Судан: Породження війни за ресурси

У спекотній Центральній Африці найгарячішою точкою впродовж останніх десятиліть є територія, на якій розташована одна з наймолодших та найбідніших країн світу – Південний Судан. Лише у 2011 році було проголошено незалежність цієї держави зі злиденним населенням та багатими природними ресурсами: нафтою, золотом та алмазами. І щойно, 5 серпня 2018 року, тут було оголошено про закінчення громадянської війни. Але чи довго триватиме чергове затишшя?

Відколи у 1956 році не розділений тоді ще на дві частини Судан покинули британські колонізатори, які підтримували такий-сякий порядок у цій багатоетнічній країні, тут почалася епоха неспокою, яка супроводжувалася збройними конфліктами, що переростали у масштабні громадянські війни. Причиною протистояння називають строкатість етнічного складу населення та різницю у віросповіданні: північ країни населяють здебільшого араби-мусульмани, а на півдні проживають чорношкірі нілотські народи, найчисельніші серед яких дінка, нуер, занде, барі та шиллук (до речі, люди з племені дінка є найвищими у світі, їхній середній зріст – понад 2 метри), які в більшості дотримуються традиційних родоплемінних вірувань або ж сповідують християнство.

Давня міжетнічна ворожнеча між арабомовною ісламською Північчю і християнсько-анімістичними племенами Півдня ускладнюється наявністю значних запасів вуглеводнів у спірних прикордонних провінціях. Інтерес до тутешніх покладів нафти та газу виявляють компанії найбільших світових держав – США, Китаю та Росії. Тому все ще тліючий локальний військовий конфлікт цілком імовірно може перетворитися на глобальну війну за ресурси, в якій представники ворогуючих сторін опиратимуться на підтримку наддержав.

A man waves South Sudan’s national flag as he attends the Independence Day celebrations in the capital Juba, July 9, 2011. Tens of thousands of South Sudanese danced and cheered as their new country formally declared its independence on Saturday, a hard-won separation from the north that also plunged the fractured region into a new period of uncertainty. REUTERS/Thomas Mukoya (SOUTH SUDAN – Tags: SOCIETY) – RTR2OO16

Після відходу британців у 1956 році владу в Судані отримали мешканці більш цивілізованої Півночі, з якими мешканці Півдня негайно розв’язали громадянську війну. Причиною протистояння стало те, що мусульмани, які зайняли ключові позиції в центральному уряді, відмовилися виконати обіцянки про створення федеративної держави з автономією для південних провінцій. Головною ударною силою “південців” стала військово-політична організація “Народновизвольна армія Судану”. Однак єдності серед повстанців не було, численні міжплемінні конфлікти перетворювали цей сепаратистський рух на війну всіх проти всіх.

Протистояння тривало 16 років. Країна за цей час пережила кілька військових і державних переворотів, проте режими, що міняли один одного, були нездатні впоратися з проблемами сепаратизму, етнічної роз’єднаності й економічної відсталості. Внаслідок підписаної 1972 року Аддіс-Абебської угоди громадянську війну було припинено, а Південь здобув певну автономію в питаннях внутрішнього управління.

Однак перемир’я тривало недовго: через десять років збройний конфлікт із владою Півночі відновила “південна” Народна армія звільнення Судану. Приводом для цього послужила політика ісламізації країни, у рамках якої, зокрема, в кримінальне законодавство запровадили деякі види покарань, передбачені нормами шаріату: забивання камінням, публічне шмагання і відсікання рук.

Протистояння тривало 16 років. Країна за цей час пережила кілька військових і державних переворотів, проте режими, що міняли один одного, були нездатні впоратися з проблемами

За американськими оцінками, за 22 роки, упродовж яких тривала друга громадянська війна у Судані, від рук урядових військ загинуло понад 2 мільйони мирних жителів. Унаслідок періодичних посух, голоду, браку палива та власне збройного протистояння понад 4 мільйони мешканців півдня країни були вимушені залишити свої оселі й утікати в міста або в сусідні країни – Ефіопію, Кенію, Уганду, ЦАР, Єгипет. Біженці були позбавлені можливості займатися сільським господарством або іншим чином заробляти собі на життя, страждали від недоїдання і неправильного харчування, не мали доступу до закладів освіти й охорони здоров’я. Загалом ця найтриваліша на Африканському континенті громадянська війна призвела до появи так званого “втраченого покоління” і гуманітарної катастрофи в Південному Судані, який опинився в ситуації “нового кам’яного віку”.

