: коли пісня йде з болем

Тепер Юстина Олійник сама складає коломийки — уже не про свята, а про війну, втрати, розлуку, сучасну Україну. Її тексти — це голос покоління, що не змовкає навіть у найважчі часи.

«Колись я більше веселі співала, а тепер воно все болить. Співаєш — а в очах сльози. Не можу тепер просто жартувати в пісні. Все, що в серці — то й у співанці».

Одну з таких пісень, про любов і віру серед війни, вона виконала на гастрономічному фестивалі «Гопки» в селі Монастирчани, де ми й зустрілися. Люди слухали, затамувавши подих. У кожному куплеті — впізнавані події, біль розлук і тиха надія. А потім — коломийки з гумором, і вже інша хвиля: гучний сміх, щирі оплески, радість. Пані Юстина розповіла ще й гумореску про «пійманих на сіні коханців» — зал реготав. І навіть після виступу довго не вщухали овації.

“У голові — мов комп’ютер”: пам’ять, що не стирається

Юстина Данилівна каже, що сама дивується, як багато пам’ятає:

«Я знаю понад 300 пісень, гуморесок — купа. А одна гумореска має 25 куплетів. А ще весільні пісні, латканки, колядки. Я не знаю, як я то все тримаю. У мене в голові як свій комп’ютер».

І все ж найбільше її хвилює те, що ніхто поки не перейняв у неї це багатство:

«Дочка трохи щось знає, але далеко — в Хорватії. А мені шкода, що це все може пропасти. Я би радо навчила, якби хтось хотів».

Мрія — видати збірку, але сама не може

Ще одна велика мрія Юстини Данилівни — видати власну збірку коломийок, як традиційних, так і авторських. Усе, що вона створила — заслуговує бути почутим ширше, збереженим не тільки в пам’яті, а й на папері.

«Я б видала, якби могла. Але я сама того не зроблю. Треба допомога. Бо шкода — таке життя прожила, а воно як вітер».

“Вона як душа нашого села” — говорить Леся Винник

Леся Винник, завідувачка Манявського будинку культури, добре знає Юстину Олійник. І говорить про неї не як про учасницю, а як про рушійну силу громади:

«Ми з Юстиною Данилівною вже років п’ятнадцять разом їздимо. Вона — незмінна частина нашого фольклорного колективу. В 2016 році її коломийка здобула перше місце. Її виступи — це завжди щось особливе. Її слухають не тільки старші, а й молоді. Бо вона співає правду. Живу, щиру».

Попри труднощі, виїзди молоді, відсутність підтримки — пані Юстина не втрачає ентузіазму, і це заряджає інших:

«Вона їздить, бере участь, радить, підтримує. Іноді навіть підкаже нам, як краще заспівати. Такі люди — це золото. І ми ще дякуємо Богу, що вона з нами».

Пані Юстина — не тільки виконавиця. Вона пам’ятає обряди, звичаї, пісні, що співали на весіллях, на вечорницях, у святкові дні. Усе — в її серці, і вона готова ним ділитися.

«Я все розказала б. І латканки, і весільні, і колядки, і жартівливі. Але хто того хоче? Якби прийшов хтось — я би все віддала».

На завершення розмови пані Юстина усміхається — трохи лукаво, трохи сумно. І, як завжди, не говорить — співає. Бо так простіше передати те, що в душі.

«А я собі заспіваю — в голосі покотить,
Та до тої стодолочки, де Любко молотить.
Та до тої стодолочки, та й до тої хати,
Де я буду, молоденька, з Любком газдувати».

Юстина Олійник — не просто “співаюча бабуся з села”. Вона — жива частина української культури, яку ще можна зберегти. Вона хоче ділитися. Вона мріє передати. Вона заслуговує бути почутою.

«Не дивуйте, люди добрі, що я язиката, Всі сі діти вдали в маму — я сі вдала в тата».