“Запах смерті й розкладання тіл переслідує всюди”. Історія Олексія Юкова, який вже 27 років шукає загиблих військових

“Вони приходять пташками, квітами, дощем, знаками. Являються уві сні, але додому потрапити не можуть. Їхні тіла лежать на місці боїв, а душі до них прив’язані кайданами. Ми шукаємо їх і повертаємо до родини. Туди, де можна віднайти спокій”.

Олексій Юков займається пошуком тіл загиблих і зниклих безвісти військових вже 27 років. Ще підлітком він приєднався до групи, яка займалася розкопками на місцях боїв Другої світової.

У 2014 році чоловік став головою пошукової групи Асоціації дослідників військово-історичної спадщини “Плацдарм” – коли війна повернулася на його рідну Донеччину.

Під час окупації Слов’янська Олексій залишався у місті й допомагав вивозити тіла українських воїнів. І за це ледь не поплатився життям – бойовики відвезли його “на підвал” і винесли смертний вирок за зраду так званій “ДНР”. Врятувала чоловіка випадковість.

У цивільному житті Олексій працював тренером із таїландського боксу, але із початком повномасштабної війни це заняття довелося поставити на паузу. Зараз весь час чоловіка займає пошук тіл загиблих військових, який триває майже без вихідних.

Його пошукова група чи не щодня працює біля лінії розмежування під постійними обстрілами. А одного разу бажання повернути загиблих завело їх на окуповану територію. Тому бійці називають пошуковців не волонтерами, а добровольцями.

Попри втрату ока і численні поранення, Олексій зупинятися не планує. “Хто боротиметься за нас, якщо ми забудемо про них?” – запитує він себе.

Наприкінці 2025 року “Плацдарм” ставфіналістом першої Премії імені Ігоря Козловського – відзнаки для людей та ініціатив, які утверджують людську гідність.

“Це була моя перша зустріч зі смертю”

Більшість захоплень беруть свій початок у дитинстві. І навіть таке незвичне для пересічних людей заняття Олексія – не виняток.

Коли йому було 7 років, неподалік від дому руйнували старе кладовище, на місці якого збиралися будувати дитячу лікарню. Могили розривали бульдозерами, і рештки опинялися на поверхні.

“Де всі діти в той момент могли бути? Звичайно, тільки там. Мені було теж цікаво, але побачене шокувало. Кістки, поламані хребти, черепи з волоссям… Деякі підлітки чіпляли їх на гілки дерев або паркани. Це був кошмар. А я збирав рештки й складав їх в одну ямку. Всі з цього сміялися. Та в мене була одна думка: “Раптом серед них мої рідні?”

На тому кладовищі були поховані люди, які будували Слов’янськ. Ба більше, там лежали князі, купці. Але кладовище зруйнували вщент. Це була моя перша зустріч зі смертю. Я побачив, як люди втрачають свою людяність”, – згадує Олексій.

З наслідками війни він зіштовхнувся дещо пізніше – у 13. Напередодні 9 травня Олексій вмовив старшого брата відвезти його у ліси біля Святогірська. Хлопці часто туди навідувалися – на місця бойових дій часів Другої світової.

“Вони неодноразово привозили звідти якісь залізячки. А я звичайний хлопчик – цікавився війною, гільзами, кулями. Був такий радий, що вмовив брата відвезти мене до лісу. Але тільки там опинився – спіймав ступор. Весна, все зелене, починає квітнути. І тут – сніг лежить, ніби ще не весь розтанув. Потім придивився – а то насправді людські кістки. Їх було так багато, що вони великими плямами розтікалися по всьому лісу”, – розповідає чоловік.

Разом із рештками – спорядження та особисті речі. Більшість належали радянським солдатам, а ось німецьких було мало.