За повоєнними оцінками, до 95% мешканців Південного Судану були неписьменними, оскільки доступ до початкової освіти напряму пов’язаний із прибутками родини. Постійні збройні конфлікти й сутички стали головною причиною нестачі продовольства, тож близько 35% родин належали до категорії тих, що мають “поганий” раціон харчування, тобто, країна потерпала від прихованого та явного голоду. Для 85% населення Південного Судану звичайне електричне освітлення, газова плита та такі блага цивілізації, як телефон та Інтернет були недосяжною мрією й ознакою багатства.

Попри такі суспільні негаразди, друга громадянська війна у Судані знову закінчилася політичною перемогою “південців”. Згідно з мирною угодою, яку було укладено за посередництва США у 2005 році, сторони домовилися, що після досягнення остаточної мирної домовленості Південний Судан матиме автономію протягом 6 років, після чого питання про незалежність цієї території буде винесено на референдум. Важливим пунктом стала домовленість про те, що упродовж цього часу доходи від видобутку нафти порівну ділитимуться між урядом і повстанцями.

Fans wave the South Sudan flag as they watch as the country plays its first national game against Kenya in Juba, South Sudan, July 10, 2011. More than 100,000 citizens flooded to late leader John GarangХs mausoleum to watch the South Sudanese flag rise as the Republic of South Sudan celebrated its independence on Saturday. (Tyler hicks/The New York Times)

Нафта є найбільшою цінністю Судану, особливо його південних територій, де розташовані ще тільки недавно розвідані її поклади обсягом до 6 млрд барелів (один барель нафти марки “Brent” на ринку коштує в межах 70 доларів). Великі нафтоносні ділянки загальною площею 120 тис. кв. км навколо міста Бор надані для розробки канадській, китайській, малайзійській компаніям, а також катарській “GulfPetroleum” і французькій “Total”. За оцінками західних експертів, район навколо Бору за усіма ознаками представляє собою “золоте дно”.

Нафта є найбільшою цінністю Судану, особливо його південних територій, де розташовані ще тільки недавно розвідані її поклади обсягом до 6 млрд барелів

Причому фахівці відзначають дуже високу якість суданської нафти, для переробки якої не потрібно багато часу. Вона вважається набагато кращою за нафту Перської затоки, Близького Сходу і Каспійського моря.

На доходи від нафти в 2010 році припадала половина прибутків Північного Судану і 98% – Південного Судану. Під червоним піщаним ґрунтом, там, де північна пустеля змінюється південними субтропіками, прихований як чималий потенціал для розвитку цієї убогої країни, так і головна причина громадянських війн, що знекровлювали регіон упродовж багатьох років.

Окрім перспективних для розробки покладів нафти, що можна порівняти з резервами Саудівської Аравії, Південний Судан володіє супутніми величезними запасами природного газу (обсягом до 85 млрдм³), а також урану та міді. Зрозуміло, що на таке багатство є багато претендентів.

Перші територіальні претензії до Південного Судану почалися одразу після проголошення незалежності цієї держави. До речі, через неписьменність більшості населення бюлетені для голосування були мальованими: одна рука означала проголошення окремої держави, дві руки, з’єднані в потиску, – федеративний устрій у складі єдиної з Північчю суданської держави.

У травні-серпні 2011 року між Республікою Південний Судан і Республікою Судан стався військовий конфлікт у спірній зоні Південного Кордофана. Збройне протистояння розпочалося, коли Південний Судан швидко зайняв невелике прикордонне місто Хегліг. Це військове протистояння, яке забрало життя понад 1,2 тисячі південних суданців, відбувалося у вигляді періодичних нападів мобільних груп воюючих сторін на ворожу територію без встановлення лінії фронту. Судан кілька разів проводив повітряні бомбардування південносуданських позицій. Нафтовидобувна інфраструктура регіону значною мірою була зруйнована, що підсилило економічні негаразди обох країн.

South Sundanese, watched over by a statue of rebel leader John Garang, celebrate their independence day in the capital, Juba, in 2015. This year, there will be no such celebrations.

