Час добра

Коли ти робиш добро, світ довкола змінюється на краще, люди стають незлими, і увесь всесвіт сприяє такому процесові. У цьому впевнені дві молоді жінки, волонтерки, які взялися допомагати тим, котрі потребують.

Усе почалося… із соціальної мережі Фейсбук. Одного дня Валерія Кушніренко вирішила створити групу, у якій можна було б віддавати непотрібні речі. Вільного часу було вдосталь (жінка перебуває у декретній відпустці), хотілося чимось займатися, допомагати іншим. Тим паче, усе життя була активною, займалася волонтерською діяльністю, рятувала чотирилапих у «Домі Сірка». А ще колись опинилася сам на сам зі скрутою, тож розуміє, наскільки важливо, щоб у такі хвилини хтось був поруч. Невдовзі побачила, що може простягнути руку допомоги багатьом, кому це необхідно, крім того, об’єднати людей, спрямуватиінтернет-спільноту на добрі справи.

У своїй же групі у соцмережі Валерія зустріла однодумницю. Наталя Іващенко-Данилів допомагала модерувати дописи, радила, як вийти з тієї чи іншої ситуації. Поговоривши, дівчата зрозуміли, що мають багато спільного. Наталя теж довго шукала можливість допомагати іншим, проте такої нагоди не випадало. Рідні наче й не були проти, але й не дуже охоче підтримували бажання Наталі займатися волонтерською діяльністю. А тут усе склалося, стало на свої місця.

Не раз волонтерками доводилося тягнути важкі мішки з одягом, ковдрами чи продуктами. Але розуміли, для чого це роблять, що й надихало, додавало сил, підтримувало у складні моменти

Волонтерки почали збирати допомогу для потребуючих. Не раз доводилося тягнути важкі мішки з одягом, ковдрами чи продуктами. Але розуміли, для чого це роблять, що й надихало, додавало сил, підтримувало у складні моменти.

«Нещодавно нам написала жінка, Надія Стефурак, яка є головою благодійного товариства «Світла Надія». Сама ж вона в інвалідному візку, опікується людьми з інвалідністю із Богородчанського району, прикутими до ліжка, із різними недугами. Ми почали збирати допомогу для її підопічних, допомагати, чим могли», – розповідає Валерія.

Наприкінці осені дівчата їздили у Маняву Богородчанського району. Побачене там вразило. Розповідають історію Тані, яку покинула мама ще маленькою. Дівчині 20 років, вона інвалід від народження, прикута до ліжка, нічого робити не може. Якимось дивовижним чином дівчина відчуває, що падає сніг, а зимою до неї раз на рік приїжджає мама. Вона її постійно кликала, хотілося плакати, розповідає Наталя. Виходжує дівчину бабуся. Але що ж з нею буде, коли старенької не стане, хто потурбується, кому вона буде у світі потрібна? Таня пересуватися не може, от баба бере її на руки і перекочує у візок. Саморобний, страшний. Інакший не підходить. У домі в них кілька візків, та що зробити, якщо усі вони сидячі? Жінка ходить поратися на город, тоді й бере Таню з собою – саму її не залишає. Масаж робить, щоб пролежнів не було, – у селі належну допомогу від медиків чи реабілітологів отримати неможливо. Годує її, як малесеньку, дбає про дівчину – одна вона у неї, нікого більше немає. Жінка вірить, що після її смерті Танина мама все ж буде виконувати свій обов’язок, не покине більше доньку напризволяще.

Валерія хотіла б придбати для дівчини спеціальний візок, такий, щоб був зручний і в нього можна було покласти лежачого хворого. Каже, не відступиться від задуму.

У тому ж селі познайомилися ще з однією сім’єю. У родині Уманців двоє дітей мають невиліковну недугу. У 2016 році в Інституті генетики у Львові Тамарі та її братові Максиму поставили страшний діагноз: спінально-м’язова атрофіятретього типу. Це важке генетичне захворювання, яке в Україні не лікується. Від цієї хвороби діти немов складаються. Донедавна обоє були здоровими, ходили, а в одну мить осіли. Наразі родина збирає гроші на лікування за кордоном. Один укол для того, щоб зупинити прогрес хвороби, обійдеться у понад 100 тисяч доларів…

Волонтери не вірять, що можна зібрати таку колосальну суму. Допомагають, чим можуть. Недавно привезли теплі речі, куртку та чоботи. Тамара так тішилася, не могла надякуватися.

«Усе, що для нас звичне, приносить дітям таку велику радість. Починаєш цінувати те, що маєш, розуміти, що твої проблеми дріб’язкові, неважливі – біди в світі багато», – розповідає Наталя.

І Валерія, і Наталя зауважують: мотивує те, наскільки люди охоче і активно відгукуються на прохання про допомогу, перераховують кошти, віддають речі, допомагають з транспортом і т.д. І чим більшою стає їхня спільнота, тим легше назбирати потрібну суму чи знайти ту чи іншу річ. І люди з охотою допомагають. Недавно їздили в Радчу, наводили лад у домі жінки, яка залишилася сама із двома маленькими дітьми на руках. В оселі був справжній хаос, довелося чимало потрудитися. Водночас ті добровольці, що зголосилися допомогти, підвезти, безоплатно взялися і за лікування жінки.

Усе, що для нас звичне, приносить дітям таку велику радість. Починаєш цінувати те, що маєш, розуміти, що твої проблеми дріб’язкові

«У такі хвилини важливо підтримати людину. Не судити її, адже ніхто не знає, який шлях їй довелося пройти, а просто допомогти, привезти харчі, речі абой просто вислухати», – каже Валерія.

Волонтерка пригадує, що перед святом Миколая обережно запитала у Тамари Уманців, що б та хотіла у подарунок. І з’ясувала, що дівчина мріє про ялинку, не живу, щоб не знищувати природи, а штучну, яка буде служити багато років. У той самий день у групі написала повідомлення жінка, яка хотіла віддати ялинку. Домовилися про зустріч, забрала новорічне деревце і уже за кілька днів передала на Богородчанщину. Можливо, це збіг обставин, а може, й ні…

За кілька місяців роботи волонтерки побачили багато болю. Та попри це, зупинятися не планують, обидві замислюються над тим, як продовжувати розпочату справу, особливо тоді, коли доведеться повертатися після декретної відпустки на роботу. Щоб узаконити свою діяльність, створили благодійну організацію «Час добра та милосердя», вона функціонує з нового року. Привезти щось із зібраного буває важко – бракує транспорту, у дівчат його немає. А ще приміщення, там можна було б зберігати одяг, продукти, меблі чи інші речі, що їх віддають люди. Це лише початок, і обоє сподіваються, що з часом усе необхідне з’явиться, усе поступово складеться так, як потрібно.

Автор: Ірина Федоляк

Стаття опублікована в журналі МІСТО № 24.

*Передрук матеріалу дозволяється тільки за погодженням з редакцією.