Сила волі

Чи не кожен з нас хоча б раз у житті вирішував зайнятися спортом. Та часто ми знаходимо сотні причин, аби не реалізовувати свої бажання: втома, вихідний, кросівок немає, настрій не той. Однак поряд з нами є люди, які перебувають на набагато гірших стартових позиціях, які попри фізичні вади наполегливо працюють над собою і досягають успіху. Серед них Василь Біленко та Павло Волуйкевич – івано-франківські паралімпійці. В категорії спортсменів з вадами розумового розвитку вони завдяки титанічним зусиллям крок за кроком досягають успіхів, а ще – вчаться не помічати своїх вад і не забувають мріяти.

Ми – звичайні люди

Василю Біленку 29 років. Зараз він – чемпіон Європи, успішно представляє Україну на міжнародних змаганнях. Проте так було не завжди. У Василя – вади розумового розвитку. Ще з часів навчання у школі-інтернаті йому доводилося зіштовхуватися зі стереотипами та упередженим ставленням до себе. Зізнається: було непросто.

«Оточуючі не могли зрозуміти, хто такий паралімпієць, інвалід. В інших країнах такі люди на першому місці, до них особливе ставлення. У нас же все по-іншому… Подекуди від мене відверталися навколишні. Навіть насміхалися. Особливо – молодь. Це було образливо», – розповідає Василь.

Все почало змінюватися, коли хлопець прийшов у спорт.

«Мій тренер навчав лише паралімпійців. Окрім мене, у нього було ще два таких підопічних. Потім я почав їздити на змагання серед здорових спортсменів. Там я старався не показувати своїх вад. Та потім усі дізналися про мої проблеми зі здоров’ям і змінили своє ставлення до мене. Вони зрозуміли, що таким людям потрібна увага та підтримка», – каже паралімпієць.

Слово «інвалід» – пережиток минулого, який спотворює сприйняття людей з особливими потребами у суспільстві

А от 25-річний Павло Волуйкевич запевняє: зі стереотипами у ставленні до себе не зіштовхувався. Більше страждав від власних самонавіювань.

«Більше сам себе накручував, та в дійсності моїх вад ніхто не помічав. Йдеш вулицею – і ти така ж людина, як і всі. Нічим не відрізняєшся», – каже Павло.

Слово «інвалід» – пережиток минулого, який спотворює сприйняття людей з особливими потребами у суспільстві. З цим погоджуються обидва спортсмени.

«В інших країнах, де я бував на змаганнях, такого слова нема. Просто паралімпійці. В нашій країні цього не можуть зрозуміти. Ми трохи відстали, і це потрібно надолужити», – вважає Василь Біленко.

І у Василя, і в Павла насичене життя: міжнародні змагання, друзі, сім’я і робота, яка стала сенсом існування.

«Ми – звичайні люди», – кажуть спортсмени. І з цим не можна не погодитись.

Спорт

Василь Біленко на своє перше тренування прийшов у 20-річному віці. Для спорту це доволі пізно. Тренер помітив Василя під час змагань в Івано-Франківському коледжі фізичного виховання.

«У спорт мене привів Володимир Антонець – мій перший тренер. На жаль, він уже помер. 10 років тому в манежі коледжу фізвиховання з нагоди Дня інваліда проводили змагання. Я взяв участь у триборстві (біг на швидкість, метання ядра та стрибки у довжину – ред.) і посів призове місце, хоча вже й не пам’ятаю яке. До мене підійшов тренер і запропонував займатися. Я був не проти, зацікавився. Тренер підготував мене до того рівня, на якому я є зараз», – розповідає паралімпієць.

До того Василь ніколи спортом не займався. Лише інколи, аби розслабитися, грав у футбол. Зараз же без бігу не уявляє свого життя.

Вийшовши на п’єдестал, я усвідомив, що здобув золото для України. Що я прославляю свою країну та місто, в якому живу

«Мій нинішній тренер каже: «Ти не інвалід, ти здорова людина. Працюй, як усі здорові». І я разом зі здоровими бігаю. Тренуюся із Станіславом Сеником (український легкоатлет, уродженець Івано-Франківська – ред.), який бере участь у європейських змаганнях і кваліфікувався на ІІ Європейські ігри. Звісно, мені важко, адже він значно сильніший. Але я терплю і працюю через «не можу». Хочу показати, що я не інвалід, що я цілком здоровий», – каже Василь.

Свої перші змагання спортсмен згадує з усмішкою. Тренер сказав йому пробігти дистанцію на 400 метрів, як уміє. Той і пробіг у своє задоволення. У результаті – третє місце.

По-справжньому серйозного успіху Василь Біленко досягнув минулого літа. Тоді на чемпіонаті Європи з легкої атлетики серед людей з розумовими вадами, що проходив у Франції, він здобув одразу дві золоті медалі. Та на ті змагання паралімпієць міг і не потрапити.

Напередодні чемпіонату помер тренер Василя Володимир Антонець. Спортсмен вирішив продовжити співпрацю з його сином. Як виявилося, це сподобалося не всім.

