Не Латвія: останні язичники Європи

Колись значні частини земель України та Литви входили до складу однієї держави, і давня українська мова була офіційною у Великому князівстві Литовському. Через багато століть українці разом із литовцями схожими методами політичної боротьби здобували свою незалежність від Радянського Союзу, і саме з Вільнюса галицькі активісти привозили найбільше українського самвидаву та національної атрибутики. А віднедавна вулиці українських міст заповнили литовські “євробляхи”, які разом із польськими номерами на придбаних за кордоном автомобілях стали сучасним виявом тяглості давньої співпраці наших народів…

За радянських часів Литва була для українців таким собі доступним ерзац-закордоном, майже Європою і водночас частиною якоїсь химерної радянської Прибалтики. Причому її назву вперто плутали із сусідньою Латвією. Зрештою, доля трьох балтійських країн (Литви, Латвії та Естонії) після закінчення Другої світової війни і їх повторної окупації Радянським Союзом справді була дуже схожою.

 

Світова спільнота на чолі зі США та Великою Британією упродовж півстоліття зберігала дипломатичне мовчання з приводу включення територій раніше незалежних республік до складу СРСР. При цьому єдиною офіційною позицією Держдепу США була так звана  Декларація Веллеса 1940 року, яка засуджувала окупацію країн Балтії, не визнавала їх анексії, але не мала політичних наслідків (нещодавно схожу декларацію американська адміністрація озвучила також щодо анексованого Росією українського Криму).

Уряди окупованих балтійських держав офіційно весь цей час перебували у вигнанні та мали свої дипломатичні місії в Лондоні. Їхня діяльність була визнана багатьма західними державами впродовж Холодної війни з Радянським Союзом, а з відновленням незалежності їх інтегрували в нові керівні установи.

Литва була першою з радянських республік, у якій проголосили Акт про відновлення незалежності, сталося це ще в березні 1990 року. Передувала цьому активна діяльність громадсько-політичного руху “Саюдіс” (у перекладі – “Рух”), який переміг на перших демократичних виборах до республіканського парламенту, а також неймовірний за кількістю учасників (аж 2 мільйони осіб!) живий ланцюг, який об’єднав столиці Естонії, Латвії та Литви, продемонструвавши прагнення населення цих країн звільнитися від півстолітньої окупації.

За радянських часів Литва була для українців таким собі доступним ерзац-закордоном, майже Європою і водночас частиною якоїсь химерної радянської Прибалтики. Причому її назву вперто плутали із сусідньою Латвією

Виснажлива економічна блокада бунтівної Литви, запроваджена Москвою, та криваві події під час спроби захоплення спецназівцями Вільнюського телецентру у січні 1991 року, які забрали життя 14 осіб, були жертовною платою литовців за незалежність і повернення до Європи. До речі, всі три балтійські держави у травні 2004 року разом стали членами Євросоюзу.

 

Зате давніша історія Литви суттєво відрізняється від історичної долі двох інших балтійських держав. На відміну від північних сусідів, які після короткого спротиву увійшли до конфедерації німецьких князівств Лівонії, давні литовці успішно протистояли хрестоносцям Тевтонського ордену. Окрім язичницьких балтських племен, для навернення яких до християнства власне і затівалися всі ці хрестові походи на східну Балтику, територію давньої литовської держави значною мірою населяли слов’яни, тож його повною назвою було Велике князівство Литовське, Руське, Жемайтійське та інших земель.

У час свого найбільшого розквіту ця держава займала усю територію нинішньої Білорусі, значну частину сучасної України, а також частину західноросійських земель, східної Польщі, Латвії і навіть Молдови, простягаючись від Балтійського до Чорного моря. Від 1385 року Литва перебувала в союзі з Польщею, укладеному для стримування невщухаючого натиску тевтонців. Коли ж на сході піднеслося потужне Московське царство, обидві держави об’єдналися в федеративну Річ Посполиту.

