Мова як позиція: чи став перехід на українську незворотним?

21 лютого світ відзначає Міжнародний день рідної мови. В Україні це свято вже давно вийшло за межі культурної дати в календарі – після 2022 року мова стала не лише засобом спілкування, а й маркером позиції, внутрішнім вибором і знаком солідарності.

За останні роки тисячі українців свідомо перейшли на українську в побуті, на роботі, у соцмережах. Для когось це було емоційне рішення перших днів повномасштабного вторгнення, для когось – поступовий і непростий процес. Але сьогодні постає нове питання: чи став цей перехід незворотним? Чи не з’являється втома, чи не повертаються окремі люди до російської – звички, середовища, зручності?

До Дня рідної мови МІСТО запитало місцевих науковців, письменників, як вони оцінюють мовні зміни останніх років і чому українська сьогодні – це більше, ніж просто слова.

“Українська мова зазнала неймовірних утисків. Про це можна дуже багато говорити: від валуєвських циркулярів, емських указів, до хитрих радянських спроб звести її нанівець. Взагалі царська імперія, а потім і радянська, робили все, щоб її витравити повністю. Тому наша гордість не надумана! Українська мова відроджувалася, як неопалима купина, завдяки людям, які робили різні героїчні вчинки. Для багатьох українців російська стала рідною – нам треба про це говорити відверто – тому що їхні діди, прадіди вимушено говорили по-російськи. У 30-х роках почалася так-звана велика радянська індустріалізація, і безліч селян були змушені ставати робітниками, переходити на російську – це була тотальна русифікація. Я вам більше скажу, наша мова справді як надцінна субстанція. Вона давно могла би померти, зникнути, але вона вистояла, відродилась, а зараз – здобуває нове життя. І, звичайно, дуже важливо, щоб українською мовою і до української мови поверталися всі українці, всі охочі. Тому що і Лавров, і інші російські очільники, ідеологи завжди не забувають повторити: де російська мова, там вступає нога російського солдата. Тому дуже важливо, щоб українська мова функціонувала повсюдно, повновартісно, і дихала на повні груди!” – наголошує письменник Степан Процюк.

“Українцям говорити українською мовою важливо завжди. Прикро і боляче, що це не розуміється за замовчуванням і ми повинні вкотре і вкотре це проговорювати. Мова важлива завжди, вона завжди потрібна. Українська мова є частиною нашої ідентичності, то куди ж нам без неї? Це дім нашого буття, нам у ньому гарно і затишно, то нащо відмовлятися від доброго? Для частини українців перехід з російської став незворотним і логічним. Для частини – ні. Поки що, на мою думку, тенденція повернення ще не дуже помітна, але ми стали лояльнішими до російськомовного контенту, тому ризики повернення є”, – зазначає письменниця, літературознавиця Ольга Деркачова.

“Українська мова – це основна зброя в боротьбі з нашим ворогом. Якщо б усі розмовляли українською, цієї війни б не було. Але набагато важливіше не тільки розмовляти українською, але й думати. Бо, на жаль, часто на телебаченні чи десь в публічних місцях люди ніби розмовляють українською, а прийшовши додому – російською. Якщо ми всі будемо думати українською, ми обов’язково переможемо. Нам говорять з телеекранів, інколи в соціальних мережах, що є “відкат” колишніх російськомовних людей. Я такого не бачу. Але чому такий “відкат” можливий? Саме тому, що люди переходили на українську мову, по-перше, з почуття власної гідності, по-друге – з почуття розчарування своїми братами-росіянами, і по-третє – з почуттям, що ми переможемо. І ось, якщо не буде якихось перемог українського війська, українського слова, української дипломатії, то цей “відкат” можливий. Тому що люди хочуть бути переможцями. На жаль, так є”, – вважає історик, письменник Мирослав Кошик.

Перехід на українську для багатьох став актом внутрішньої свободи, для інших – складним шляхом, що триває. Наша мова вистояла століття заборон і знецінення. Вона вистоїть і тепер – якщо її обиратимуть не лише в урочисті дні, а в буденних розмовах, у родині, на роботі, у внутрішньому діалозі із собою.