Піт артилериста рятує кров солдата

З війни ніхто ніколи цілковито не вертається, частина душі лишається там назавжди – переконаний івано-франківський артилерист Сергій Мисько. Зараз бійцю лише 30 років, а він уже був командиром на фронті. Хлопці самі його вибрали. За час своєї війни Сергій втратив сім’ю, але знайшов справжнє кохання. Коли нарешті вернувся додому, люди часто казали, що його очі стали якимись холодними, що в тих очах більше не видно життя.

«Давайте повістку – і я поїхав»

Коли Сергій прийшов до військового комісара, той запитав: «Ти взагалі розумієш, куди їдеш? Там війна. Можна більше не вернутися». – «Я все розумію. Давайте повістку – і я поїхав».

Його призвали у серпні 2014-го під час третьої хвилі мобілізації. Хоча хлопець просився ще з лютого. «Яка була моя справжня мотивація?.. – замислено каже він. – Напевно, хай як би банально це звучало, я просто не міг лишатися осторонь. Та й я все-таки офіцер запасу, свого часу давав присягу. І взагалі я – чоловік, а отже, захищати землю – мій обов’язок. Не піти на війну – це якось геть не по-чоловічому. Все просто».

Сергій каже, що бійці третьої хвилі чітко усвідомлювали, куди йдуть і що там коїться. Бо, приміром, перші добровольці ще не знали, що там будуть «гради», стрілянина, авіація…

Справжня війна виявилася інакшою, ніж розповідали в інституті. Довелося вчитися наново, хоча й не було на чому

Франківець з усмішкою згадує своє навчання на військовій кафедрі в інституті: «Не повірите, але там нам розказували, що головний ворог – це Америка. І це було ще якихось років 10 тому. Відставні офіцери втовкмачували, мовляв, хоч у США є супутники, а в Росії і Україні й досі все роблять олівцем на папері, однак, незважаючи на це, ми в будь-якому разі кращі. Ось такі нісенітниці студенти мусили слухати і тихенько сміялися в кулачок».

Справжня війна виявилася інакшою, ніж розповідали в інституті. Довелося вчитися наново, хоча й не було на чому вчитися. «Кути розраховували вручну олівцем – жах», – сміється Сергій.

Воєнна романтика

Спершу хлопця скерували в тил, два тижні пробув на рівненському полігоні і взагалі не зрозумів, що він там робить. Сергій рвався туди, де гаряче. Зрештою боєць таки став частиною 4-го батальйону 24-ї окремої механізованої бригади. «Четвертий батальйон був унікальний тим, що в 2014-му році це була спроба наших військ створити батальйони з артилерією, – пояснює вояка. – А я дуже хотів бути артилеристом, бо й знання декотрі мав ще з кафедри. Принаймні мав уявлення, яке те все на вигляд і як стріляє».

14 жовтня, якраз на Покрови, хлопці вперше увійшли в зону бойових дій – в село Кримське. Заходили вночі. 40 км на броньованих машинах. Сергій і досі пам’ятає кожну хвилину. «Спочатку ти навіть не розумієш, куди приїхав, – ділиться він. – Перша ротація… Ніч… Виходиш – романтика… Безкрає поле… Вдихаєш повітря на повні груди… І раптом гукають: «Ховайтеся! Хлопці, ви що, з глузду з’їхали? Тут повсюди снайпери. Не забувайте, куди прибули».

Сергія одразу призначили заступником командира. Він хоч і молодий, але ще на полігоні встиг заробити собі авторитет. «Ми з хлопцями все робили разом, – каже франківець. – Офіцери завжди були разом із солдатами на передовій. Жили в одній палатці. Якщо доводилося спати просто на землі, отже – всі на землі. На всі бойові виїзди – теж разом. Так і здобувають авторитет і повагу».

На початках хлопцям наказали жити на невеличкому півострівці біля Кримського, і стріляти теж мали звідти. Командир, якого побратими кликали Людина-Війна, глянув на карту, хитнув головою і відрубав: «Ні… Ми ж тут як на долоні. Ми з хлопцями тут не будемо дислокуватися. Самі собі знайдемо безпечне місце». «Потім навіть командир батальйону не знав, де ми живемо, – усміхається Сергій. – Зустрічалися на нейтральних територіях. Аби уникнути зливу інформації. Бо ж знаєте, як воно буває ненароком?..»