До унії з Польщею Велике князівство Литовське залишалося єдиною в Європі язичницькою державою, місцева шляхта продовжувала поклонятися давнім богам, серед яких був і відомий слов’янам громовержець Перкунас, син верховного бога Дієваса. Останні європейські язичники вірили також у духів, яких ототожнювали з природними об’єктами та явищами. Свої капища (алкаси) вони облаштовували на пагорбі поблизу якоїсь водойми, а біля ідола, встановленого по центру округлого святилища, завжди горів вічний вогонь – таким чином тут були присутні усі стихії одухотвореної природи, яким поклонялися язичники. Усі ритуали відбувалися в тіні крислатого дерева, найчастіше священного дуба.

 

Не випадково саме на території Литви, поблизу села Стелмуже, зберігся найдавніший у Європі дуб, вік якого, кажуть, перевищує півтори тисячі років. Висота цього дерева, яке ще пам’ятає, мабуть, і язичницькі жертвоприношення, і походи хрестоносців, становить 23 метри, у найтовстішій своїй частині воно має 13 з половиною метрів в обхваті. 1916 року Стелмузький дуб реставрували, обтесали його дупло, вичистили гнилу деревину з нутра та встановили огородження навколо. У 1960 році його було оголошено пам’яткою природи.

Цікаво, що найдовше опиралися прийняттю християнства литовські племена на території Жемайтії (Жмуді), яка найближче прилягала до земель Тевтонського ордену і навіть деякий час була під його окупацією. Щойно у 1413 році розпочалося хрещення цих земель польсько-литовським королем Ягайлом, щоб тим самим остаточно ліквідувати причину для походів сюди німецьких хрестоносців.

Хоча Жемайтія прийняла хрещення останньою в Європі, але саме тут знаходяться такі всесвітньо відомі місця християнського поклоніння, як каплиця Пресвятої Діви Марії у Шилува, що зветься “литовським Лурдом”, та знаменита Гора Хрестів біля міста Шауляя.

Давній пагорб, на якому тепер встановлено понад сто тисяч хрестів, ікон та церковних реліквій, досі є загадковою та трохи моторошною пам’яткою, походження якої до кінця не з’ясоване. За легендою, на цьому місці колись стояла церква, яка під час шаленої грози із блискавками-перунами провалилася крізь землю разом із прихожанами. Відтоді на цьому місці вдосвіта буцімто можна зустріти процесію ченців-привидів.

Більш реалістичні перекази стверджують, що земляний насип був частиною давнього укріплення князівських часів. Коли якось у місцевого феодала важко захворіла донька, він вкопав у цей пагорб хрест і попросив Бога врятувати її життя, і його молитва була почута. Відтоді люди вкопують на цій горі хрести в надії, що їхні молитви будуть почуті, та здійснюють сюди прощі. Причому це місце приваблює паломників усіх конфесій – з-поміж християнських хрестів тут можна натрапити на іудейські написи та вірші з Корану.

Один з хрестів установив навіть Папа Римський Іван Павло ІІ, коли у 1993 році відвідував Литву.

Попри християнський зміст, вкладений в існування цього сакрального місця, від химерного нагромадження хрестів, прикрашених іконами та дзвіночками, які наповнюють містичними звуками простір навколо, досі віє духом давнього язичництва. Для багатьох литовців Гора Хрестів стала також символом непокори, адже в радянські часи давній місцевий звичай намагалися викоренити, а саме місце паломництва стерти з лиця землі бульдозерами. Для більшості ж відвідувачів сьогодні ця пам’ятка – просто цікавий та унікальний туристичний об’єкт.

Одним із найпопулярніших місць серед туристів, які приїжджають у Литву, є ще одне історичне місце – Тракайський замок, збудований на острові посеред озера Гальве за наказом великого князя Кейстута. Він відомий тим, що, втративши оборонне призначення, тривалий час був князівською, а згодом і королівською резиденцією. У наші дні він прославився як середньовічний антураж для зйомок багатьох фільмів, зокрема тут знімалися епізоди знаменитого американського серіалу “Горець”. Частину відреставрованих приміщень замку займає історичний музей, в якому можна довідатися про переселення до Тракаю у часи князя Вітовта із Криму дивного народу – караїмів, які збудували поруч власне поселення, а також про руйнування замку під час воєн із Московією (до речі, штурмувати укріплення допомагали тоді й українські козаки).

