Швидкість і драйв

Рев двигуна, різкий звук шин на старті і яскраве видовище – автомобільний спорт не може залишити байдужими ні водіїв, ні глядачів. В Україні цей вид спорту розвивається у багатьох напрямках: ралі, спідвей, драгрейсинг, дрифт, автослалом, спринт. Для гонщиків це немов наркотик: спробувавши раз, покинути спорт вже практично неможливо. Про своє знайомство з автівками, страхи, здобутки й табу професійні гонщики розповіли «МІСТУ».

Їхати потрібно, наче востаннє

«Не уявляю, що б я робив без автоспорту» – так починається наша розмова з автогонщиком Олегом Матюшиним. В автомобільному слаломі Олег вже 6 років. За цей час вдалося здобути чимало перемог. А почалося все ще в дитинстві.

«У дитинстві вітчим посадив мене на коліна – і так я вперше проїхався. А дідусь пускав за кермо вантажівки», – згадує Олег Матюшин.

Іграшкових машинок дитині тоді було мало – завжди цікавило, що ж там всередині. Так і поставив іграшку під колесо вантажівки. Цікавості, звісно, не вдовольнив, ще й залишився без забавки. Та це лише посилило автомобільне захоплення Олега.

На перші змагання з автослалому гонщик приїхав на своїй «BMW». Сказати, що Олег переживав, – не сказати нічого. «Пам’ятаю, як мене трусило, коли приїхав на змагання і побачив, скільки учасників. Мандраж був шалений! Почав на ходу вигадувати причини, аби поїхати геть. Але коли вперше виїхав на трасу і люди почали підтримувати мене, усе минуло. Перші рази завжди було важко їхати – люди на тебе дивляться, все потрібно робити вправно. А тепер я приїжджаю і роблю все собі в кайф», – розповідає він.

Вже у 2014 році Олег Матюшин став переможцем «Чемпіонської серії» Федерації автомобільного спорту України на своїй «Honda Civic» 1994 року. Та пишається він усіма перемогами, незалежно від їхніх масштабів.

Олег відзначає, автомобільний спорт є доволі небезпечним. Кілька разів він і сам був на межі. «Найстрашніший момент був на гірській гонці. Ми їхали в класі «любитель» – там швидкості, різкі повороти, крутосхили. Кілька таких поворотів я проїжджав на межі, заносило в обрив. Але проїхати дистанцію таки вдалося», – згадує гонщик. Та без переживань рідних та друзів, звісно ж, не обходиться. «Близькі думають, що я легесенько їжджу і що це безпечно (сміється). Мама одного разу побачила мене на автослаломі, то сказала, що більше ніколи на таке не дивитиметься. Завжди відмовляє мене від спорту», – зізнається Олег.

Автоспорт – задоволення не з дешевих. Для досягнення високих результатів потрібно вкладати чимало ресурсів у машину. «Багато залежить від змагань. Слалом – недорога гонка. Для прикладу, резина може обійтися в тисячу гривень. Та що вищий рівень змагань, то більше вкладень він потребує», – відзначає Олег Матюшин.

Автоспорт – задоволення не з дешевих. Для досягнення високих результатів потрібно вкладати чимало ресурсів у машину

Та у випадку Олега важливішими є вміння водія, а не начинка автомобіля. «На перших змаганнях моя машина була абсолютно непідготовленою. Та завжди хотілося проїхати якнайкраще. Так, аби люди збоку глянули і сказали: «Ого!» Без жаги до перемоги успіху не буде», – відзначає він.

Незважаючи на небезпеку та чималі витрати, Олег Матюшин зупинятися не збирається – хоче спробувати свої сили на європейських змаганнях. «Хочеться досягти більшого, ввійти в історію», – каже він.

«Автомобіль – наче рідна дитина»

Ірина Висоцька – чи не єдина жінка в українському автоспорті. Улюбленою справою займається вже понад 10 років.  І хоча після народження дитини вона рідше бере участь у змаганнях, до цього 90% думок гонщиці було про автомобілі. Любов до залізних коней у неї проявилася ще в п’ятирічному віці.

«Любов до автомобілів мені прищепив батько. Завжди любила їздити з татом, сидячи в нього на колінах. Іграшки мене не цікавили, мене цікавив транспорт. Не лише автомобілі – я люблю і гвинтокрили, і трактори, і катери. Мене цікавить все!» – каже Ірина.