А вони розмістилися в посадках і до середини листопада жили взагалі без бліндажів і палаток – часу не було, хлопці весь час воювали. Артилеристи спали не більш як дві години на добу. «Згодом стає важко думати, рахувати… – каже боєць. – Але потроху звикаєш. Навіть майже не хворієш. У стресовій ситуації організм адаптується і захищає себе. Лиш додому приїжджаєш – і все, одразу злягаєш з якоюсь болячкою».

Аби не замерзнути, на ніч розпалювали вогнище, яке з усіх боків закривали шматами, – щоб ворог не засік. Так багато спальників погоріло, бо під час сну мимоволі підсуваєшся до тепла. «У мене якось навіть форма на спині зайнялася, – сміється Сергій. – Якраз і проснувся від того. Добре, що це була форма від волонтерів – британська, вона не горить так сильно, лише тліє. Бо наша (та, що старого зразка) моментально спалахує».

«Ворог боявся нас»

Перший бій стався одразу на наступний день після входу в зону бойових дій. Тоді якраз брали в оточення 32-й блокпост. Артилеристи мали відкрити вогонь, аби хлопців там не зачепили. «І тоді теорія починає вилазити в практику, – сміється боєць. – У кожного щось не вдається… Спішиш… Промахуєшся… Вираховуєш дуже швидко, але тебе все одно підганяють… Крики, нерви… Командир на тебе кричить, аби ти швидше рахував, а ти – на підлеглих… Словом, бойова ситуація. І так потроху починали втягуватися».

У Кримському артилеристи дуже гарно спрацювали – лише за два місяці випустили 13 000 снарядів. Коли під час ротації вони віддали свої самохідні установки, хлопцям сказали, що це справжня дивина, що вони взагалі ще їздять. За всіма нормами і показниками ті установки вже давно були металобрухтом.

«Ворог боявся нас, – знову всміхається Сергій. – Ми привчили його боятися нас. Не шкодували для них снарядів. Стріляли по всьому, що рухалося. Коли ми виїжджали на позицію, то терористи одразу зникали, вони розуміли – краще не рипатися, бо добряче отримають на горіхи. Піт артилериста рятує кров солдата».

Бувало таке, що хлопці щойно відпрацювали, заходили в бліндаж – і знову по рації викликають: «Виїжджайте назад!» Вдягнулися, поїхали. «Стільки супів так було розлито, – сміється Сергій. – Лиш починаєш їсти, і вже команда працювати.

У 2015-му році часто приходили воювати хлопці, котрі, як потім з’ясовувалося, насправді не хотіли там бути. Вони всього боялися. Найменший постріл – і вже просилися додому. «Такий вояка просто не є бойовою одиницею і тому не може брати участі у веденні війни разом з іншими бійцями, – каже Сергій. – Але тут немає нічого ганебного. Такі хлопці можуть принести користь у тилу, наприклад, сидіти з паперами чи їсти готувати».

У 2015-му році часто приходили воювати хлопці, котрі, як потім з’ясовувалося, насправді не хотіли там бути. Вони всього боялися. Найменший постріл – і вже просилися додому

Найважче вояку згадувати перші повідомлення про «двохсотих». Тоді до кінця усвідомлюєш, що відбувається навколо. Романтика війни враз тане. «Коли тільки заїжджаєш і починаєш стріляти, то ніби все гаразд, – розповідає хлопець. – З ворожого боку немає відповіді. Ти думаєш: «А чого ж це розказували, ніби тут так страшно?» Попрацювали, відпочили, кави попили… А далі звістки про перших загиблих, по тобі луплять перші «гради» – тікаєш, ледь укриваєшся. Тоді нарешті відчуваєш справжній смак війни. Приходить розуміння цінності життя, точніше – його переоцінки. І ти вже знаєш, що є головним, – сім’я і близькі люди».

