Павло Ар’є: Театр має ставити питання

Драматург, художник, сценарист, режисер Павло Ар’є не вибирає легких шляхів, оминає зону комфорту й саме там, за її межами, шукає сенс у житті. Він називає себе театральним діячем і з задоволенням спостерігає за метаморфозами, які відбуваються у цій сфері. Ба більше, є невід’ємною частиною цих змін, виганяючи запах нафталіну з театральних залів.

Із відомим драматургом журналіст “МІСТА” поспілкувався під час ІІ Міжнародного фестивалю-фентезі “Брама”, де Ар’є презентував стрічку з однойменною назвою, зняту за мотивами свого відомого твору “На початку і наприкінці часів”.

Пане Павле, основна країна проживання для Вас – Німеччина чи Україна? Над якими проектами працюєте там і тут?

Україна. Можна сказати, що я живу у такому собі шпагаті, багато працюю і в Німеччині, беру участь у театральному житті. Минулого року був куратором німецького фестивалю. Це потужний фестиваль сучасної драматургії, один із найбільших у світі. Там я презентував саме український театр, ми привезли п’ять цілісних вистав, і Німеччина побачила, що Україна не пасе задніх у театральному житті. Багато співпрацюю з “Goethe-Institut”, я такий собі місток, що сполучає ці дві країни. Багато часу проводжу у Києві, працюю там. Це, зокрема, театр “Золоті ворота”, ми переосмислюємо Отелло. А ще театр на Подолі. Наступний мій проект буде реалізований у Грузії, в листопаді починаю постановку у ролі режисера вистави “Король Лір”.

Під час навчання Ви пробували себе у ролі актора, режисера та драматурга. А ще ви письменник, сценарист, художник, керівник. Я все згадала? Яка роль визначальна у вашому житті, а яка найкомфортніша?

Комфортних ролей немає. Комфорт – це забуття, вихід за межі комфорту для мене створює сенс у житті. Та все-таки насамперед я драматург, театральний автор. Це найцікавіше для мене, найуспішніша можливість реалізуватися. Я люблю казати, що я театральний діяч. Український театр длямене дуже цікавий, з ним відбуваються надзвичайні метаморфози, мене тішить, що я потрапив у той період його життя, коли на очах він змінюється, стає інакшим.

Ви очолили львівський театр Лесі Українки у 2016 році і уже за рік покинули посаду. Чому так?

Працювати в системі державного театру не так просто. Я очолював його як художній керівник, а не як директор. Певні речі утеатрі викликали конфлікт, перемагати це було дуже важко. Рік я займався не художньою творчістю, а боротьбою з системою. Це не дуже мене влаштовувало, і я вирішив узятися за свою справу.

Згадувати про той період не хочете? Може, є конкретний випадок чи приклад невідповідності?

Це системно, а з системою боротися важко. Я не можу нарікати на департамент культури, він мене підтримував, але внутрішня боротьба в самому театрі переходила будь-які можливі межі. Це було на рівні криміналу. Але врешті-решт усе добре, добро перемогло зло, у цьому театрі зараз прекрасні керівники, які пройшли об’єктивний конкурс. Наразі є можливість творити такий театр, на який ми заслуговуємо.

А яким має бути сучасний театр? Порівняйте український із західним?

Якби про це говорити десять роківтому, то знайшов би багато відмінностей, сказав би, що український театр не такий. Наразі так сказатине можу. За десять років в українському театрі відбуваються кардинальні зміни, позитивні перетворення. Театр звернув увагу на те, що існує таке поняття, як сучасність, з’явилося багато нових імен. І драматурги виписуються, створюють тексти про тут і зараз. Театр займає свою нішу у соціальному житті, у створенні громадянського суспільства, дуже важливу нішу, за цим приємно спостерігати. Скажу також, що театр в Івано-Франківську – це один із флагманів українського театру, він робить неймовірні кроки, без нього неможливо уявити український театр зараз. Такі речі помітні у Львові та Києві. Івано-Франківськ, Львівта Київ – це три форпости, дуже потужні, які вражають. Таку театральну продукцію можна везти в інші країни і бути там на високому рівні.

Чи можна вважати, що запах нафталіну вивітрився з українського театру?

