Чистокровний лікує душі на фронті

Тисменицький парох Володимир Гринишин може не тільки молитися в церкві, але й чистити бульбу з вояками на передовій, дрова рубати і бліндажі копати. А ще він уміє зцілювати душі, понівечені війною.

Сам захотів служити людям

«Батьковий тато, тобто мій дідо Василь, був ковалем, але загинув за зв’язки з УПА, – розповідає 42-річний Володимир Гринишин, парох церкви Святого Миколая в Тисмениці. – Пам’ятаю, в кінці нашого городу був схрон, де ховали продукти на зимовий час, а ще – набої. У стайні під тим місцем, де стояли корови, була залізна бочка, там у разі облави таїлися упівці. Мій тато народився напівсиротою. Був добрим бухгалтером, але пішов стопами священника у підпіллі. Його мама була дуже проти, але однієї ночі їй приснився покійний чоловік, себто мій дід Василь, і сказав: «Не борони дитині йти до Бога». Так мій тато першим у родині пішов священничим шляхом, мав дар словом торкатися людських сердець, батькові проповіді й досі пам’ятають. Завдяки Богові, людям і йому Тисмениця зберегла греко-католицьку церкву».

Володимир, як і тато, став священником. Сам захотів – бажав служити людям. «Знаєте, є послух, а є рабство… – каже він. – Послух має бути свідомим, як і віра. Бо фанатизму ніде не треба, особливо в релігії».

У лютому 2015-го отець Володимир послухав голосу совісті і поїхав на Схід як капелан-доброволець. Потрапив на саму передову. Нащо йому було того служіння на фронті? «Можна було й тут молитися, в Тисмениці в церкві, – продовжує парох. – Але я відчував, що можу зробити дещо більше, та й на передовій дуже бракувало капеланів».

Останньою краплею стали слова дружини: «То добре, коли ти вмієш гарно говорити, можна і по телефону побалакати. Але коли ти є вдома, поруч, заговориш, обіймеш, то зовсім інша справа».

Впертий і не втікає додому

Священник потрапив у колишній кіровоградський добробат, який на 70% складався з вірян московського патріархату, і майже всі вони – російськомовні. Аж тут приїхав отець із самого лігва бандерівців. Його спершу лише так і називали – Чистокровний: розмовляє українською, греко-католик – повний комплект. Декотрі бійці навіть просили його не молитися разом з ними і над ними.

Капелан не рушав на війну в рожевих окулярах – добре знав, куди їде. Але все одно не до кінця розумів, що ж його там очікує

Однак десь через три тижні капелана таки прийняли за свого – побачили, що впертий і не втікає додому, не лише молиться, але й трутнем не відсиджується: бульбу чистить, дрова рубає, бліндажі копає, буржуйку чистить…

«Першим підійшов солдат, якому стало дуже тяжко на душі, – пригадує отець Володимир. – Він майже потонув у депресії і розчаруванні. Запитав: «Як, батюшко, Бог на все це дивиться?» А я лише нагадав тому вояку істини, котрі він призабув. Бійцю трохи полегшало».

Капелан не рушав на війну в рожевих окулярах – добре знав, куди їде. Але все одно не до кінця розумів, що ж його там очікує. До дрібниць згадує перший день на фронті: дощ зі снігом, сльота… Мав переночувати на командному пункті. У кімнаті світила лише крихітна лампа, яка стояла на підлозі. А вікно забите пледом – аби знадвору ворог не бачив, що діється всередині. Незабаром був і його перший обстріл. У ті хвилини капелан забув усі правила безпеки, які досі штудіював. Страшно було. Щоправда, інстинкт самозбереження таки спрацював – священник автоматично впав на землю. Далі побіг у неправильному напрямку. «Мене з ніг збив наш військовий, – усміхається отець Володимир. – Почув від нього набір «теплих» слів: «Куди летиш?..» Враз упізнав мене і на дрібку подобрішав: «Батюшко, ну якого біса ви туди попхалися?» А яка молитва під час першого обстрілу! Чиста, як сльоза. І надзвичайно коротка: Боже, аби лише сюди не прилетіло».

З декотрими вояками спочатку капеланові доводилося не раз сперечатися. Був один солдат, який полюбляв теревенити про те, що жінка в хаті має всі три кути тримати, а чоловікова справа – лише матеріально забезпечувати. Капелан ніколи на таке не міг змовчати: «Поясни, чому лише дружина має прибирати, прати, мити посуд, куховарити…? А ти приходиш з роботи – і одразу на диван із задертими ногами? Хіба це справедливо? Стань поруч і поможи їй! Не вмієш готувати їжу? То бодай начисть картоплі – твоя гідність від того не похитнеться. Де твоя участь у житті родини? І при цьому заглядаєшся на гарних і доглянутих жінок, еге ж? А як твоя дружина має стати такою, коли їй ніколи вгору глянути? Запам’ятай: сім’я – це одне ціле з двох половинок. Жінка має мати послух, але послух – це не рабство». Тоді багато хто говорив, що капелан – дивак і навіть підкаблучник.