“Тоді в мене виникло питання: “Як так трапилося, що воїни, які загинули під час захисту держави, валяються по лісах не поховані?” Я неодноразово ставив його у школі, вчителям історії. Але нормальної відповіді не почув. Просто зрозумів, що весь час нас обманювали, говорячи про “Никто не забыт, ничто не забыто”. А в той час купа кісток лежали на поверхні”, – зауважує Олексій.

Після цього він почав самостійно збирати рештки, складати їх в окопи, присипати землею і ставити хрестики. А за пів року вступив до місцевої пошукової групи “Гола долина”. Саме тоді Олексій і став на шлях пошуку загиблих.

Метою групи було повернення кожного солдата, незалежно від національності та сторони війни, за яку він воював.

“Щоб кожна душа могла заспокоїтися, кожне тіло було поховане.

У всіх людей є покликання на цій землі. Якщо вони не хочуть в це вірити, це не означає, що його немає. Наприкінці життя людина може зрозуміти, що займалася не тією справою. І від цього страждає не тіло, а душа, яка не виконала своє призначення. Моя місія – повертати душі, покинуті разом із тілами”, – ділиться чоловік.

З 2014 по 2022 роки пошукова група Олексія знайшла рештки майже 4 тисяч радянських солдатів, близько 2 тисяч німецьких військових і їхніх союзників, приблизно 600 жертв політичних репресій та орієнтовно 150 воїнів Першої світової війни. Частину вдалося повернути родичам, інформацію про яких шукали через спеціальні сайти, архіви, посольства і пошуковців інших країн.

Рештки солдатів Другої світової війни на сучасній лінії фронту трапляються і досі. З 2022 року група Олексія знайшла близько 200 військових тих часів. Але тепер на місцях боїв минулого сторіччя тривають нові битви.

“Диверсант, саботажник та зрадник “Донецької народної республіки”

Після “Голої долини”, у 2009 році, Олексій приєднався до донецької пошукової групи “Схід. Захід”. Але йому хотілося більшої самостійності – без керівництва місцевих адміністрацій і людей, які не розуміються на цій справі. Так разом із колегами вони започаткували власну групу, що складалася із понад 20 пошукових організацій Донеччини й Луганщини.

Та невдовзі на Сході почалася війна. Більшість організацій залишилася на окупованій території. Тоді Олексій і став головою пошукового загону Асоціації дослідників військово-історичної спадщини “Плацдарм”.

Під час бойових дій та окупації Слов’янська у квітні-липні 2014 року він залишався у місті. Навіть тоді чоловік допомагав збирати тіла українських військових, через що сам ледь не попрощався із життям. Але його врятували – випадок і “вдале” знайомство.

2 травня 2014 року поблизу Слов’янськарозбилися два українські вертольоти. Загинуло п’ятеро воїнів, а ще один потрапив у полон. Група Олексія першою вирушила на пошук тіл і можливих поранених. Побачене його здивувало – і справа була навіть не у травмах солдатів.

“Люди просто розтаскували вертоліт на брухт, поки поруч лежали тіла військових. Метал ще горів, а вони його рубали сокирами. Мідь, можна сказати, тягнули разом із кишками. Звичайно, були й ті, хто намагався їх зупинити. Але тоді я вперше на власні очі побачив мародерство. Я досі не можу усвідомити, що ми настільки перестали бути людьми”, – розповідає чоловік.

Невдовзі він побачив два БТРи – це були українські військові, які їхали евакуювати загиблих. На чолі групи був нині Герой України Вадим Сухаревський.

“Вони спершу поставилися до мене з недовірою, бо багато чули, що всі на Донеччині їх ненавидять. Але ми знайшли спільну мову. Я показав, де лежать тіла. Завантажили їх і піднялися на гору, де був інший розбитий вертоліт.

Тіла ще двох військових ми намагалися дістати протягом 3-х днів. Вертоліт продовжував горіти, бо під низом залишився керосин. Підійти було дуже важко. Там ще й боєприпаси нездетоновані лишалися. Ополченці стояли неподалік, тому побачили й почали нас обстрілювати з мінометів 82-го калібру.

