Ірена Карпа: «Простір міста такий, що ходиш і живеш у ньому, як у книжці»

Письменниця, фронтфрау культового гурту «Qarpa», а зараз ще і перший секретар посольства України у Франції, говорить про Івано-Франківськ і свою любов до нього.

Яким школярці з курортної Яремчі бачилось велике місто поряд, звідки на вікенд приїжджали люди, аби їсти шашлики і випивати?

Для мене курортним був якраз Франківськ із його «стометрівкою» і «Молочним кафе» на ній, де готували «пташине молоко» і чорнослив у вершках. В мене там були бабця, дід, тітки, дядьки і четверо двоюрідних братів, тому поїздка до них завжди була святом. У Франківську можна було дивитися, як бабця Ірена годує курок на Богунській, відвівши їм закапелок у саду австрійського особняка. А в Яремчі ми жили в п’ятиповерхівці й мали під балконом два квадратних метри городу, який ми з татом люто ненавиділи, а мама викликала в пам’яті древні гени українського народу і гнала нас всіх ту землю обробляти. Коли настав передпідлітковий вік, тоді як у протилежній статі бачиш тільки хороше, Франківськ здавався клондайком «кльових пацанів». Вони ходили у светрах «бойз» і зі стрижками «шапочка». В Яремчі такі светри інколи можна було побачити, але на «шапочку» наважувався не кожен. Франківськ був містом, де тебе ніхто не знав, і це давало відчуття свободи. Яремча була містечком гордого обласного підпорядкування, але там за кожним твоїм кроком хтось стежив і тільки й чекав, аби тобі «зробити репутацію». Франківськ за відчуттям для мене лишається й досі крутішим за будь-який Лос-Анджелес. Дитячі асоціації не перебороти нічим.

Перша зустріч з Франківськом, якою вона була, що запам’яталось?

Моїм улюбленим місцем був «псячий базар». Ну, це так я називала ринок, де продавали все живе, від рибок гупі до ондатр. Я туди ходила, як по святу воду, – в надії колись таки купити пса. Зависала коло коробок із цуценятами вівчарки, але мріяла про спанієля, такого, як колись був у тата в тому-таки Франківську і якого вкрали гицлі. Спанієль у результаті з’явився, родом звідти ж, але був слабим і помер у півроку. Зате Дік – ердельтер’єр – жив уже довше і потрапив в одну з моїх книг. Той базар ще там є? Бо я знову хочу пса.

Гурт «Фактично Самі», який згодом перетворився на «Qarpa», народився у Франеку. Чи допускаєш, що це могло статися в іншому місті? Ну, і у зв’язку з цим, як би ти прокоментувала музичний феномен нашого міста, чи є він, який, в чому його суть?

І Артим, і Бирчик, засновники колективу, вони з Франківська, так. Були ще легендарні Ніна і Віта, цікаво, що вони роблять тепер, бо Бирчик нині – поважний доктор-психіатр. Коли я вперше почула їх, це було на студії «Ура-2», ми були на одній касеті. Їхній трек тривав хвилин зо двадцять, і я ненавиділа групу «Фактично Самі», бо моя пісня «Я чекатиму» була одразу після їхньої, і треба було перемотувати. Але тоді з’явилися і Ла-Манш, і Інес (теж, до речі, потужний психотерапевт тепер), і Лама у складі дуету «Магія». Відчувався могутній пульс тоді. Ципердюк, Телезін – так круто, що ці франківські імена зараз рулять, наскільки їм вдається відвоювати своє у пострадянського світу – музичним форматом великої України. Це було і є важливим – показати, що і поп-музика може бути якісною. Хоча мені після всіх цих років лишається ближчим до душі експериментаторство, пошук нових форм, чим і б’ється серце «Фактично Самих».

Що тебе в цьому місті притягує? В чому його секрет чи навіть еґреґор?

Мене завжди притягує їжа і все, що з нею пов’язане. Якщо місто чи країна несмачні, я ніколи туди не вернуся. Їжа – це не лише продукти харчування, це комплекс усіх фішечок навколо неї. Дизайн, атмосфера, люди, розслабленість, креативний підхід. Не знаю, чи є у вас ще ресторан «Corassini» в «Бастіоні», але сама ідея, як там достойна гастрономія поєднувалася з виставковим простором у галереї і концертним оупен-спейсом, була дуже доброю. Такого багато є в Берліні, менше  – в Парижі. Дуже люблю сидіти – з тобою, зокрема – на терасі «Говорить Івано-Франківськ». Коли і смачні солодощі, і творчий підхід до напою, і декор робив художник-музикант Ярема Стецик, і всіх, кого любиш, можеш зустріти там і нікуди не поспішати. Це те, що унікальне у Франківську. Бо Київ здебільшого поспішає (хоча дуже багато крутезних місць останнім часом з’являється – нарешті), а Львів деколи буває надто заточений під туриста. Франківськ при тому всьому лишається справжнім, і всілякі претензійні штуки він собі у сраці мав. Я люблю таке ставлення – як у людей, так і в міст. Оце і притягує.

Назви улюблені місця і людей, які символізують для тебе це місто?

