Країна сильна, коли сильні ті, хто її захищає: погляд Святослава Брецко з війни

Село Боднарів на Калущині знає його змалку як спортсмена, упертюха і хлопця, в якого зброя ніколи не була просто інструментом. Сьогодні Святослав Брецко — головний сержант роти 91-го окремого протитанкового батальйону. Бойова робота, підготовка людей, відповідальність за смугу виконання завдань — на ньому. Позивний — «Снайпер». І це слово — не гучність, а суть.

«Через два дні після вторгнення я вже був у війську»

Його шлях у Збройні сили почався не зі страху, не з вагань і не з паузи на роздуми.
24 лютого він, як і всі, прокинувся у новій країні, а вже через два дні добровільно приїхав у військову частину, щоб стати до бою.

«Я їхав цілеспрямовано — воювати. Мої друзі й куми пішли в перший день. Я написав їм: я їду за вами», — згадує.

Спеціальної військової освіти на старті не мав. Але мав те, що в його історії звучить лейтмотивом: спорт, дисципліна, стрільба. Зі зброєю — з шести років. Спочатку — пневматика, потім тир і бойова. Батько прищепив любов і повагу до зброї так само природно, як інші прищеплюють любов до музики чи мандрів.

Тому, коли Святослав прийшов на службу, його автоматично відібрали в школу снайперів. Він вільно володів оптикою, прицілами, умів пристрілювати і читати гвинтівку, як книгу.

Під час навчання потрапив у пʼятірку серед 30 найкращих стрільців в школі снайперів. І отримав свою першу бойову снайперську гвинтівку — ЮАР-10, прямо з заводу.

80-та десантно-штурмова. Розвідка. Перше поранення

Першим бойовим підрозділом для Святослава стала 80-та десантно-штурмова бригада.
Він сам обрав десант.

Уже там служив у розвідці, снайпером розвідзвідувального взводу. 2022 року, під час виконання бойового завдання, отримав важке поранення.
Осколки досі в руці та нозі.

Попри це він продовжив воювати — ще рік у 3-й окремій штурмовій бригаді. І лише після тривалого лікування, реабілітації та присвоєння інвалідності III групи — звільнився.

Та це тривало недовго.

«Я відпочив. І повернувся. Бо є навички, які треба передавати. Є хлопці, яких треба навчати. І є ворог, який щодня хоче посуватися вперед».

«Мотивація проста: сім’я, побратими і держава»

Коли Святослав говорить про мотивацію, це ніколи не пафос.
У нього бізнес, мала дитина, родина, яка не виїжджала з країни ні на день війни.
Син, якому було три, коли тато пішов на фронт. Зараз — майже сім.

«Багато молодих хлопців загинуло. Моїх друзів, спортсменів, побратимів. Я хочу, щоб моя сім’я жила тут. Щоб ми всі поверталися додому. Хочу захистити тих, хто не може захистити себе».

Історія, що не забувається: порятунок побратима

Про ту подію Святослав говорить спокійно, без зайвих інтонацій. Але навіть за спокійними словами видно — це кадри, які врізаються в пам’ять назавжди.

Було завдання — завести роту десантників на позиції на Херсонщині.
Чотири розвідники вели десять броньованих «Козаків». Місце виявилося в зоні щільного вогню — там уже тримала оборону розбита українська бригада.
Через 10–15 хвилин позиції накрили всім, що тільки могло летіти.

П’ятеро поранених одразу. Один — найважче:
коліно відірване повністю, 12 осколків, контузія.

«Мені розбило джеп, все було знищено. Побачив іншу машину — просто встиг зупинити її, закинути пораненого. Побратим, якому відірвало п’ятку, сів за кермо. Ми всі один на одного позалазили — і поїхали».

По дорозі накладали турнікети, намагалися стабілізувати товариша. Потім пересіли в броньованого «Козака» і так дісталися евакуації.

Той побратим із Львова — живий. Вони й зараз спілкуються.

«Я не за званнями. Я за роботою»

Після поранення Святослав тричі відмовлявся від старшинських звань.
Не хотів посад, нагород, не хотів «совкових наративів».
Важливо було лише виконання роботи та життя побратимів.

«Я воював не за нагороди. Перші дні воював своєю власною гвинтівкою. Нагороди є якісь, за поранення — мабуть. Але я цим не цікавився».

