Вижив в Іловайському котлі. Прикарпатець Іван Рубанюк після повернення одружився і будує дім

Рік знадобився прикарпатцю Івану Рубаняку, який вижив в Іловайському котлі, щоб повернутися до звичного життя. Кореспондентка Суспільного поїхала на батьківщину чоловіка у село Грамотне Верховинського району, щоб дізнатися його історію.

Іван Рубаняк працює єгерем, будує новий дім і виховує трьох дітей. Чоловік пригадує, в 2014 році працював у міліції. На той час багато знайомих і колег Івана збиралися на фронт, бо вважали це правильним. З ними поїхав і хлопець. Служив у батальйоні особливого призначення “Івано-Франківськ”. Спочатку потрапив у селище Старобешеве Донецької області, згодом його перевели до Іловайська.

“Більшість місцевостей “зачищували”. Відвойовували своє – вулицю свою, територію свою, так би сказати, від сепаратистів”, – розповідає Іван Рубаняк.

Чоловік пригадує, що команда відходити з Іловайська була 28 серпня, але за кілька годин рішення поміняли. Колони рушили 29 серпня, але на першому ж блокпості дорогу обстрілювали.

“Сказали: “Здавайтеся”. Хлопці, всі як один, уголос не погодилися на це, на їхнє “здавайтеся”. Була команда по раціях: “До бою!” – каже ветеран.

Частина бійців змогла прорватися крізь обстріли. Команді, у якій був Іван, не пощастило. В автомобіль з боєприпасами, на якому їхали хлопці, потрапив снаряд з міномета. Хтось загинув на місці, хтось встиг застрибнути в іншу машину, а Іван з кількома бійцями відступив до так званої “зеленки”.

“Тримали бій до того часу, поки були на собі боєприпаси, автомат. Важкої зброї не було. Щоб тримати бій, більше не було боєприпасів. А москалі зайшли з двома “бехами” (БТР – ред.), якщо я не помиляюся, десь у групі 30 людей. Вони за “бехами” прикривалися, почали нас обстрілювати, а ми давали відсіч. Трималися, трималися, а тоді була команда з їхньої сторони: “Здавайтеся, ми вашим важкопораненим надамо першу медичну допомогу”, – розповідає Іван Рубаняк.

Як розповідає Іван, тоді не було іншого шляху, як здатися в полон

Він пригадує, що хлопці не мали іншого виходу, окрім погодитися. Так Іван та інші бійці потрапили до полону, у якому пробули близько тижня. Спочатку їх хотіли обміняти, але згодом на обмін віддавали лише важкопоранених. Іван розповідає, як вибирався з полону.

“ДНР” чи хто був, сепаратисти одним словом, перевіряли: важкопоранений чи ні. Тому хлопці клали важкопоранених наперед, а самі брали їхні бинти, нові бинти накладали хлопцям і так виходили”, – каже Іван Рубаняк.

Після визволення із полону бійців відвезли до лікарні Мєчнікова у Дніпрі. Тих, хто не мав важких травм, відпустили додому. Іван був поранений дрібними осколками. Також у чоловіка була контузія. Додому потрапив у вересні.

З війни чоловіка чекали матір і Вікторія – зараз дружина, тоді – знайома. Жінка пригадує, що Іван став частіше телефонувати до неї після того, як пішов на фронт.

“Мені деколи мама чоловіка казала, що “ти важче переживаєш, ніж я”. Так, я не знаю, дуже було важко. Ці бої, це все…”, – розповідає дружина Івана Рубаняка Вікторія.

Впродовж усього часу жінка спілкувалася із матір’ю свого майбутнього чоловіка. Від неї знала усі новини, про котел і полон дізналася також від неї. Вікторія пригадує перший дзвінок чоловіка після полону.

“Подзвонив телефон. Я почула Вані голос. Дуже зраділа, розплакалася. Я вже не пам’ятаю, скільки ми там розмовляли. Напевно, недовго, бо це ж чужий номер. Він просто взяв телефон і набрав, подзвонив”, – каже Вікторія Рубаняк.

Після повернення чоловіка пара швидко побралася. Матір бійця Марія пригадує, що службу сина тримала у таємниці – щоб знайомі та родичі не роз’ятрювали переживання питаннями. Каже, син пішов на фронт, обманувши її.

“Я його не хотіла відпускати, але що – він мене обдурив. Приїхав раз – не переживайте, а потім другий раз я побачила, що він вже почав курити. А я вже здогадалася. Кажу, ти мені скажи правду, аби я знала, я й так молюся”, – розповідає мати бійця Марія Рубаняк.

Жінка багато молилася і намагалася не плакати. Вірила, що син повернеться. Каже, найважче було, коли від нього не було дзвінка майже тиждень.

“На першу цю Богородицю я народжена. То він мене привітав, а потім каже: “Я знаю, мамо, можемо вже й не бачитися”. А я якраз ішла від церкви нашої, була всередині каплички та й кажу: “Ваню, що ти таке говориш”. Розплакалася, вийшла надвір і думаю: “Це не може бути, що би таке. Треба молитися, до Бога звертатися”. Завжди давала на Служби”, – розповідає Марія Рубаняк.

До звичного життя чоловік повертався рік: допомогли у цьому сім’я та робота. Хоча, як пригадує, спершу дуже хотілося повернутися назад, на війну. Загалом у нього було шість ротацій – це приблизно півтора року служби.

Із 35 людей з команди Івана, шестеро загинули в Іловайську, ще восьмеро пропали безвісти.

Загалом з Прикарпаття у “котлі” загинули 13 бійців. Ще чотирьох вважають зниклими, каже начальник відділу Івано-Франківської області Міністерства у справах ветеранів України Володимир Веркалець.