Тарас Прохасько, Мох і його дружина Лєна, подружжя Андруховичів. Улюбленими місцями стають ті, де я можу з ними зустрітися. Я дуже люблю проїздити чи проходити повз оселі моїх друзів. Це так, ніби там якийсь інший вимір. В глибину йде, чи що. Колись був «Лилик» – давно-давно. Легендарне місце. Хтось казав, його знову відкрили? Бо в часи моїх останніх класів школи і перших курсів універу то було культове місце, де можна було зустріти всю богему – від письменників і художників до ведучих радіо «Західний Полюс», яке, до речі, теж у тогочасному своєму стані лишилося для мене взірцем притомної української радіостанції. А ще Пасічна, до речі. Там жило багато моїх друзів-студентів. На той час неформали й альпіністи: Чьочь, Воронько, Лєщ, Вася. Кінець 90-х був часом дикого куражу, музики, романтики і постійної ржаки. Давно їх не бачила, думаю, поставали пристойними людьми з великими родинами.

Як часто тут буваєш, в який бік міняється місто, на твою думку?

Останній раз була з виступом на «Porto Franko». Дуже круто було – десять тисяч слухачів альтернативної музики. Слухають нас і нікуди не йдуть, навіть на футбол до телевізора. Це було неймовірно – скільки бачили очі до виднокраю, стільки стояло людей. Пристойні, вбрані чемно, багато хто у віці, хтось із дітьми. Але ж слухали! Для мене це був неймовірний вибух віри в нове відродження. У те, що українці готові до сучасної культури, а не до пережованої естради і штампів, їм просто треба цю культуру доносити. «Porto Franko» був таким способом донесення. Дуже радує театр у Франківську, останній раз там «Йова» дивилася. І багато чую про місцевих крутих режисерів і новий, свіжий підхід. Хочеться, щоби місто відновило старий дух 90-тих, знайшовши нові форми. Що більше люди відчуватимуть себе в одній культурній площині, то кращим буде результат трансформації міста. Це те, що і туриста притягне до Франека, і змусить місцевих виходити ще кудись, крім до церкви і в гості.  А той самий шпиталь, він же палац Потоцьких, – це ж просто ще одна готова візитівка міста, тільки дуже грамотно його треба відреставрувати і не пускати, боронь боже, ніяких ТРЦ, банків чи бутіків непотребу. Виняток – книгарні чи крамниці предметного дизайну. А так – то медіатека, театральний майданчик чи будь-яка інша форма для проведення розумного цивілізованого дозвілля.

Довший час ти жила в Барселоні, Києві, тепер у Парижі. Франек на їхньому фоні як?

Франек на їхньому фоні як стара любов. Я про нього розповідаю новим різним друзям – з інших міст чи іноземцям. Вони спершу не розуміють мого захвату, а потім ним заражаються і теж закохуються.

Що тобі тут не подобається?

Занедбаність цінних речей. Того ж згаданого палацу. Дякуючи активістам, його не зруйнували. Але знаю, що їм повсякчас треба стояти проти ненажерливої корупційної машини, аби відвойовувати ті крихти справжнього, які в нас не зруйнувала совєцька власть.

Франек – це Галичина, галичанство – це певний менталітет. Що в ньому тобі заходить, а що не переносиш?

Заходить домашність і гумор, не заходять інтриги і дволикість. Що, як не дивно, абсолютна частина європейського менталітету.

Ти багато подорожуєш світом, маєш можливість порівняти, в яких країнах маленькі містечка штибу Франківська збігаються за аурою, на твою думку. Виникала з якимись із них асоціація з Франеком?

Багато що в Каталонії, до речі. Оце таке лейд-бек, розслаблене ставлення, любов до кав’ярень і посмішок. Там кожне містечко дбає про своє лице, навіть села далекі беруть і будують хай-тек бібліотеку з кінотеатром і щотижня запрошують поетів на виступи. Оцього мені хочеться тут більше. А ще у Франеку круті графіті є – дуже дотепні. Але це вже шматочки Берліна.

Ти досить соціально активна. Уявімо собі, що ти мер Франківська. Концептуально, з чого би почала?

З переобладнання просторів. Із кожного закинутого ангара чи складу за умови потрібної локації можна зробити коворкінг, виставковий зал, соціальне місце для творчості не особливо зайнятої молоді – таке багато практикують у Парижі. В «неблагополучних» районах підліткам та юнацтву дають карт-бланш на заняття капоейрою, хіп-хопом, спонтанним мистецтвом. З реставрації історичних пам’яток, щоби не було соромно нарешті. Із заборони облаштовувати потворні засклені балкони на старих будинках і взагалі будувати чортзна-що, хоча у Франека з цим все-таки легше, ніж у Києва. З насадження скверів і встановлення дитячих ігрових екозон.

Наскільки вплинув на Станіславський феномен Франківськ як місто?

Цей феномен для мене завжди лишався енігмою. Але простір міста справді такий, що ходиш і живеш у ньому, як у книжці. Його (Франек, Станіслав) добре описували різні покоління авторів, передавали це дивне відчуття. І Юрко Андрухович, що писав про будинок своєї бабці, і Софія, що взагалі звила свій художній світ у часі Австро-Угорщини, і Єшкілєв, і Прохасько, Малярчук, Бабкіна й Іздрик. Я люблю те, як бачить Франківськ фотограф Ростик Шпук, як про нього співає Familia Perkalaba. Це все частини того ж феномену, як на мене. Із геть особистого: тут, у Франківську, з’явилась на світ моя перша книжка в «Лілеї-НВ». Так, це був один із найщасливіших моментів у житті. Ми несли з другом Петром зв’язані книжки, і під ногами рипів франківський сніг.

Фото: Ростислав Шпук

Автор: Олег Гнатів

Інтерв’ю вийшло у 4 номері журналу “МІСТО”