Хто відвідує Вільнюс, не оминає замок Гедимінаса, із заснування якого фактично народилося це місто. Від нього залишилася тільки вежа на пагорбі, тепер тут розташований місцевий музей та оглядовий майданчик

Та найбільше архітектурних пам’яток, зрозуміло, у сучасній столиці Литви – Вільнюсі. Треба сказати, що столичних міст у литовській державі було декілька: тимчасовою столицею раніше був Каунас, а першим головним містом давніх литовців було Кярнаве, від п’яти неприступних укріплень якого тепер залишились тільки пагорби, поміж яких проживають всього дві сотні місцевих селян.

Кожен, хто відвідує Вільнюс, не оминає замок Гедимінаса, із заснування якого фактично народилося це місто. Від нього залишилася тільки вежа на пагорбі, тепер тут розташований місцевий музей та оглядовий майданчик, з якого відкриваються неймовірні краєвиди литовської столиці з висоти пташиного лету. Величний костел Святої Анни також є символом Вільнюса (його зображення, як і вежі Гедимінаса, одне з найпопулярніших на сувенірній продукції) і вважається одним із найпоказовіших взірців готичної архітектури. Ще одна сакральна споруда, собор Святих Владислава і Станіслава, є головним католицьким храмом країни. У 1921 році папа Бенедикт II присвоїв йому звання Малої базиліки. Собор усередині прикрашають фрески часів Пізнього Середньовіччя.

Хоча в Литві немає ні теплого моря, ні засніжених гірських схилів, сюди приїжджають не тільки торкнутися давньої історії країни, але й на відпочинок. Такі міста, як Паланга, Клайпеда та Нерінга, розташовані на узбережжі Балтійського моря, чекають гостей, котрі не бояться температури води від + 17 до +20 градусів, з кінця травня до вересня.

Окрім того, у Клайпеді щорічно відбувається фестиваль “Свято моря”, на який, зокрема, з’їжджаються любителі яхтингу. Також тут розташований знаменитий Морський музей, де можна спостерігати за мешканцями різних морів (навіть дельфінами та пінгвінами), а також побачити різні старовинні морські судна. Вражає відвідувачів також Музей бурштину в Паланзі, колекція якого налічує 28 тисяч експонатів, серед яких “Бурштинове сонце” – один з найбільших самородків вагою понад 3,5 кг, котрий пережив дві спроби викрадення.   Бурштин і вироби з нього – справжня гордість литовців. Торгівля “сонячним каменем” для прибалтійських народів була основою економіки з часів неоліту (до речі, один із давніх бурштинових торгових шляхів, за твердженням археологів, проходив і територією Галичини). А ще давні литовці називали бурштин “сльозами морської богині Юрате”, яку Перкунаспокарав за кохання до простого рибалки.

У той час, коли українські бізнесмени пишаються обладнаними на зручних схилах Карпат гірськолижними трасами, у Литві, де гір немає взагалі, для любителів швидкісного спуску литовці збудували центр зимових розваг “Снігова Арена”. Це єдине місце у Східній Європі, де можна покататися на лижах навіть улітку. Тут побудовані три траси різних рівнів складності, серед яких є цілком професійна, що її використовують для тренувань спортсмени. Вартість такого задоволення цілком доступна – дітям вхід коштує від 6 євро, дорослим – від 14, щоправда, у вихідні та святкові дні ціни піднімають на 4-5 євро.

Попри широкий спектр пропозицій для туризму в Литві, останнім часом поїздки українців до цієї країни пов’язані не так із відпочинком, як із можливістю заробити. Від початку безвізу найпопулярнішим способом заробітку став перегон придбаних тут автомобілів, які відомі у нас під назвою “євробляхи”.