Заявити про свої водійські вміння гонщиця вирішила ще в автошколі. Права, звісно, отримала, та без курйозів не обійшлося. «Їздити мене вчив тато, тож коли прийшла на курси водіїв, була дуже гонорова. Вважала, що вже круто їжджу, і вирішила одразу скласти іспит без всіляких знайомств. І провалила правила. Під час другої спроби все було гаразд. Але коли складала водіння, то хотіла не просто проїхати фігуру на майданчику, а зробити це дуже швидко. Це мені, звісно, вдалося, але кілька фігур позбивала. Робила це на «копійці» (ВАЗ 2101 – ред.) – жахлива машина, але якось я на ній їздила», – згадує Ірина.

Першою автівкою Ірини Висоцької була «Таврія». Каже, була в неї закохана. Провівши за її кермом всього 5 місяців, Ірина зуміла виграти свої перші змагання з автослалому. «На перших змаганнях я так хвилювалася, що навіть не могла кваліфікацію пройти – зробила це з третього разу. Коли здобула перемогу, то зрозуміла, що щось таки можу і шанс в автоспорті в мене є», – згадує вона.

Стосунки з чоловіками на дорозі в Ірини і справді особливі. Зі стереотипами доводиться зіштовхуватися ледь не щодня

Згодом Ірина вирішила розвиватися як професійна гонщиця і поїхала на навчання до Києва. «Довелося вчитися з нуля. До того їздила так, як сама вважала за потрібне. А вже тренер мене перевчав. На першому занятті ми навіть з місця не рушили – лише крутили кермо. І дуже багато я тренувалася, дуже багато комплектів резини спалила», – розповідає вона.

Хоча, додає Ірина, гонщиком можна стати і без спеціальної підготовки. «Бувають люди, які народжуються з неймовірним слухом та голосом. Так само і в гонках», – каже жінка.

З усіх гонок найнебезпечнішими Ірина вважає дві – гірські та РТР Тайм Аттак (кільцева гонка на час). «На трасі в моєму класі розбилися дві машини, – згадує Ірина про гірські гонки. – Одна перевернулася на бік, інша ледь не злетіла у двокілометровий обрив. Мені потрібно було з ними боротися, а вони повилітали! І їхали швидко. Було дуже страшно. Кожен етап гірських гонок, якщо ми говоримо про ралі, міг закінчитися дуже погано».

Та попри небезпеку, для Ірини Висоцької гонки були сенсом життя. «Боротися, їздити і отримувати шалений адреналін. На старті перехоплює подих – так шалено б’ється серце. Але щойно я вдягаю шолом і вмикаю передачу – все минає. Це незабутнє враження», – каже вона.

Гонщиця розповідає, що, ставши мамою, вона почала повільніше їздити, але припускає, що це зміниться, коли дитина підросте. Бо ж залишати спорт вона не планує.

В Ірини завжди було шалене бажання досягати успіху – і перемагати чоловіків.  «А їх (чоловіків в автоспорті – ред.) 95%. І якщо ти жінка, то це ще нічого не означає. Чоловіки борються з усіх сил. Мені ніколи не піддавалися. Спершу сприймали мене з гумором, а потім, усвідомивши, що програють у часі, вже поглядали скоса. Коли є жіноча конкуренція, вони починали хвилюватися: як це так – програти жінці?» – розповідає Ірина.

Стосунки з чоловіками на дорозі в Ірини і справді особливі. Зі стереотипами доводиться зіштовхуватися ледь не щодня. «Якщо я за кермом компактного «Abart», – а машина з вигляду жіноча, – всі думають, що їжджу погано. А от коли сідала за кермо габаритного «Dodge Ram», починали дивитися по-іншому», – каже вона.

Гонщиця не погоджується з усталеною думкою про прибутковість автоспорту.  «Грошей мені спорт не приносить. Я сама даю свої кошти, аби брати участь у змаганнях. За підготовку, за навчання – за все треба платити. І дуже багато», – відзначає вона.

Окрім великих витрат, автомобільний спорт в Україні має ще одну серйозну ваду – відсутність інфраструктури. Особливо це стосується Івано-Франківська:  місць для професійних гонок чи тренувань тут узагалі немає.

«Раніше я хотіла створити свою школу, а нема де. Просто немає де. Колись це можна було робити на військовому аеродромі. З початком війни його закрили», – скаржиться Ірина Висоцька.

Зараз Ірина тренується лише в Києві або перед самими змаганнями.

«Різниця між Україною та Європою в автоспорті колосальна. Минулого року ми були в Румунії – і шоковані організацією. А з Америкою наші реалії навіть порівнювати не можна», – каже гонщиця.