«Так сталося, що до іншого тренера я не перейшов. І він захотів викинути мені зі складу збірної. Тож моя доля вирішувалася на чемпіонаті України серед здорових. У нас висота бар’єрів – 84 см на 400 м дистанції. У здорових  – 91 см. Я пробіг цю дистанцію за 57 секунд. Це дуже хороший результат! З 17 чи 18 учасників я посів 13-те місце. Я зателефонував віцепрезиденту Національного комітету спорту інвалідів України і повідомив результат. Він сказав очікувати дзвінка. Через день мені перетелефонували і сказали, що я їду на чемпіонат Європи», – згадує Василь.

У Франції паралімпієць змагався на трьох дистанціях – 400 м, 110 м і 400 м з бар’єрами. Напередодні він пообіцяв завоювати два «золота». Ще й встановив рекорд сезону на дистанції 110 м – пробіг її за 14,85 секунди.

«Коли грав національний гімн, по тілу аж мурашки бігали. Дуже приємно, що я приніс медалі. І вони стали вирішальними, адже ми виграли командний залік. Загалом – 10 золотих медалей. Ще й встановили рекорд серед чоловіків – четверо хлопців завоювали 6 золотих медалей. Таке сталося вперше в історії», – каже Василь.

Його колега, Павло Волуйкевич, першу серйозну нагороду здобув на зимовому чемпіонаті Європи у Туреччині. А вже за рік – і перше золото у Чехії.

«Вийшовши на п’єдестал, я усвідомив, що здобув золото для України. Що я прославляю свою країну та місто, в якому живу», – згадує Павло.

Те, що стане спортсменом, він зрозумів ще в школі. Батько Павла помер, коли йому було всього 6 років. Мати була вимушена сама виховувати трьох дітей. Тож біг для хлопця став можливістю реалізувати себе і допомогти родині. Хоча життя могло скластися й по-іншому: в дитинстві Павло мріяв стати пожежником або поліцейським.

Найбільшим здобутком спортсмена стала участь у Паралімпійських іграх в Ріо-де-Жанейро у 2016 році. Павло зізнається, що в Ріо відчував колосальну відповідальність. Розумів, що нічого важливішого, аніж Паралімпійські ігри, вже не буде.

«Було страшно! Це ж не Європа чи українські змагання. Я хотів виграти медаль, аби не повертатися в Україну з порожніми руками», – каже він.

На жаль, досягнути свої мети Павлові тоді не вдалося – у фінальному забігу на 1500 м він посів п’яту сходинку з результатом 3 хв. 58,18 с.

Впоратися із розчаруванням допомогли дружина та тренер Павло Озарко. Тепер Павло готується до нових перемог, та далеко в майбутнє не заглядає. На питання, чи мріє перемогти на Паралімпійських іграх, відповідає просто: «Виграєш – то буде, не виграєш – не буде. Потрібно прагнути та важко працювати».

Сила волі

Обидва паралімпійці тренуються двічі на день. До важкого режиму уже звикли – допомагає сила волі. Особливо Василю Біленку. Саме наполегливість та віра в себе допомогли йому не зламатися та не покинути спорт, коли виникла серйозна загроза.

У 2014 році у півфіналі міжнародних змагань Василь розірвав меніск – болюча травма для будь-якого спортсмена.

«Дистанцію я добіг. Травма дуже болюча, у мене набрякло коліно. Того ж дня ввечері мав бути фінал. Перед забігом я прийшов до лікаря. Ніколи не забуду його слова, які він сказав масажисту: «Дай Бог, аби він добіг до фінішу». На дистанції в мене повністю розірвався меніск, я ледве тягнув коліно. На фініші я впав, але таки посів третє місце. Цю медаль я витягнув на сльозах», – згадує спортсмен.

Після повернення в Україну він опинився у складній ситуації: попри обіцянки допомогти Національний комітет спорту інвалідів не зміг оплатити операцію та лікування. На допомогу прийшли колеги по цеху – всього за дві доби спортсмени з усієї України зібрали необхідну суму – 20 тисяч гривень.

«Досі не знаю, як висловити свою вдячність. Я повернувся у спорт, аби довести, що все це було недарма. Повернувся, бо спорт – це моє життя», – каже Василь.

Та що найцікавіше – задовго до цього лікарі категорично забороняли Василю займатися бігом, оскільки у нього виявили серйозні проблеми із серцем.

«Тренер взяв мене під свою відповідальність. Через рік я прийшов на обстеження, і все нормалізувалося. Лікарі дивувалися, як мені це вдалося», – згадує він.

Якщо ти вже запланував, то треба вставати і робити. А не відкладати на тижні та місяці

«Біг – це хобі, яке переросло в роботу», – каже Павло Волуйкевич. Тож ставиться до цього відповідально. «Якщо ти вже запланував, то треба вставати і робити. А не відкладати на тижні та місяці», – додає він.

Потрібно ставити цілі і добиватися їх, переконує Василь Біленко. І впевнено переступати через лінощі.

«Коли я робив перші кроки в спорті, то лише закінчив будівельний ліцей. Вранці я ходив на роботу на будівництво, а ввечері – на тренування. І так півроку. В мене теж бувають моменти, коли я не хочу нічого робити. Але я переступаю через себе і йду на тренування. Це сила волі», – каже Василь.

Автор: Роман Стельмах

Стаття опублікована в журналі МІСТО № 27

*Передрук матеріалу дозволяється тільки за погодженням з редакцією.