Весь цей час ми були на зв’язку з нашими військовими. Коли дістали й зібрали тіла всіх загиблих, їх евакуювали. До речі, з батьками цих хлопців ми й досі спілкуємося. Але якось так вийшло, що спершу їм розповіли інший варіант подій – ніби нас там і не було”, – згадує Олексій.

Ця ситуація не минулася для нього просто так. За кілька тижнів чоловіка схопили бойовики неподалік від його будинку.

“Підлетіло дві машини. Вискочили мужики у формі та з автоматами, з ними були кавказці. Загалом людей 10-15. В одного був значок, який символізував дружбу Чечні та РФ. Кавказці майже не розмовляли російською, тільки окремими фразами. Почали кричати кожен своє, направляти на мене зброю. Я спершу не розумів, що їм треба. Показав документи. Вони кажуть: “Это он, пакуй”.

Мене штовхнули прикладами на землю, замотали скотчем ноги від колін та руки від ліктів. Зверху накинули картонку і теж примотали, ніби козирок кашкета. Кинули в машину і привезли до будівлі СБУ, яка була метрів за 100 звідти. Повели в підвал, а там – крики, звуки ударів, запах сечі, все затхле. Посадили мене так, що бачив лише свої коліна і їхнє взуття. Хто не проходив – футболив мене”, – каже Олексій.

Скільки часу він так просидів – не знає. Потім прийшов головний. З іншої кімнати на ковдрі винесли чоловіка, і з пістолета вистрілили йому прямо в голову – лише ноги кілька разів смикнулися. Потім увагу звернули на Олексія. Зачитали йому смертний вирок як “диверсанту, саботажнику та зраднику “Донецької народної республіки”.

“Кажуть: “Привести в исполнение немедленно. Приказ 1941 года”. Я засміявся. Що це? Який 1941 рік? Вони почали мене бити. Я розумів, що це вже не балачки. Думав, що мені точно хана. А зробити нічого не міг. Мене зв’язаного під руки повели до стінки. І тут – бах! Перший приліт. Потім другий. Всі ці бойовики кинулися в різні сторони. Наші почали крити захоплене СБУ. Поруч теж були прильоти.

А я стою і думаю: ну не може такого бути. Розумію, що зараз мене уб’є або снарядом, або уламками. Під картонкою розгледів ворота, біля яких був окоп. Роблю два кроки й падаю прямо на бойовиків. Вони кричать: “200!” Я кажу, що живий. “Ах ти ж с*ка…” Мене почали мутузити”, – розповідає чоловік.

Так пролежали близько 30-40 хвилин, поки обстріл не закінчився. Потім Олексія повели до машини – чи то до “бобика”, чи то до “буханки”. Заштовхали всередину. Поруч лежав труп чоловіка, якого вбили перед початком обстрілу. Все було у крові. Один бойовик поставив на Олексія ногу, і почалися роздуми про те, як саме його вбиватимуть.

Тут ДНРівці вирішили провести ще один “шмон”. В Олексія знайшли кнопковий телефон, “дерев’яний”. Інший, з фото загиблих українських воїнів і жетонами, вони забрали раніше. А про цей забув навіть сам чоловік. Там були київстарівські номери військових, які він не видалив. Але бойовиків зацікавили не вони.

“Одного разу ми намагалися вивезти загиблого українського військового, щоб передати нашим. Тоді однострою не було, всі носили різний камуфляж. І ми казали, що веземо в морг ДНРівця. Та коли затягували тіло в машину, піднялася футболка. На штанах була українська стрічка, яку ми раніше не бачили. Її помітив ополченець і відкрив вогонь. Але вибіг чоловік, який нас відмазав. Саме його номер і знайшли в моєму телефоні.

