Як на Івано-Франківщині творить безпритульний митець

Вперше в мистецькій історії Івано-Франківська в одній із престижних художніх галерей відкрилася виставка безпритульного митця Володимира Будая. Чому талановитий художник, опинився без даху над головою?

Історію про  Володимира Будая написала журналістка Сабіна Ружицька для “Експресу”. Пан Володимир живе у будинку нічного перебування для безпритульних. Він інтелігентий чоловік, в чистому одязі, акуратний, підтягнутий, який чітко та правильно говорить, увесь час усміхається.

Маю невеличку пенсію, – зізнається художник. – Гроші витрачаю на папір, олівці фарби, а на їжі можу зекономити. Не винаймаю і квартири, бо не вистачить тоді на найелементарніше. Наразі часто приходжу в будинок нічного перебування, там можу помитися, переодягнутися, бо я не якийсь там нечупара, а що залишився без даху над головою, то з кожним може трапитися”, – зізнається художник.

Чоловік мовить, що вже з перших днів життя зазнав горя. “Із перших днів життя я залишився сиротою при живих батьках,- сумно мовить Володимир Будай. – Мої батьки познайомилися на Донеччині, де мій біологічний батько був на заробітках. Мати — місцева, молода дівчина, яка покохала заробітчанина, але він повернувся на Прикарпаття, де в нього, виявляється, була родина. Мати про це нічого не знала. Вона просто поїхала шукати коханого”. Опинилася обдурена вагітна жінка у селі Саджава, де й народила сина. Не знайшовши коханого, вона вирішила повернутися додому, влаштуватися на роботу і забрати сина. Малого жінка залишила в дідуся, в якого винаймала кімнату.

“Та дідусь не міг за мною доглядати, я був голодний, брудний, і дільничий міліціонер забрав мене у Богородчани в дитячу лікарню, – розповідає художник.- Там мене побачили мої прийомні батьки: медсестра Анна та батько Тимофій Будаї. Вони мене, 3-місячного всиновили. Коли в сільраду зателефонувала мама, їй сказали, що я у добрій родині, і щоби вона мене більше не шукала. Хтозна, можливо вона ще живе, можливо маю братів сестер. Не знаю, чи колись я їх побачу…”.

Не шукав хлопчика і горе-батько та його родичі, хоча пан Володимир припускає, що він знав про те, що кохана залишила його сина на Прикарпатті. Та хлопчик, вочевидь, був йому непотрібний все життя. “Бог йому суддя”, – тихо мовить пан Будай.

У прийомній родині хлопчикові жилося добре: він закінчив школу, поступив у калуське училище здобув фах будівельника, служив в армії. І увесь час малював, хоча художньої школи не закінчив. У 14 років він дізнався, що нерідний син своїх батьків, але рідних шукати не хотів. 23-річним Володимир одружився, заочно поступив у московський педінстиут імені Надії Крупської. Чи закінчив чоловік заклад, чи має диплом, чоловік не розповідає, каже, що боляче згадувати, зате каже, що навчаючись, він працював художником-оформлювачем у багатьох організаціях та установах Богородчаннського району.

Згодом у пана Володимира з дружиною народилися двоє синів. Але родинне життя не склалося.

Ми розлучилися, обоє винні,- похнюпившись, продовжує митець. – У нас була велика трикімнатна квартира, я виписався, все жінці та дітям залишив, сам зостався без даху над головою. Сини подорослішали, квартиру продали, живуть десь на Хмельниччині, зі мною не спілкуються, так їх мати налаштувала. Я й не ображаюся. Можливо, колись все зміниться”.

Не отримав чоловік і спадку від прийомних батьків. Їхня квартира дісталася зведеній сестрі Володимира, рідній доньці Будаїв. Жінка померла, а її діти продали помешкання та пороз’їздилися світами. Пан Володимир після важкого розлучення два рази намагався влаштувати особисте життя, але не складалося. Зізнається, що розрив з дружиною і дітьми був таким болісним, що він почав зловживати алкоголем та опускатися на життєве дно.

Зараз я схаменувся, шкода, що запізно, бо вже старість за плечима,- тихо продовжує митець. -Покинути оковиту допомогла віра в Бога та писання ікон. Я ніколи не сідав за роботу зоп’яну. Вірите, зараз майже не п’ю, бо зрозумів, що коли буду в чарку заглядати, то довго не житиму. А я ще хочу і можу багато картин написати, людям красу дарувати”.

Ще кілька років тому Володимир Будай жив у випадкових знайомих на дачах, у селі Крихівці біля Івано-Франківська. Добрі люди пускали безпритульного художника пожити, а він за те їм картини дарував. Узимку чоловік мерз у неопалюваних дерев’яних будиночках та приїжджав до Івано-Франківська.

Випадково опинився у будинку нічного перебування, познайомився з директором закладу Іваном Боберським, який, коли побачив малюнки пана Володимира, запропонував влаштувати виставку в одній із найпрестижніших івано-франківських галерей.

“Це перший публічний показ моїх картин, – з радістю каже пан Будай. – Хоча я написав десь дві тисячі полотен, майже всі дарував, або продавав”.

До речі, зараз за одну картину художник просить від 500 до 4 тисяч гривень, залежно розміру та складності. За ці гроші пан Будай купляє папір, фарби полотно, підрамники, витрачає на власні потреби. У чоловіка почалося нове життя, дарма, що вже чимало років за плечима, він ще встигне написати чимало картин, у нього буде не одна виставка”, – зазначає журналістка.

Фото: Сабіна Ружицька.