Ще ні, але цей процес почався. Звісно, є театри, що існують за межами реальності. Але цей рух незворотній. Навіть влада звернула увагу на театр, зрозумівши, що він переміг статус мистецтва, яке вмирає. Цей процес закінчився. Театр довів своє право на існування і те, що він може бути передовим. За ці слова багато хто мене зненавидить, але все-таки скажу, що український театр у мистецькій сфері попереду всіх. Ні кіно, ні будь-яка інша галузь не може похвалитися такими досягненнями, як театр. Цьому допомагає переосмислення театру, його місця у суспільстві, коли театр помічає суспільство, у якому він живе, його потреби, проблеми, рефлексує. Відомий режисер Пітер Брук сказав, що уже не важливо, що відбувається на сцені – важливо, що відбувається у глядацькій залі. Це ми починаємо розуміти, між театрами починається здорова конкуренція щодо того, якого сучасного автора запросити, яку важливу тему підняти. У нас з’явилося поняття документального театру, гостросоціального. Водночас потрібен і розважальний театр. Театр має бути різноманітним, у цьому його сила і краса. Навіть гостра соціальна тема може бути прекрасною комедією, коли ми говоримо про свої проблеми і можемо над ними посміятися. Театр може бути лікувальним, терапевтичним, місцем, де ми проробляємо свої травми. І цим український театр починає активно займатися. До цього всього додався і технічний прогрес. Театр може використовувати кіно, інтернет, відчувати реальність і говорити з нею, звертати увагу на потребу глядача і суспільства – це все разом зробило театр переможцем.

При такій жорсткій конкуренції з кіно, інтернетом театр все одно веде перед?

Я б не дуже хотів говорити про такі речі, як конкуренція, це таке собі право на життя. І театр довів це право, те, що він може бути актуальним. Наприклад, якщо брати кіно, воно може показати проблему мільйонам споживачів. Але на це потрібно багато коштів та часу. А театр уформаті декількох днів може відреагувати на якусь актуальну проблему тут і зараз.

А яким є театр для Вас? Які емоції він має викликати?

Емоції мають бути різними. Я можу себе уявити як людину, що робить театр, і людину, яка його споживає. А це два різних погляди. Для людини, яка робить проект, збирає акторів, це має бути тема, яка мені дуже болить, турбує, не дає спокою. Як для глядача, театр може бути будь-яким. І він має викликати почуття. Якщо людина приходить і йде байдужою, щось тут не так. Навіть якщо глядач іде злим, це вже добре – щось його сколихнуло чи зачепило. Театр не має вчити, не має давати відповідей – він має задавати питання. Театр, який дає готові відповіді – примітивний. Ми всі свідомі, розуміємо, що погано, а що добре, але важливий саме вибір. І тут не працює відповідь, тут працює запитання. Складні, незручні питання – це завдання не лише театру, але й мистецтва вцілому.

Для написання твору “Напочатку і наприкінці часів“ Ви їздили в Чорнобильську зону. Що там побачили, які висновки зробили, що зачепило?

Там побачив зовсім інший світ, відчув зовсім інший час. Помітив несправедливість такого рівня, що це не могло залишити байдужим. Побачив світ людей, які живуть в умовах договору з природою: я не нищу природу і вона не руйнує мене. І це в зоні, де здебільшогостаренькі люди, які повернулися туди, адже не змогли знайти для себе місця у звичайному світі. Там вони залишилися без медицини, без пенсії… Зараз їх уже побачили, але на той час вони були усіма проігноровані. У них не було нічого – лише дім, город, ліс, природа. А що призвело до цього? Техногенна катастрофа. Мені здається, що Чорнобиль – це не лише техногенна катастрофа, це катастрофа людська. І от про це я написав. Мене це дуже вразило, я зрозумів, що ми не є царями природи, ми не назавжди на цій землі, і наскільки довго нам буде дозволено тут залишитися, залежить від нашої поведінки. І тому й фільм називається “Брама”. Чорнобиль – це брама для всього людства у майбутнє, у яке ми або зайдемо, або ні.

Мене це все захопило, я не зміг про це не написати. І про українське Полісся, про яке ми абсолютно нічого не знаємо. Ми женемося за пригодами, мріємо про далекі країни, а у нас під боком є таке, що важко собі уявити. Ця дика природа, русалячі культи, віра людей у надприроднє… При цьому всьому люди, які там живуть, дуже релігійні. Але в тих лісах і болотах з древніх часів збереглося щось інше, а християнська віра переплелася з язичництвом.

Читала, що ваша мама влітку 1986 року впродовж двох тижнів працювала з бригадою пожежників поряд із ЧАЕС. Чи можна вважати, що ідея вашої популярної книги пов’язана саме з цим фактом? Якщо ні, то як саме формувався задум?