Це був ДНРівець. Але як він ним став – не розумію. Той чоловік казав мені: “Лёха, будь осторожен. Я знаю, что ты за Украину. Я ни за кого – сам за себя. Мне вообще плевать. Но я понимаю, каким ты делом занимаешься”, – пригадує Олексій.

Знайомий ДНРівець виявився командиром, близьким до Ігоря Гіркіна (Стрєлкова), який тоді керував захопленням Слов’янська. Бойовики набрали знайдений номер, щоб “похвалитися”, кого упіймали. Але чоловік тільки розізлився, що і врятувало Олексію життя.

“Почав кричати й запитувати, хто дав наказ про розстріл. “Первый. – “Стрелок”? – Так точно. – Тормозите машину, конченные твари”. Я не розумів, що все це відбувається зі мною. І тоді цей командир ополченцям каже: “Если вы, мрази, подохнете на поле, я же вас тащить не буду. А эти пацаны вытащат”.

Все ж машину зупинили. Через хвилин 20-30 – дзвінок від Гіркіна. “Приказ аннулировать. Отпустить до выяснения обстоятельств”. Я вже думав, що мене розводять, спектакль розігрують. Але по дорозі ополченці почали у мене “перепрошувати”. Привезли знову в СБУ, а вже звідти відпустили. Та все ще була недовіра. Іду і думаю: зараз почнуть у спину стріляти. Тоді чую: “Стой”. Вирішив, що тепер вже точно все. А ополченець мені: “Друг, если кто-то тебя обидит – маякни. Мы в долгу не останемся”. Потім ще кавказець на знак “вибачення” хотів віддати свій пістолет, але я відмовився. У мене холод по спині був, коли виходив звідти”, – переповідає чоловік.

Він боявся, що бойовики стежитимуть. Тому ще близько 5 годин ходив кругами по місту.

У 2014-2016 роках пошукова група Олексія під проводом місії “Чорний тюльпан” їздила забирати тіла загиблих українських військових навіть на окуповану територію. Це відбувалося за домовленостями, але під дулом автомата. Чоловік називає такі виїзди “добровільним полоном”.

До 2022 року “Плацдарм” залишався єдиною групою у “Чорному тюльпані”, яка продовжувала шукати загиблих і зниклих безвісти. Після повномасштабного вторгнення цей факт не змінився.

“Багато тіл розтягують тварини. Інколи кістки однієї людини знаходимо на відстані до кілометра”

“З початком повномасштабної війни стало більше не тільки роботи, а й болю. Я не міг собі уявити, що все буде саме так. Хоча розумів, що війна не закінчилася, і Росія скоро піде знову. Але раніше всі з цього сміялися”, – зазначає Олексій.

“Плацдарм” за своєю суттю є волонтерським проєктом, який співпрацює з органами. Чоловік називає свою групу представниками суспільства, а не держави.

“Ми себе волонтерами не вважаємо. Військові кажуть на нас “добровольці”. Волонтери не сидять з бійцями в окопах, не лазять по позиціях, не витягають з-під обстрілів і з мінних полів тіла загиблих. Це різні речі. Ми добровольці.

Але загалом наша діяльність – волонтерська. Ми співпрацюємо з поліцією, Службою безпеки, Координаційним штабом. Працюємо також із пошуковими групами Генерального штабу. Та фактично є представниками народу. Представниками родин загиблих хлопців і дівчат, за повернення яких боремося”, – наголошує він.

За майже 4 роки повномасштабної війни “Плацдарм” знайшов тіла понад 3,5 тисячі військових російсько-української війни. Пошуковці працюють як на деокупованих територіях, так і фронті. На виїзди у безпечну зону вирушають по 8 людей, у небезпечну – лише по 2. Але зараз переважно працюють поблизу лінії розмежування.

Забирають завжди усіх загиблих – і українських військових та цивільних, і окупантів.