Сергій згадує, як у серпні 2015-го були під Авдіївкою. Тоді російські війська накрили «градами» всі поля. 15-тонну металеву машину повністю розірвало на шматки, які рознесло аж на кілометр. Пряме попадання. «І ось тоді, коли ти лежиш під «градами», – каже боєць, – думаєш тільки про найближчих: «А як же дружина? Дитина? Сім’я? А якщо більше не побачу їх?»

Солдатам не можна вірити?

Часто війна стає нещадним фільтром для сімейних стосунків. І Сергій це дуже добре затямив. Поки він був на фронті, дружина вирішила розлучитися. Звістка застала бійця на фронті. Було дуже важко на душі, але страшні бої не давали потонути в депресії.

Однак уже незабаром життя Сергія круто змінилося, під час служби в Лисичанську він зустрів свою кохану Анастасію, яка згодом стала дружиною і переїхала до Франківська.

Вони познайомилися під час другої ротації бійця. Коли вперше побачили одне одного, дівчина подумала, чого це він такий зарозумілий, замкнутий, ні з ким не хоче говорити. А коли дізналася, що цей молодий хлопець ще й командир, то взагалі розсміялася – нізащо не хотіла вірити. А ось Сергій закохався з першого погляду – одразу знав, що Анастасія стане його дружиною, казав, що забере з собою. Дівчина не вірила, говорила, що солдатам не можна вірити. А дарма.

«Настя і її сім’я з самого початку війни були проукраїнські, – розповідає Сергій. – А взагалі в Лисичанську місцевим людям не раз доводилося пояснювати, чому ми з хлопцями тут. Вони твердо вірили, що ми прийшли не захищати Україну, а лише заради Порошенка. Я казав: «Уявіть – до вас додому вдеруться чужинці, відберуть кімнату… Ви що робитимете? Захищатимете свою власність?»  дуже натерпілися від сепаратистів. Стільки розбоїв було. Загарбники ходили з автоматами по квартирах і вимагали дати все, що їм забаглося, – так би мовити, на потреби ДНР/ЛНР».

Анастасія відверто боялася їхати на Прикарпаття – наслухалася байок про бандерівців. Думала, що тут мало не вбивають за російську мову. Вже після першого дня в Франківську дівчина була шокована. «Тут зовсім інше життя, – казала вона. – Інші люди, більш доброзичливі, такі сучасні і хазяйновиті… У Лисичанську стоятиме супутникова тарілка на будиночку, який вже майже розвалюється, зате можна дивитися російське телебачення. А на Франківщині все навпаки – спершу охайне подвір’я і хатина, а потім усе решта». Нині Анастасія розмовляє лише українською, це її принципова позиція.

Кожен рятується, як може

Коли Сергій вернувся з війни, спершу навіть писати було важко – відучився. Пішов працювати на свою колишню роботу в Центрі надання адміністративних послуг, по-новому вивчав що й до чого, бо геть усе забув. Тепер Сергій вже на посаді заступника керівника. «З військовим досвідом легше керувати, – усміхається боєць. – Відчуваєш, коли треба повестися різкіше чи суворіше. Та й з клієнтами спілкуватися стало простіше, особливо легко мені даються розмови з військовими. Тим паче, коли їм у чомусь відмовляють, буває, зразу починаються крики, сварки, мовляв, я ж учасник бойових дій, а ти хто такий?.. Коли до таких розумників підходжу я і розповідаю, де був більше року, їхня інтонація моментально міняється: «Вибач, друже…»

У Лисичанську стоятиме супутникова тарілка на будиночку, який майже розвалюється, зате можна дивитися російське телебачення. А на Франківщині – спершу охайне подвір’я і хатина, а потім усе решта

Коли Сергій тільки вернувся додому, знайомі часто казали, що його очі стали якимись холодними, що в тих очах життя не видно взагалі. «Всі вояки проходять важкий період адаптації до цивілки, – говорить боєць. – Кожен рятується, як може. Мене витягнула сім’я. Настя не пхалася мені в душу, але завжди була готова вислухати».

Сергій впевнений, що з війни ніхто ніколи цілковито не вертається. Частина душі лишається там назавжди.

Автор: Наталя Мостова

Стаття опублікована в журналі МІСТО № 30

*Передрук матеріалу дозволяється тільки за погодженням з редакцією.