«Коли руки моляться»: історія вишивальниці Оксани Лецин, яка творить образи вірою і терпінням

Вона не шукає сцени й не любить зайвої уваги. Інтервʼю її бентежать, а гучні слова змушують ніяковіти. Та водночас її роботи — такі, що мовчати про них важко. Оксана Лецин вишиває великі сакральні образи хрестиком — полотна заввишки з людський зріст, які не просто дивляться, а ніби тихо розмовляють з людиною.

Сама майстриня каже просто й без пафосу: «Попри всі перепони, Бог мені допомагає».

Перший великий образ вона почала вишивати після Стрітення — 16 лютого(за старим стилем). Перед тим показала задум священнику.

«Сказав, що так, треба такого образу вишити. Ну і все — я почала», — пригадує жінка.

З того дня вона працювала щодня, без вихідних і без полегшень. Ранок починався з господарства і догляду за худобою, а вже о десятій годині Оксана сідала за вишивку. На обід — кілька хвилин, поруч завжди стояла вода, і знову — стібок за стібком.

Вишивала до пізньої ночі.

«Я шила до дванадцятої. В дванадцятій просто забивала голку і все. Мала забити ту голку, бо якби не це — шила б ще», — каже вона.

Так тривало три з половиною, майже чотири місяці. Перший образ мав розмір близько 120 на 100 сантиметрів — Ісус на Оливковій горі, а другий був ще більшим — понад два метри завширшки — Тайна вечеря.

Оксана пробувала братися за менші роботи, але відчувала, що вони їй не йдуть.

«Малий образ мені не чіпляв. Він ніби затісний. Я зрозуміла: або великий, або ніякий», — зізнається вона.

Коли майже випадково знайшлася відповідна канва — з останнього шматка тканини, — робота буквально «пішла».

«Я почала шити і не могла відірватися. Він так пішов, що я жила тим образом».

Вишивала по шість ниток, кожну розпушувала вручну. Кольорів було так багато, що доводилося все підписувати й складати окремо.

«Я собі записувала номери, кожну нитку складала в подушечку. Бо інакше — неможливо», — пояснює майстриня.

Це була не лише духовна, а й важка фізична праця: затікали ноги, боліла спина, були й моменти повного виснаження.

Згодом прийшли серйозні випробування із зором. Періоди, коли вона майже не бачила людей і не знала, чи зможе знову вишивати.

«Я думала, що вже все… що більше не візьмуся за голку», — зізнається Оксана.

Але лікування допомогло. Лікар дозволив знову шити — обережно, в окулярах, із перервами.

«Я тільки й питала: коли вже можна шити?», — усміхається вона.

Сьогодні Оксана Лецин знову працює над великим образом вже для себе. Хоче повторити вже знайому її рукам роботу — «Ісус на Оливковій горі». Повільніше, уважніше до себе, але з тією ж вірою. Вона не говорить про талант і не вважає себе особливою.

«Якби Бог не помагав — я б того не змогла», — каже просто.

У світі гучних історій і швидких сенсацій її шлях інший — тихий і справжній. Бо є руки, які не просто вишивають. Є руки, які моляться. І саме такими є добрі, терплячі руки Оксани Лецин.