Тепер — інша фаза.
Бо повернувся вже з чітким розумінням, що треба розвивати сучасну армію, структури, підрозділи.
Вести людей. Вчити. Впливати.

Сьогодні: 91-й окремий протитанковий батальйон

Святослав Брецко — головний сержант роти.
Його задача — бойова підготовка, навчання, якість виконання завдань у бойовій смузі.

І він планує залишатися у війську надовго.

«Мені подобається служба. Структура, відповідальність, зброя. Після перемоги, думаю, має бути достойна оцінка військових і ветеранів. Ми хочемо не покинути державу — а навпаки, підняти її».

Про майбутнє армії та держави

Святослав говорить про майбутнє української армії спокійно, але з тією впертістю, яка народжується лише з фронтового досвіду. Для нього армія після війни — це не цифри у звітах, а люди, яким довіряє життя кожного дня. Тому будь-які пропозиції скорочення особового складу він сприймає не просто критично — він їх щиро не розуміє.

«У нас зараз війна не зменшується, фронт не стискається, ворог не слабшає. Тому говорити про якусь “меншу армію” — це, знаєте, як знімати бронежилет у той момент, коли стріляють», — каже він.

Святослав бачить українську армію майбутнього як професійну, високомотивовану й технологічну. Але точно не меншу. У його уявленні професіоналізація — це не про скорочення, а про якісну підготовку, гідні умови, сильне командування і збереження бойового досвіду всіх, хто зараз служить.

«Це не та війна, де можемо дозволити собі бути маленькими. На нас тисне величезна держава, яка тільки нарощує ресурси. Тому ми повинні нарощувати свої».

Його особиста роль у цій трансформації починається з простого — робити свою роботу чесно й добре. Але насправді вона значно ширша. Святослав належить до тих солдатів, які формують майбутню армію власними руками — впроваджуючи порядок, дисципліну, нові підходи та взаємну підтримку всередині підрозділу. Він переконаний, що після війни саме такі люди стануть тим кістяком, на який опиратимуться військові реформи.

«Ми не просто служимо. Ми накопичуємо той досвід, якого в Україні ніколи не було. І його не можна втратити. Якщо зараз почати скорочення — це означає викинути частину досвіду на вітер. А він нам потрібен буде ще десятиліттями».

Святослав і його побратими категорично проти скорочення армії також і тому, що це, як він каже, демотивує тих, хто стоїть на передовій.

«Як нам кажуть про скорочення, то це звучить так, ніби хтось вирішив, що війна вже завершилася. А ми знаємо, що ні. Ми це бачимо щодня».

Для нього такі дискусії — це небезпечна ілюзія миру, яка може завдати удару по бойовому духу.

Він пояснює й практичну сторону: зі зменшенням чисельності неминуче зростає навантаження на тих, хто залишається. Лінія фронту не стає коротшою, кількість загроз не зменшується, а покриття тієї ж території меншою кількістю людей — це ризики, які відчують не лише військові, а й цивільні.

«Якщо нас стане менше, ворог буде ближчим до звичайних людей. Це дуже проста арифметика».

На противагу скороченню Святослав говорить про інші, на його думку правильні рішення: розвиток підготовки, модернізацію, посилення контрактної служби, інвестиції в технології та створення такої вертикалі командування, якій довірятимуть ті, хто стоїть на нулі. Він не любить пафосні формулювання, але каже дуже прямо: «Україні потрібна не менша, а сильніша армія».

Після перемоги Святослав бачить армію як важливу державну інституцію, яка формує зрілість суспільства і дає молодим людям можливості для розвитку. Він мріє, щоб до військових ставилися з повагою не тільки під час війни, а завжди — і щоб система підтримки ветеранів була такою ж міцною, як і оборона.

«Я хочу, щоб армія залишилась сильною і після війни. Бо саме вона забезпечить нам можливість планувати своє життя, жити нормально і знати, що нас є кому захищати. Це наше майбутнє — і його не можна робити слабшим».

Його шлях — це історія про характер

Святослав Брецко — це поєднання:

• спортсмена, який 15 років боксував і 23 роки стоїть на лижах;
• стрільця, який 22 роки тримає зброю;
• батька, який воює за свого сина;
• побратима, який рятує під обстрілом;
• військового, який повертається, навіть коли має повне право залишитися вдома.

Історія «Снайпера» з Боднарова — це історія людини, яка не уявляє світу, де хтось інший має стояти за нього на фронті.

Бо він стоїть сам.