“Ми неодноразово знаходили російських солдатів у цивільному. Зустрічалися й наші цивільні у камуфляжі. Забираємо, а там уже розбираємося по факту. На місці не ділимо на “свій” і “чужий”, – зазначає Олексій.

Часто “Плацдарму” залишають заявки на пошуки тіла у конкретному місці. Однак не завжди є можливість туди поїхати. Якщо десь попрацювати не вдається – інформацію передають державним структурам.

Багато заявок залишають самі росіяни. І за ними неодноразово знаходили тіла. Оскільки загиблих відправляють на репатріацію, цей процес є дуже важливим і для українських родин – обміни стосуються не лише живих, а й загиблих.

“Є фанатичні росіяни, які воюють за “ідею”. Деякі йдуть вбивати за гроші, бо нібито більше ніде не можуть їх заробити. Є люди, яких змусили підписати контракт і кинули на фронт. Росіяни теж шукають своїх. А потім кажуть: “Як ми взагалі могли дозволити, щоб наші діти пішли вбивати таких, як ви?” Я розумію, що вони можуть маніпулювати заради допомоги. Але є люди, які пишуть це щиро. І вони бояться, бо так працює диктат.

Деякі навіть намагаються писати українською, щоб виразити вдячність. Я нормально до цього ставлюсь, не починаю сварки. Моя мета – повернути загиблих. Я хочу, щоб вони відчули, що значить втрачати. Щоб розуміли ціну цього безглуздя, яке почала Росія. Це – життя їхніх дітей, майбутнє яких продали смерті. Цим тілам тут не місце, вони мають бути вдома”, – зауважує Олексій.

Із собою пошуковці завжди возять багато інструментів: лопати, щупи, дрон, металошукачі лопати, наземний роботизований комплекс. Якщо виїзд триватиме декілька днів – беруть воду, їжу, спальники, коремати. Торік до списку додалася рушниця для збиття дронів. Але нарізної зброї не мають.

Пошуковці завжди одягнені у військову форму, оскільки так безпечніше. Росіяни знищують живу силу й не дивляться, раптом вони у цивільному або у помаранчевих жилетах. А камуфляж дає змогу заховатися.

“Виїжджаємо завжди рано-вранці. Якщо це безпечна зона – обстежуємо територію дроном. Дивимося окопи, вирви, воронки, речі, смітники. Потім розділяємо територію на квадрати й шукаємо мінно-вибухові предмети за допомогою щупів, металошукачів. Викликаємо саперів, які їх знищують або знешкоджують. Потім ретельно обстежуємо територію у пошуках тіл. Зазвичай працюємо до пізньої ночі. Якщо не встигли, а їхати далеко – ставимо табір.

Багато тіл розтягують тварини. Інколи кістки однієї людини знаходимо на відстані до кілометра. Погано, якщо пошуки ведуться в населеному пункті, де були домашні тварини. Наприклад, свині з’їдають людину повністю – не залишається нічого. Вони живуть біля тіла і поступово його знищують. Тоді доводиться шукати навіть у фекаліях. Так знаходили зуби, фаланги пальців, фрагменти кісток – те, що не перетравилося”, – розповідає Олексій.

У небезпечних зонах пошукові роботи коригують військові підрозділи. Вони контролюють дороги, посадки, небо. Групу завжди супроводжує людина, яка добре знає територію. Рештки загиблих і їхні речі пакують у мішки. Часто їх доводиться нести пішки по 5-7 кілометрів до безпечнішої території, де стоїть транспорт.

Опісля тіла відвозять у морг. Там їх оглядають та беруть ДНК, за допомогою якої встановлюють особистість. Якщо є документи та збереглася зовнішність – викликають родичів на упізнання. Але ДНК беруть все одно – на випадок сумнівів.

“Не на виїздах ми максимум 2-3 дні на місяць. І то, якщо якась важлива зустріч або хтось захворів. Які вихідні? У нас війна. У цих хлопців і дівчат шансів повернутися з кожним днем стає все менше і менше. Треба працювати”, – стверджує чоловік.

