Українці й досі перебувають у культурному гетто, – Олег Скрипка

Артист, якого часто можна зустріти на продуктовому ринку. Під час вибору, наприклад, буряка. Адже він обожнює борщ, і ніколи не сплутає його зі щами. Категорична проукраїнська позиція Олега Скрипки торкнулася не лише гастрономічних уподобань. Рок-виконавець ревно відстоює україномовний продукт у кожній шпаринці суспільного життя. А ще – активно підтримує вояків АТО, не вважає, що  мистецтво може існувати поза політикою, а Євробачення називає не більше, ніж звичайним виробничим процесом.

Тож читайте, чому Івано-Франківськ асоціюється в Олега Скрипки з тротуарною плиткою і Революцією гідності, як війна вплинула на національну музику, чим особливі концерти у фронтовій зоні та чому Україна – країна нездійснених мрій.

Що найперше спадає вам на думку, коли чуєте про Івано-Франківськ?

Тротуарна плитка. Маю таке відчуття, що весь Івано-Франківськ – пішохідний. Це місто – для людей, а не урбан-простір, щоб машини їздили туди-сюди, як, приміром, у Києві. Чесно зізнаюся, жителі Центральної України заздрять західному регіону, намагаючись зробити щось для того, аби їхні міста виглядали так само по-європейськи. Тут хіба треба ще трішки підфарбувати, забрати значний шмат вуличної реклами – і буде справжня Європа.

Івано-Франківську бажаю процвітання, а найголовніше – аби частіше запрошували до себе виступати українських артистів. Мене, наприклад, дуже рідко кличуть, а хотілося б частіше тут гостювати.

Коли ви були тут востаннє?

Ще до війни, років чотири назад. До речі, тоді, коли якраз розгорілася Революція гідності, івано-франківський Майдан був першим євромайданом, на якому я побував. Узагалі всі завжди говорять лише про київський Майдан, хоча насправді зрушення почалися саме із Західної України.

Як гадаєте, війна вплинула якимось чином на розвиток української музики?

З’явилися нові виконавці, новий подих. Потенційно українська музика стала цікавішою, ніж була. Але по факту, коли ми, до прикладу, дивимося на афіші, ситуація все одно невтішна: як не було української музики на сцені, так і нема. В радіоефірах її кількість збільшилася, але не настільки, як би хотілося. А на телебаченні українською музикою і не пахне. Україна – країна нездійснених мрій. Є значний потенціал і бажання щось робити, однак і досі українці не спромоглися відвоювати власний інформаційний простір. Вони й досі перебувають у культурному гетто. Ніяк не вдається пробити цей колючий дріт  і стати справжніми господарями на своїй землі.

Що стало рушієм для нового витка української музики, підйом патріотизму чи все-таки відлучення від російського простору?

Якась частина суспільства прокинулася. І артисти стали більше співати українською мовою, а люди почали більше слухати національний музичний продукт. Однак до перемоги ще дуже далеко.

Розвинувся і такий напрямок, як воєнні пісні…

Так, і в таких патріотичних піснях є велика потреба. У травні в Дніпрі вже вдруге відбувся всеукраїнський фестиваль «Пісні, народжені в АТО», де традиційно виступають вояки, котрі пишуть та виконують власні композиції.

Бійцям, які воюють на фронті, дуже необхідна така музика. Тих хлопців якраз не треба переконувати в патріотизмі, проте їм життєво важливо постійно підіймати дух. Йдеться про елементарну моральну підтримку за допомогою пісні. Повірте, це дійсно надзвичайно важливо. Воїнам дуже треба мотивація і підтвердження того, що їхній вибір захищати землю насправді цінують.

Багато українських артистів виступають із концертами на фронті, й за цим можна побачити, хто за Україну, а хто просто гроші заробляє в шоу-бізнесі.

Чим концерти в зоні АТО відрізняються від звичайних?

Очима слухачів. У вояків погляд інший. Спокійний, глибокий і сильний. Там ціле життя. Там біль, віра, відвага, смуток, любов, надія… Солдати проявляють свої емоції не так, як звичайна публіка. Воїни дуже стримані – за звичкою. Але такої потужної щирості варто ще пошукати. Для вояків дуже важливий факт, що музикант приїхав для них виступити.

Зараз доволі багато українських артистів дотримуються такої позиції, що мистецтво має існувати поза політикою. Що думаєте з цього приводу?

У країні, де вирує війна, ніщо не може бути поза політикою. Якщо людина співає російською мовою в державі, яка воює з Росією, це автоматично свідчить про підтримку окупанта. Той, хто організовує такі концерти, теж працює на окупанта. Те саме стосується і охочих придбати квитки на ці концерти. І навіть ті, хто чує по радіо російську музику і не перемикає, теж допомагає окупанту. Всі ці начебто непомітні речі якраз і утворюють «русский мир». Це ж очевидно.