Останнім часом поїздки українців до Литви пов’язані не так із відпочинком, як із можливістю заробити. Від початку безвізу найпопулярнішим способом заробітку став перегон придбаних тут автомобілів, які відомі у нас під назвою “євробляхи”

Як розповів кореспондентові “МІСТА” один із таких заробітчан, молоді литовці досить приязні в спілкуванні, хоча вже майже не розуміють російської мови, зате майже кожен водій возить біля себе чистий аркуш паперу, щоб при першій-ліпшій нагоді написати розписку про продаж свого автомобіля, котру лише треба завірити у нотаріуса. Кажуть, така зговірливість литовців викликана рівнем життя у країні, який є одним із найнижчих у Євросоюзі. Мінімальна зарплата у Литві становить всього 400 євро, що для Європи дійсно дуже мало, враховуючи вартість комунальних послуг – 200-250 євро за дво- чи трикімнатну квартиру.

Не дивно, що за таких умов багато литовців поїхали на заробітки в багатші країни ЄС, тож місцевий ринок праці охоче приймає заробітчан з-за кордону. Особливо цінуються далекобійники. Також роботодавці завжди раді досвідченим мулярам, зварювальникам, бетонникам, штукатурам, електрикам та іншим фахівцям у сфері будівництва й ремонту. Великі міста традиційно мають попит на кухарів, швачок, доглядальниць та хатніх робітниць.

Однак, повернувшись до європейської родини, далеко не всі мешканці країни одразу кинулися шукати комфорту, достатку та інших благ за відкритими кордонами Шенгенської зони, а самі поступово наповнюють сучасним духом Європи вулички своїх давніх міст.

Яскравим виявом справжньої європейської ментальності стало утворення на території старої частини столичного Вільнюса “окремої республіки” Ужупіс (у перекладі – Заріччя). Колись тут, на березі річки Вільнялє, проживали в основному бідні верстви населення, тут було багато покинутих і занедбаних приміщень, в яких місцеві художники винаймали собі майстерні. Згодом у порожніх будівлях оселилися поети, музиканти та інші митці. Вони перетворили руїни на фантастичне містечко повної свободи, розфарбували стіни будинків, прикрасили вулиці невеликими скульптурами, відкрили художні галереї, сучасні арт-кафе та інші мистецькі території.

У республіки є свій прапор, герб і навіть своя конституція, що складається із 41 пункту, серед яких “Людина має право жити поруч з річкою Вільнялє, а Вільнялє – текти поруч з людиною”, “Людина може бути вільною”, “Людина має право доглядати собаку до кінця життя одного з них”, “Людина має право лінуватися й нічого не робити”, “Людина має право вмерти, але це не є її обов’язком” тощо. Усі ці права громадян Ужупіса написані різними мовами на дзеркальних табличках, які встановлені на вулиці Паупьо. Віднедавна текст цієї найоптимістичнішої з усіх європейських конституцій з’явився українською мовою, тож українські гості Ужупіса тепер також почувають себе тут майже як удома…

Довідка

Раніше національною валютою в Литві був лит. У січні 2015 року країна увійшла в зону євро, тож тепер для розрахунків тут використовують загальноєвропейську валюту. Обміняти гривні на євро у Литві можна практично в будь-якому пункті обміну, однак за невигідним курсом, і за обмін може стягуватися комісія, тому приїжджати сюди краще з євро.

Автомобільні дороги у Литві платні тільки для вантажних автомобілів та автобусів. Однак під категорію вантажівок потрапляють невеликі фургони і пікапи (наприклад, “PegaultBoxer” або “NissanNavara”), оплата також необхідна для мікроавтобусів місткістю понад 8 місць (“MercedesSprinter”). Вартість віньєтки у 2018 році: 6 євро – 1 день, 14 євро – 7 днів, 28 євро – місяць, 304 євро – рік.

Автор: Богдан СКАВРОН

Стаття опублікована в журналі МІСТО № 23.

*Передрук матеріалу дозволяється тільки за погодженням з редакцією.