За 27 років роботи з людськими рештками він вивчив про них все. І навіть міг би із закритими очима зібрати скелет – кісточка до кісточки.

“По рештках про людину можна сказати багато: приблизні вік, зріст, вагу, національність та навіть захворювання. Кістки говорять більше, ніж м’які тканини, які з часом просто згнивають.

Тому завжди всі рештки ретельно оглядаємо. Було таке, що свині перемішали у ямі 5 тіл. Довелося їх розкладати й викладати кожну кісточку окремо. Щоб ненароком не поховали в одній труні дві людини”, – зауважує Олексій.

Щоденний пошук загиблих – це безперервний калейдоскоп зустрічей зі смертю. І він одночасно виснажує тіло та душу. А часу на відновлення – обмаль.

“Коли за день забираєш по 100 тіл, то приповзаєш на базу і не те що їсти – говорити не можеш. Емоційно виснажений, бо передивився стільки облич і малюнків смерті… Парфум війни – запах смерті й розкладання тіл – переслідує всюди. І ти просто провалюєшся у сон. На секунду закрив очі, а вже час прокидатися. А потім – день бабака”, – ділиться Олексій.

У 2022 році групі навіть довелося заїхати у вже окуповане Сватове, що на Луганщині. Тоді з проханням забрати тіла побратимів звернулися військові, бо інакше їх не віддавали. Загиблі були офіцерами. Посередниками між росіянами й пошуковцями стали поліціянтка та представник міської влади, які не змогли виїхати з окупації.

“Домовилися зустрітися за Кремінною. Підготувалися – взяли мішки, виїхали вчасно. Заїжджаємо у місто – і тут починається російський штурм. Дісталися до крайнього блокпоста, а там уже бій, всюди вибухи. Зупинилися. Повз нас проїхала “швидка” – прямий приліт, розлетілася вщент. Я розумію, що зараз і нас ляпнуть, а ми ще й на великій машині. Розвертаємося і на повній швидкості вилітаємо з Кремінної. У машині – діра від гранатомета. Вибралися дивом”, – згадує Олексій.

Але на цьому історія не закінчилася. Він не міг не стримати слова й не забрати тіла. Олексій зв’язався із посередниками й домовився зустрітися вже зі сторони Лиману. Через день знову виїхали.

“Ми у дорозі, а вони починають по декілька разів міняти локації. Розумію, що щось не те. Зупинилися перед Сватовим – у Райгородці. Стали біля підстанції. Підходить чоловік і починає з нами розмову. Каже, що краще, щоб всю Україну здали, аби війни не було. Прийшов пробити нас. Ми швидко звідти завалили. Стали неподалік від блокпоста. Мені дзвонять і кажуть заїжджати у Сватове. Нібито там на блокпосту зустрінуть і проведуть до моргу. “У прямому і переносному сенсі”, – подумав я. Але інакшого шляху не було”, – каже Олексій.

Двоє хлопців з команди їхати відмовилися, ще двоє – залишилися з Олексієм. Посередниця дала їм номер похоронки.

“Я зателефонував і представився російським військовим. З московським акцентом кажу їм: “Что там у вас, укры дохлые лежат? Надо трупаков забрать. Подъедут люди – передадите им”. А сам розумію, що він грошей хоче. Запропонував по 3 тисячі гривень за тіло. Погодилися. Я тоді останні гроші із собою забрав. Думаю: якщо не вистачить, годинник віддам, якось домовимося. Призначили місце і чекаємо.

Тут в наш бік їде російська техніка – БТРи, танки, машини з піхотою. Спускаються трохи вниз і починають будувати блокпост. Я розумію, що ми з обох боків затиснуті росіянами”, – розповідає чоловік.

Години за дві приїхала машина похоронки. Передали 6 тіл, хоча Олексій знав лише про 5. На щастя, грошей вистачило – навіть 500 гривень на каву залишили працівникам. Ті попередили, що росіяни хочуть “прийняти” пошуковців.

