Бо війна!

З Росії до Івано-Франківська можна долетіти приблизно за 40 хвилин. Якщо танком їхати, то трохи довше – за добу ворог дістанеться до Прикарпаття. Майор івано-франківської військової авіаційної частини Василь Ткачук укотре нагадує: війна значно ближча, ніж здається людям у тилу. Ще вранці ти плануєш зустрітися “на каві” з давнім приятелем, купити подарунок доньці і нарешті дочитати книжку, а вже після обіду тебе викликають до військкомату, призивають на фронт. Бо війна!

В одного вояка на передовій був собака, вірний друг. Коли бійцю ставало особливо тяжко на душі, собака приходив до нього, сідав поруч, і так вони вдвох довгий час просто мовчали. Коли тварину розірвало міною, воїну наче півсерця відтяли. Такою є дружба на війні. Навіть із чотирилапими. На війні все дуже по-справжньому. Там усе просіюється, ніби крізь сито. Якщо правда, то без кольорів і відтінків: або чорна, або біла. Якщо зрада, то без виправдань. Якщо любов, то на все життя.

Мене так тягне туди, – сумно всміхається Василь Ткачук. – На війні ти живеш тут і зараз, цінуєш кожен момент. Бо не знаєш, чи житимеш завтра. Коли їхав геть, здавалося, що там лишилася частинка мене.

Ніби десятки років воював

Коли був Майдан, Василь собі місця не знаходив. Як кадровий військовий, він не мав права брати участь у таких заходах, але серцем весь час був там. Боєць не міг спати, в душі все розривалося від безсилля. Покинути службу в армії теж не міг – багато років віддав цій справі, там було все його життя.

Як кадровий військовий, він не мав права брати участь у таких заходах, але серцем весь час був там

Нарешті у військову частину прийшла перша телеграма про те, що потрібні бійці у зону АТО. Хто хоче, може зголошуватися. Василь хотів! Його скерували до десантників – у 95-ту аеромобільну бригаду.

Те, що я у 2014 році потрапив на війну, було рішенням емоційним, – зізнається воїн. – Я так вихований – на історіях про УПА. Ми часто їздили на могили загиблих патріотів. Дух воїна ріс у мені змалку. І ось я вже 17-й рік в армії. Мене все життя готували до війни. І все одно, як виявилося, я не був готовим. Майже ніхто не був.

Василь прибув у червні, а хлопці там воювали ще з квітня. Багато з них уже втратили своїх побратимів, чимало були поранені. Новоприбулий боєць відчував, що психологічно він просто не доганяє цих хлопців. Вони мислять по-іншому. Те, що Василь міг лише уявляти, ці вояки вже встигли прожити.

 

Був штурм Ясинуватої, – пригадує військовий. – У батальйоні розбирали ситуацію, тактику ведення бою. Я ж просто спостерігав, бо був ще дуже далеким від того всього. Я таке бачив лише під час бойових навчань, а тут усе в реалі. Наша розвідгрупа підбирається, щоб “зняти” передовий пост ворога. Я чітко розумію: коли вони дістануться до місця призначення, буде бійня. Невже це коїться насправді?

Все виправилось одразу після його першого бою. Василь миттєво включився, що й до чого. Ніби десятки років воював. Страх є завжди, і це нормально. З часом просто втягуєшся. Переважає дещо значно важливіше: братерство, підтримка, дух перемоги. У бій Василь завжди йшов лише з однією думкою – що неодмінно вернеться живим.

Страх є завжди, і це нормально. З часом просто втягуєшся. Переважає дещо значно важливіше: братерство, підтримка, дух перемоги

Головне – опанувати страх, – пояснює воїн. – Бо коли йдеш у бій, а в тебе аж коліна трусяться, то це не діло. Тоді ти загроза для всієї команди. Аби загинути, багато розуму не треба. Коли мені було геть страшно, я молився – помагало.

“Я бачив смерть, і не одну”

На війні бувало багато різних випадків, які врізалися в пам’ять на все життя. “Діма… Лейтенант з 1-ї роти, командир взводу, – відводить очі Ткачук. – Він мав дуже глибокий погляд. Ми подружилися з самого початку. Того дня повернулися з виїзду, сиділи за столом, щось святкували… Діма з одним майором обговорювали небезпечну ситуацію, яка склалася на полі бою, коли терміново комусь треба було поїхати в саме пекло. Майор казав: “Я не можу, в мене двоє дітей, мені треба їх ще виховати, вивчити, поставити на ноги”. Діма тоді відповів йому: “А в мене ще немає дітей. І я би дуже хотів колись стати батьком…”. Через місяць Діма загинув. Осколком знесло півголови. Він так ніколи і не стане татом. Він дуже любив свою дружину, казав, що вона в нього найкраща в світі… Часто сперечався з хлопцями, які нарікали на своїх жінок. Діма обурювався: “Але ж ви самі обирали собі дружин. Чому ви їх тепер не поважаєте?”. Діма мріяв після війни обладнати сімейне гніздечко, складав гроші, щоб закупити меблі і зробити ремонт. Був натхненний і горів життям… Діма буде в моїй пам’яті назавжди”.

Так, я бачив там смерть, і не одну, – продовжує воїн. – Я бачив смерті і вояків, і цивільних, і сепарів… З часом психіка призвичаюється до смерті. Але бачити, як вмирає твій друг, – це щось геть інше, страшнішого немає.

Через місяць Діма загинув. Осколком знесло півголови. Він так ніколи і не стане татом

З іншого боку, війна затягує. Там усе просто і зрозуміло. Немає ніяких підводних течій. Головні проблеми – чи справна техніка, чи люди не голодні, чи є пальне, чи виставлені всі пости… Сіли гуртом, обмізкували, зробили.

 

Головною віддушиною Василя на передовій була потужна підтримка рідних. Коли була можливість, телефонували всі: і мама, і четверо сестер, і кохана дівчина.

Василь пригадує – коли в 2014-му в Слов’янську святкували День Незалежності, він був певен, що наступного року свято відзначатимуть уже в мирнійкраїні і люди більше не будуть гинути.

Я був у цьому впевнений на 220 відсотків, – продовжує боєць. – Мені здавалося, максимум ще тиждень-два. Вересень – гора. А бачите, як склалося…

Автор: Наталя МОСТОВА

Стаття опублікована в журналі МІСТО № 23.

*Передрук матеріалу дозволяється тільки за погодженням з редакцією.