Наступного року парламент Судану ухвалив заяву, в якій сусідній Південний Судан був названий ворожою державою. Сутички невеликого масштабу тривали аж до моменту підписання угоди щодо кордону і природних ресурсів, яка вирішила більшість аспектів конфлікту у вересні 2012 року.

Але врегулювання зовнішньополітичних стосунків із північним сусідом не припинило бурхливих ускладнень всередині країни, які виникали через наявність у Південному Судані численних фракцій, що перебувають у непримиренній політичній (часто збройній) боротьбі. Країна отримала у спадок від громадянських воєн не менш як 7 непідконтрольних збройних груп і кілька етносів, які продовжують місцеві конфлікти і повстання. Зрештою, ситуація в Південному Судані настільки загострилася, що у 2013 році переросла у громадянську війну.

Причиною останнього конфлікту став військово-політичний заколот, який спробував організувати віце-президент країни, представник народності нуер Рієка Машар. Президент Судану СалваКіїр, який належить до народності дінка, змістив з посади свого заступника і кинув за ґрати 11 представників опозиційних сил, які підтримували Машара. Президентська гвардія, яка становить головну збройну силу країни, розділилася за етнічним принципом та політичними вподобаннями. Майже п’ять років тривало збройне протистояння, котре щойно закінчилося підписанням договору, за яким Машар повернувся на посаду віце-президента.

Посередницьку роль в укладенні миру зіграв недавній ворог, “північний” Судан, що у такий спосіб намагається зберегти свій вплив на колишні південні провінції. При цьому у своїй зовнішній політиці незмінний з 1989 року президент Судану Омар аль-Башир намагається балансувати між США, які лише недавно скасували економічні санкції проти його країни, та Росією, куди останнім часом здійснює регулярні візити.

Під час прес-конференції після першої зустрічі з президентом РФ Володимиром Путіним суданський лідер прямо оголосив: “Ми потребуємо захисту від агресивних дій Америки”. Одним із пунктів цих переговорів була можливість відкриття у Червоному морі російської морської бази, яку Омар аль-Башир сподівається протиставити базі “КемпЛемоньє” в Джибуті, неподалік від Південного Судану, куди нещодавно про всяк випадок були переведені морські піхотинці США з іспанської бази “Морон”.

Panorama of Meroe pyramids in the desert at sunset, Sudan,

А на останній зустрічі, яка відбулася у Кремлі одразу після закінчення чемпіонату світу з футболу в Росії, президент Судану заявив, що вітає появу в його країні російських видобувних підприємств, які працюють на родовищах нафти й газу. Скидається на те, що в обмін на військову допомогу від Росії Омар аль-Башир пообіцяв Путіну доступ до стратегічних ресурсів країни, серед яких не тільки вуглеводні, але й золото.

Першим кроком до військової співпраці стала поява в Судані “зелених чоловічків” із приватної військової компанії (ПВК) Вагнера, які уже відзначилися своєю участю в гарячих точках планети, зокрема в Сирії. На Африканському континенті російські найманці проводять інструктаж для солдатів армій Судану та ЦАР, яка також приваблює Росію багатством природних ресурсів, зокрема алмазів, золота й урану.

Тут планують перенесення столиці із поруйнованого війною міста Джубу, і для цього мають намір збудувати нове місто у вигляді носорога, на спині якого розташують промислову зону

Важко прогнозувати, коли саме станеться вибух у цьому горнилі збройних конфліктів, і хто з ключових геополітичних гравців вийде переможцем у війні за ресурси, але спокою у Південному Судані, очевидно, найближчим часом не буде.

Характерно, що влада цієї країни не особливо переймається такими масштабними геополітичними проблемами. Натомість тут планують перенесення столиці із поруйнованого війною міста Джубу, і для цього мають намір збудувати нове місто у вигляді носорога, на спині якого розташують промислову зону, на чотирьох ногах – житлові квартали, резиденцію президента – в оці, парк розваг та атракціонів – у вухах, центральне управління поліції – у роті “тварини”.

Мабуть, такими химерними планами у Південному Судані намагаються привабити до своєї країни туристів, які не їдуть сюди навіть попри те, що на території Судану давніх пірамід більше, ніж у Єгипті. Мабуть, у єгиптян не так гаряче. І йдеться аж ніяк не про клімат…

Автор: Богдан СКАВРОН

Стаття опублікована в журналі МІСТО № 20.

*Передрук матеріалу дозволяється тільки за погодженням з редакцією.