Траплялися і хлопці, які своїм великим серцем вразили отця Володимира. Він пригадує, як вони з бійцями дислокувалися біля селища Зайцеве. Місцеві жителі, м’яко кажучи, не любили українських бійців, але ті їм все одно помагали, продукти-дрова давали: «Уявіть собі – прифронтове село, через яке недавно пройшли бої. Не кожна хата мала воду чи навіть місце, де помитися. Дехто не мав що їсти. Пам’ятаю одного нашого юнака, який чогось прив’язався до сільської сім’ї дідуся і бабусі. Він їх дуже підтримував, чим міг. Бабця дякувала, а дід лише з-під лоба дивився і називав наших хлопців нацистами. А їхні діти ще й воювали на боці сепарів. Наші бійці і навіть я дорікали тому юнакові, мовляв, нащо він помагає невдячним. Але затятий хлопчина не вгавав повторювати, що добро все одно треба робити».

Уявіть собі – прифронтове село, через яке недавно пройшли бої. Не кожна хата мала воду чи навіть місце, де помитися. Дехто не мав що їсти

Через деякий час цей хлопець потрапив до лікарні із застудою, і бабця зібралася всіма силами та поїхала його відвідати. Плакала, що дід хворий і дуже просить, аби хлопець до них терміново приїхав. Боєць того ж дня був у них в хаті. Дід просив пробачення, дякував, тоді зняв свій натільний медальйон із зображенням Богородиці і дав воякові зі словами: «Я хотів передати його комусь зі своїх синів. Вони на тій стороні… Я вже двічі просив їх навідатися додому, бо чую, що скоро не стане мене. Але ніхто так і не приїхав, сказали, що тут хунта всіх убиває. А ти був весь час поруч. Ти став мені як рідна дитина. Ця Матінка Божа все життя берегла мене, тож охоронятиме і тебе».

«Після таких випадків ти розумієш, що Бог опікується кожним, – каже капелан. – Навіть останнім грішником».

«Нехай капеланчик нас благословить»

Коли декотрі хлопці, з якими служив отець Володимир, вже збиралися їхати додому, то сказали: «Нехай наш капеланчик нас благословить». Священник був вражений, адже добре пам’ятав, як його прийняли з самого початку.

Згодом якийсь офіцер, родом із Кіровограда, якось прогугнів капелану: «Добре, батюшко, що ви сюди приїхали! Але де ж наші священники? Ті, що служать у московському патріархаті, ті, до кого ми ще змалку ходили на літургії?»

До сповіді вояки не вчащали, зате дуже потребували духовних розмов. Не раз бувало, що капелан правив літургію сам-самісінький. Було трохи прикро, але хлопці потім підходили і казали: «Батюшко, я бачив, що ви молилися, але я просто не мав коли – багато роботи». Нерідко служби Божі доводилося проводити просто на табуретці чи навіть на пеньку – це ж війна. Там люди дуже горнуться до Бога і хочуть мати бодай якийсь духовний куточок, де можна душу відвести.

Колосальний духовний вплив на передовій мали навіть образки із зображенням Богородиці, які підписували для бійців віряни з Прикарпаття. Отець Володимир пригадує, як одного разу вони з медиками заїхали на якийсь взводний опорний пункт. Підійшов солдат і розговорився майже зі сльозами на очах: «Батюшко, пам’ятаєте, ви колись дали мені образок? Так ось… Цей образок… Словом, Богородиця сьогодні врятувала мені життя. Я довго молився до неї і просив підказки. І Діва Марія відгукнулася мені. Розумієте, днями моя кохана дівчина написала, що кидає мене, бо полюбила іншого. А я ж їй всім серцем був відданий… І я надумав, що нема більше сенсу жити. Підготував три патрони, бо Бог любить трійцю. Тоді почав молитися, відкрив образочок, а там пише: «Молимося, аби ти живий-здоровий вернувся додому»… Я думаю, це знак з Небес – ще не час мені туди».

На передовій були і атеїсти. Щоправда, лише двоє. Розмова з капеланом у них була коротка: «Не треба наді мною молитися – не вірю в ці забобони… Своїми байками йдіть забивайте голови іншим…» Отець Володимир просто молився за них. І один з тих вояків, коли їхав додому, потиснув капеланові руку і… попросив образок.

Нерідко служби Божі доводилося проводити просто на табуретці чи навіть на пеньку – це ж війна

Під час однієї з ротацій найліпшим товаришем священника став мусульманин – кримський татарин, який утік з Криму і воював за Україну. Він по-своєму молився, а отець Володимир – по-своєму. Не раз балакали про релігію і поважали віру один одного, бо Бог – єдиний.

Він змінився

«Я не хочу, аби про мене писали, я хочу розповідати про тих хлопців, що боронять наші кордони, – каже Володимир Гринишин. – Зазвичай вони не вміють говорити багато і гарно. Однак їхнє слово – вагоме. А більше й не треба, вони вже все засвідчили своїм життям».

Парох відслужив на передовій загалом майже рік і жодного разу не пошкодував. Він змінився. На життя глянув по-іншому, наприклад, вранішнє горня кави з дружиною чи вечірні посиденьки з дітьми тепер такі цінні, як ніколи. А ще війна зробила Володимира Гринишина іншим священником – більш глибоким, тепер він точно знає, що пішов шляхом свого істинного покликання.

Автор: Наталя Мостова  

Стаття опублікована в журналі МІСТО № 31

*Передрук матеріалу дозволяється тільки за погодженням з редакцією.