Насправді найбільша війна – в культурному просторі. Русифікація – дуже потужний важіль нашого ворога. Це наче ми активно боремося з якоюсь хворобою, але руки перед їжею не миємо. Чистота свідомості теж важлива: це наче я вийшов на сцену, а гітару не налаштував. Якщо ви хочете зварити борщ, до каструлі треба покласти буряк, а не кислу капусту. Не варто плутати борщ зі щами.

Тому ще раз наголошую, що дуже важливо запрошувати виступати українських артистів. Люди блокують концерти Потапа і Насті, але не йдуть на виступи музикантів з україномовними піснями. Я завжди повторюю, аби не блокували нічиї концерти, натомість придбали квитки на вечір, де лунатиме українська пісня. І тоді все буде гаразд. Позиція «не підтримувати російську пісню» має змінитися на «підтримувати українську творчість».

Які у вас стосунки з артистами, котрі продовжують виступати в Росії?

У колі моїх знайомих і друзів таких осіб немає. Але кожна людина має право на власний вибір. Хоче їздити туди – нехай! Я не буду ні з ким сперечатися чи дерти на собі сорочку, доводячи власний погляд.

Існує пострадянська ілюзія про престижність Євробачення. Як оцінюєте цей конкурс і чому самі ніколи не брали там участі?

Для українців Євробачення дуже важливе. Не для мене – для українців. Конкурс допомагає їм укріпити почуття власної гідності, самоствердитися. Та як на мене, самостверджуватися треба через нормальні дороги, міцну економіку і культуру. Коли на сході палає війна, проводити Євробачення якось дивно. Це наче в тебе не відремонтований паркан, який ось-ось завалиться, а ти його просто фарбуєш у гарний колір. Хотілось би проводити Євробачення, коли нам дійсно буде вже чим пишатися, аби гідно прийняти гостей, а не в істериці робити це. Ситуацію можна порівняти з людиною, якій нема що вдягнути і де мешкати, а вона за останні гроші купує дорогий телефон. Суто українське мислення. Коли я розповідаю іноземцям, що в київському метро найчастіше крадуть айфони, вони шоковані: «А у вас що, люди в метро їздять з айфонами? А звідки в них стільки грошей?». Насправді це все від бідності.

З музичного погляду, Євробачення – абсолютно не мій конкурс, це не та музика, яка імпонує мені. Це конкурс продакшенів, завод із виробництвом. А я вважаю, що музика – це творчість.

У країні зараз панує тотальний песимізм і розчарування. Ви бачите якісь позитивні зрушення?

Песимізм завжди був роздутий, і ЗМІ підігрівають цю ситуацію. Погану новину завжди краще читають, ніж добру. Для підйому треба національна ідея, а для неї треба лідер. Поки такого нема, є лише культурні авторитети. Для мене це, наприклад, Сашко Положинський, Тарас Чубай, Сергій Фоменко, Іван Малкович, брати Капранови, Сашко Лірник…

Із позитивного – потужна армія. Окрім цього, вдалося відвоювати 25% квот на українські пісні та мову на радіо. Та й ВВП трохи підкрутили вгору порівняно з минулим роком.

Восени ваш гурт «Воплі Відоплясова» святкує 20-річчя знакового альбому «Музіка», записаного у Парижі. Чим плануєте потішити шанувальників?

Буде всеукраїнський тур. Основна частина програми – пісні з цього альбому.

Ви виховуєте чотирьох дітей. Який ви батько?

Здебільшого виховує мама. Я – батько, який дає дітям можливість щось дізнатися і спробувати. Навчаю дітей робити лише власний вибір, брати відповідальність за своє життя.

А чого вас навчили ваші діти?

Почуттю гумору. Оптимізму. Щирості і вмінню насолоджуватися кожним моментом. У дитини стається якась неприємність і вона плаче крокодилячими сльозами, наче це кінець світу. І тут буквально через п’ять хвилин її щось розсмішило і дитя регоче, аж за живіт хапається. Це те, чому дорослим треба повчитися в малюків.

Чи правда, що ви дуже вибагливо ставитеся до харчування?

І справді, мені далеко не байдуже, що їсти, я дуже перебірливий. Але найважливіше те, з яких продуктів приготована страва. Люди часто ретельно підбирають собі різні системи харчування, але при цьому забувають звертати увагу на якість. А це ж основне. Тому мене часто можна побачити на продуктовому ринку. Неякісні продукти одразу розпізнаю. Улюблені страви – української кухні. Наприклад, борщ. До вподоби і куховарити, і куштувати. Коли добре поїв, то й настрій хороший, і співати хочеться.

Автор: Наталія МОСТОВА

Стаття опублікована в журналі МІСТО № 8

*Передрук матеріалу дозволяється тільки за погодженням з редакцією.