“По дорозі нас зупинили. Машину оточив натовп з автоматами, людей зо 30 було. Поклилали “головного” – вийшов я. Почали запитувати, що і куди веземо. Кажу: “Трупы укропов, надо выкинуть в посадки. Наших пацанов завозить некуда”. Відкрили машину, вони подивилися. Але відпускати не хотіли, чекали на старшого.

Тоді я почав шантажувати, що залишу трупи у них. А їм же зайва робота не потрібна. Потягнув один мішок, розкрив. Там – купа опаришів і трупний сморід. Росіяни почали “фукати” й зупиняти мене. Відпустили. Я іду і не вірю, що все вийшло. Руки трусяться, холодок по спині. Застрибнув у машину, кажу: “Їдемо”. А там дороги немає – яма на ямі. Пролетіли до нашого блокпоста. А хлопці до нас: “Оце ви безбашені”, – згадує він.

Саме після Сватового машина пошуковців отримала своє ім’я – “Валькірія”. Її назвали на честь войовничих дів зі скандинавської міфології, які обирають загиблих воїнів для Вальгалли.

“Летіли тоді, наче нас Валькірії несли”, – додає Олексій.

Інколи рятувати доводиться не тільки мертвих, а й живих. Одного разу пошуковці потрапили під обстріл у Лимані. По дорозі назустріч їм на повній швидкості пролетіли дві військові машини. Бійці руками показали їм хрест – “їхати не можна”. Але група не зупинилася.

“Їдемо через міст. Бачу – горить машина. Поруч лежать два тіла, теж горять. Вискакуємо, хапаємо їх, починаємо гасити, закидаємо в машину. Прильоти, “касети” сиплються. Тут чую: “Допоможіть”. Спершу думав, почулося. Підбігаю за мостик, а там поранений військовий. Вилізти не може, весь у крові, рука перебита. Затягнули у машину і на повній швидкості мчимо.

Залітаємо на позицію і кричимо: “Медика!” Вибігають пацани, запитують: “Це ви, дебіли, біля мосту лазили? Ми думали, вас зараз ляпнуть”. Забрали хлопця, почали надавати першу допомогу. Коли ми вже їхали, він каже: “Якби не ви, я б загинув. Вже відчував, як втрачав свідомість, весь задуб”. Тоді морози були, а він – у футболці і штанах, куртка розірвана”, – каже Олексій.

“Було й таке, що ворон нам “підказав”

Не всі виїзди мають щасливий кінець. У 2023 році загинув один із членів групи – 21-річний Денис Сосненко. Він підірвався на міні під час евакуації загиблих із Краснопілля, що на Донеччині. Коли хлопця привезли до медиків, він був ще живим. Цілу ніч намагалися реанімувати, але через сильні пошкодження внутрішніх органів він помер.

На Харківщині ледь не втратив життя і сам Олексій. Тоді з командою зв’язалася родина військового Олександра Грисюка, який служив у 95-й бригаді. У 2022 році під час оборони Довгенького його сильно поранило – перебило ноги. Побратими затягли чоловіка у підвал, а далі його доля була невідомою. Родичі просили відшукати тіло Олександра. Як тільки село деокупували, пошуковці вирушили туди.

“Перед цим мені ніби знак був. Ми діставали згорілі фрагменти тіл військових із танків біля Ізюма. Вздовж траси багато спаленої техніки стояло. Коли зістрибував з танка, бровою наткнувся на гілку та підвернув обидві ноги. З’явилося відчуття, ніби треба бути обережним, бо щось трапиться з ногами чи оком. Після цього постійно відчував небезпеку”, – ділиться Олексій.

Невдовзі група поїхала шукати тіло Олександра. Розмінували місцевість, обійшли мінні загородження і зайшли на територію ферми. Підвал виявився повністю заваленим землею і плитами. Поруч гуляла кішка із кошеням – чотирилапих погодували й почали пошуки тіла.