Абсолютно пов’язана. Як письменник, обираю для себе концепцію писати про те, що болить, турбує, не дає спокою. Тоді ти пишеш без прикрас про те, що точно знаєш, а якщо не знаєш, виникає необхідність дізнатися. Обрав писати про ліквідаторів аварії. Але як писати, якщо я там не був? Відтак вирішив поїхати в Чорнобиль, тоді це можна було зробити лише нелегально. Там познайомився зі стакерами, побачив місцевих, зрозумів їхні проблеми. Через маму, яка поїхала туди і там втратила здоров’я, осягнути це все було легше. Більшість загону, з яким вона тоді їздила, уже не живе. І вона б не жила, якби ми з братом не прикладали багато зусиль до її лікування. Спершу не було жодної фінансової допомоги від державних органів – це теж викликало внутрішній процес, нерозуміння, де ж правда. Тих людей, ліквідаторів, залишилося дуже мало. Це була маленька проблема маленьких людей. Але маленьких проблем немає, діяти треба через проблему кожної людини. Я так і пишу не про катастрофу, а про людей: бабу Прісю, її онука, їхні проблеми. І через свою маму, через її біль, я побачив цих людей. Забутих, здичавілих, водночас у тисячі разів чистіших, моральніших, адже в нелюдяних умовах вони все одно залишаються людьми.

Виставу за мотивами вашого твору ставлять шість українських театрів. Розкажіть про постановки, чим вони різняться одна від одної?

Не люблю порівнювати постановки. Вразило те, що ця п’єса отримала такий відгук, її перекладено на багато мов. До речі, перша постановка була не в Україні, а в Росії, її поставив Роман Віктюк.

Баба Пріся – дуже колоритний персонаж, жінка вульгарна, пряма, яка рубає правду в очі, консервативна і радикальна. Хто прототип цієї героїні? Що хотіли сказати таким образом?

Усі бабусі, мами, жінки, які живуть в зоні. Там може вижити лише дуже сильна людина. Жінка, яка може на собі цілий світ втримати. Це уособлення української історії, те, що попри все нас змусило залишитися і вижити. Це ті бабусі, які незважаючи ні на що йдуть вперед, борються, вони оптимістичні і вважають, що бездіяльність – це найбільший гріх. Ось такий збірний образ жінки, яка вже навіть не жінка, а така собі матір-земля, у якій проявляються і чоловічі риси. Баба Пріся каже: “В зоні круглий час, коло, а у них там – лінія. Ми встаємо з сонцем, лягаємо з місяцем. Працюємо весною й влітку, а восени і взимку відпочиваємо. У нас Різдво зимою, а полуниця – літом, а у них там навпаки. Вони спішать, нікуди не встигають…”. Це все про нас. А там, де все природньо, де немає електроенергії, по-іншому плине час. Вони працюють за циклом природи, а людство уже вийшло за межі цього циклу, воно створює іншу природу – людську. І це порівняння мене дуже вразило. За кілька років після цього я потрапив на лекцію австрійського науковця, вона була про лінійний час. І професор, який все життя присвятив вивченню цього питання, і бабуся, яка закінчила чотири класи, дійшли до однакових висновків, щоправда, різними шляхами.

Розкажіть про “Браму“, тим паче, головну роль там грає акторка з Івано-Франківська Ірма Вітовська.

Тішуся, що цей фільм народився, вірю, що він відкарбується на довгий час і стане важливим в історії українського кіно. Робота Ірми Вітовської космічна, надзвичайна, вона зробила надможливе. Вона дуже хвилюється, що фільм не отримав глобального визнання, а я думаю, що це випробовування часом, правдою. У свій час прийде визнання, адже це абсолютно оскарівська роль, це рівень найвищого ґатунку.

Ви розповіли про театр, зачепіть ще й кіно. Наскільки якісно/ефективно воно розвивається в Україні?

Два останніх роки кіно вражає. В Україні почався бум, на це виділяються кошти, проводяться пітчинги, більш-менш чесні, відкриті конкурси, де фінансування отримують найкращі проекти. З’явився адекватний продюсер, це все дало великий поштовх. За два роки ми виробили десяток якісних цікавих фільмів. Наприклад, “Кіборги”, “Донбас”, “Вулкан”. Чи “Брама”, мультижанрова стрічка – тут зібрано багато жанрів, і, на мою думку, це його плюс. Дехто вважає, що жанр слід було витримувати. А навіщо? Ми живемо в постмодерному суспільстві, чітких кордонів немає, все змінюється, перетікає одне в інше. “Брама” цікава така, як вона є. Стрічка дуже театральна, я тішуся, що Володимир Тихий так побачив, зафільмував, актори цю роботу полюбили і вклалися повністю. Фільм викликає дуже різну реакцію. Одним він страшенно подобається, а є ті, що його ненавидять. Але байдужих немає, і це дуже добре. Ми почали робити продукт, за який не соромно.

Автор: Ірина ФЕДОЛЯК

Стаття опублікована в журналі МІСТО № 21.

*Передрук матеріалу дозволяється тільки за погодженням з редакцією.