Ірина вважає, що наш регіон сприятливий для розвитку автоспорту, оскільки тут є гори. Тут проводять національні серії гірських гонок.

Та спробувати свої сили в автослаломі в Івано-Франківську може кожен, гадає Ірина Висоцька. «І робити це можна на будь-якій машині. Кожна жінка може спробувати: щороку з нагоди 8 Березня в місті проходять жіночі змагання. Кілька етапів чемпіонату України відбуваються в Івано-Франківську – спробувати можна на будь-якій машині, проте під питанням буде ваша конкурентоздатність», – каже вона.

«Моя мета – поїхати швидше»

Віктор Павлик – драгрейсер. В автоспорті він з 2014 року. Те, що спочатку було хобі, переросло у роботу і захоплення всього життя.

«Коли придбав машину, хлопці запропонували взяти участь у гонках на Набережній. Чи було це легально? Ні! (сміється). Та з нелегального це захоплення перейшло на вищий рівень», – розповідає він.

А починалося все в далекому 2002 році, коли Віктор зацікавився мотоциклами. Друг запалив його ідеєю зібрати власного двоколісного коня. Тож усі кишенькові гроші гонщик витрачав на запчастини.

Хоча зараз він професіонал, жодних навичок спортивної їзди у нього не було. Все просто – сів і поїхав. «До гонок мені була цікава технічна частина. «Subaru» я придбав, аби проводити різні експерименти над підвищенням потужності», – каже Віктор.

У драгрейсингу, пояснює гонщик, ключову роль грає підготовка автомобіля. «Всі думають, що драгрейсинг – це просто. Насправді це не так. Коли машина підготовлена, то стає неконтрольованою. А це небезпечно», – зауважує він.

Всі думають, що драгрейсинг – це просто. Насправді це не так. Коли машина підготовлена, то стає неконтрольованою. А це небезпечно

Та страху ніколи не відчував. Найбільше, розповідає Віктор, переживає його мама. Та гонок з його участю вона ніколи не бачила. «Мій дідусь – ветеран мотоспорту, тому моя мама до такого з дитинства звикла», – зазначає він.

Заробляти кошти на гонках Віктору поки складно: хоча зараз і триває певне відродження українського автоспорту, рівень все ще не той. «Щоб заробити, треба дуже багато коштів вкласти в авто. І щоб «відбити» їх потім, потрібно виграти не одне змагання», – каже він.

Віктор Павлик із сумом відзначає: для драгрейсингу в Івано-Франківську жодних умов немає. Якщо й тренується десь, то лише перед заїздами. Більшість часу проводить у майстерні зі своїм автомобілем.

За весь час у спорті Віктор взяв участь у більш ніж 10 змаганнях. Та цілі перемагати ніколи перед собою не ставив. «Змагання ніколи не були для мене погонею за призами. Мені завжди було цікаво показати результат – за який час машина подолає дистанцію 402 м. Поки найбільшим досягненням був мій особистий рекорд – 402 м за 10,5 секунди», – розповідає він.

Свою мету Віктор Павлик формулює просто: поїхати швидше.

P.S. На гонки по місту – табу

В останні місяці невпинно зростає кількість ДТП в Івано-Франківську. Подекуди – з летальними наслідками. Часто причиною автокатастроф є перевищення водіями допустимої швидкості. Професійні гонщики в цьому питанні дотримуються чіткої позиції – категорично проти.

«Коли лише починав їздити, ганяв страшно. Але відколи я в «профі», то зрозумів: на турнірі можна їхати «на всі гроші», на дорогах – акуратно», – каже Олег Матюшин.

«Я дуже погано ставлюся до будь-яких перегонів на дорогах загального користування. Коли лише починала їздити, то думала, що нелегальні гонки – це круто. Зараз у цьому питанні я категорична. Хтось може вибігти на дорогу, і водій у такій ситуації нічого не зможе контролювати. Якщо хочеться гонок, збираєте гроші, готуєте машину – і на трек, де ви їдете в шоломі. Там їдьте так швидко, як вмієте. А показувати щось у місті – зась», – переконана Ірина Висоцька.

«Я категорично проти, аби в межах міста влаштовувати якісь перегони. Це небезпечно. Невідомо, що може статися на дорозі. До таких речей треба ставитися дуже відповідально», – вважає Віктор Павлик.

Автор: Роман Стельмах

Стаття опублікована в журналі МІСТО № 28

*Передрук матеріалу дозволяється тільки за погодженням з редакцією.