“Я пішов попереду, як роблю це завжди. Іду і чую “клац”. Миттю стрибаю у сторону – і тут вибух. Позаду мене була стіна із силікатної цегли – її просто здуло. Лежу і думаю: ніг немає, буду тепер на протезах. Дивлюся – вони на місці, але онімілі й поранені, бризкає кров. Рухати можу, тому хребет цілий. Але одним оком не бачу. Розумію, що його немає. Тактичні окуляри пробило наскрізь.

До мене починають бігти хлопці. Кричу, щоб рухалися акуратно і підходили з іншої сторони. Принесли турнікет і носилки. Затягнули мене в машину і повезли до Краматорська. Перший тиждень ходити взагалі не міг. Щодня ноги розробляв, бо часу чекати не було. І вже за два тижні був на фронті на милицях, допомагав хлопцям”, – пригадує Олексій.

Та Олександра не залишили навіть після цього – невдовзі група повернулася на місце його загибелі. Підвал намагалися відкопати дні 3-4. Весь цей час поруч із пошуковцями було кошеня, але тепер вже без мами.

“Мене тоді буквально потягло в інше місце, в ліс. Пішли – а там 12 тіл росіян. Як темніло – повернулися назад. Підвал один, а тіла немає. Думав, може, росіяни кудись забрали. І тут знову це кошеня – крутиться біля нас, на шию лазить, треться, стрибає на одне й те саме місце і нявчить. І я кажу: “Ану копніть тут, бо все одно вже немає варіантів”. Тільки лопатою туди – а там кістки”, – розповідає чоловік.

Спочатку він не вірив у такі “знаки”. Але потім, каже, залишатися скептиком стало неможливо.

“Одного разу до нас прийшло дві собаки – біла і чорна. Сіли поруч. Я кажу: “Тут двоє тіл”. Так і було. Тільки ми до них дорилися – собаки зникли.

Ще у мене часом з’являється відчуття оскоми. Ніби смак ножа, яким лимон порізав. Їхали колись під Ямполем – раптом ця оскома. Зупинили машину, пішов шукати. Вліво, вправо, вперед – ніде не бачу. Тоді дивлюсь: шматок світлої тканини. Підійшов – то шкарпетка. А поруч хлопець наш лежить, повністю засипаний. Було й таке, що ворон нам “підказав”. Багато випадків. Я вірю, що душі так вказують шлях”, – зазначає Олексій.

Часу на відновлення у чоловіка зовсім немає. Для нього відпочинок – це пошуки на безпечних територіях. Вдячність від рідних загиблих – найкраща мотивація. А ось із власною сім’єю вдається бачитися нечасто.

“Для мене найголовніше, щоб родини загиблих і зниклих безвісти знали, що про їхніх рідних не забувають. Вони ризикнули своїм життя, аби у наших дітей було майбутнє, була Україна. Без території не буде ні мови, ні культури, ні національності. Без землі людина ніби у повітрі.

Життя кожної людини в Україні – це надбання цілої нації, воно безцінне. І якщо ми цього не зрозуміємо, то гріш нам ціна як людям. За живих ми можемо заступитися. А хто заступиться за мертвих? Самі вони цього зробити не можуть. Тільки родина? Як ми можемо дозволити це у суспільстві, до якого чинять геноцид? Кожне втрачене життя має закарбуватися у нас.

Ми повинні підтримувати одне одного, допомагати. Коли мене запитують: “Навіщо ти збираєш ці фрагментики?” Я відповідаю: “А якби це була твоя дитина, ти б не збирав?” Для мене це особисте. Відчувати біль інших та розділяти його з ними – це наша людяність, наша боротьба. Треба боротися на кожні душу і тіло”, – наголошує Олексій.

Альона Павлюк, “Українська правда. Життя”