Яніна СОКОЛОВА: «Не варто вірити прогнозам, які не мають жодного стосунку до реальності»

Тетяна Соболик

Українська журналістка та громадська діячка Яніна Соколова працює в інформаційному полі з перших днів повномасштабної війни. Вона чи не щодня спілкується з військовими, щоб розуміти, що відбувається на передовій, і доволі часто записує з ними інтерв’ю. «Місто» поговорило з Яніною про те, чи нормально в наш час критикувати владу, що буде після смерті путіна і як жити вже зараз, не відкладаючи на потім.

Яніно, лідери думок діляться на дві категорії. Одні говорять, що війна от-от закінчиться, за «2-3 нєдєлі», як Олексій Арестович, чи, що влітку будемо в Криму, як Кирило Буданов. А інші, як-от ви, кажуть, що війна надовго, на роки. Чому думки настільки різняться?

Я належу до тієї категорії людей (і мені здається, що цей механізм працює), які готуються до найгіршого, але сподіваються на краще. Аби не бути потім розчарованими, чекаючи, що через 2-3 тижні війна закінчиться, а влітку ми всі будемо лежати в деокупованому Криму на пляжі, на мою думку, не варто вірити прогнозам, які не мають жодного стосунку до реальності.

Ми прекрасно розуміємо, що війна буде довгою, не спринтом, а марафоном, тому що маємо доволі потужного ворога з великим обсягом інвестицій, які були, можливо, не в найкращому стані, але, тим не менше, роками інтегровані у військовий сектор. У них велика армія людей, які будуть йти на забій за різних обставин, як «зеки», так і прості громадяни. Це варто розуміти й усвідомлювати.

Усі наші успіхи у Київській, Харківській, Чернігівській областях – це успіхи ЗСУ, і ми віримо, що такі самі дива будуть ставатися на території інших областей. Але не треба сподіватися на 2-3 тижні або чекати літа, як нам обіцяли деякі представники влади, а варто розуміти, що це може бути нескоро. Проте якщо раптом станеться так, що наші ЗСУ зможуть відвоювати окуповані території раніше, то ми раніше зробимо парад, видихнемо і будемо жити, розвиваючи і розбудовуючи нашу багатостраждальнуУкраїну.

Наразі на горизонті закінчення війни не видно. І треба навчитися з цим жити. Не дивуватися, не панікувати, не перебувати у постійному стресі, не відкладати плани на потім, а жити, як роблять це, наприклад, ізраїльтяни.

Так, у них сильніша ППО, вони збудували міцну армію – одну з найкращих у світі, в них високий рівень ВВП, хороша економіка, але, тим не менше, психологічно всі живуть у стані війни. У них бувають ракетні обстріли, у них теж є додатки в телефоні, теж багато психологічно зламаних душ у воїнів і розбитих сердець у їхніх родин, але вони роблять максимум, щоб мінімізувати втрати людського ресурсу у війні, яка у них триває стільки років.

Нам треба робити те саме.

Після 24 лютого ви кілька місяців підтримували Володимира Зеленського, а потім знову почали його критикувати. Чи є межа між тим, щоб грати на руку кремля і критикувати владу в час війни?

Я з повагою ставлюся до рішень Зеленського щодо військового сектора, мені здається, це були одні з найправильніших його рішень, які перекреслюють якісь незначні помилки, але значні залишаються. Я з повагою ставлюся до призначень команди Зеленського в напрямку Міністерства закордонних справ в особі Дмитра Кулеби, в напрямку освіти чи цифрової трансформації. Це все правильні призначення.

Мені здавалося, що Президент з’їздив у Бучу і зрозумів, що його тези про безтурботне життя з травневими шашликами не справдилися, бо хтось із оточення його обманув. Зрештою, після того полетіли голови, зокрема, у Службі безпеки України, він звільнив навіть свого друга Івана Баканова. Здалося, що він нарешті зрозумів, хто його оточення і що його просто обманули.

Але потім я почала спостерігати за корупційними скандалами, відсутністю судової реформи, призначенням директора НАБУ, бачила відсутність політичної волі прибрати Андрія Єрмака та Олега Татарова (керівника Офісу Президента України і його заступника – ред.), адже вони багато знають про гріхи Зеленського і можуть зробити його політичним трупом. Усе це говорить про те, що Україна у нас одна, а публічний розголос через медіа та громадянське суспільство – це шлях до змін.

Уся країна зараз живе за рахунок міжнародної допомоги, яка в тому числі час від часу розкрадається за допомогою схем, лобізму і всього решта. Все це має контролювати громадянське суспільство. А я як журналістка вважаю, що на часі зараз критикувати і владу, і опозицію. На часі демонструвати, що не так. Таким чином ми допомагаємо, показуємо, що треба змінити. 

Чи є сенс шукати правду, якщо вона не на руку Україні? Недавно командир десантного батальйону, підполковник Анатолій Козел (позивний Купол) дав інтерв’ю американському виданню The Washington Post і розкритикував якість підготовки новобранців української армії. Це спричинило скандал, і його перевели на іншу посаду.

Я думаю, що потрібно говорити правду. У мене нема іншої відповіді. Росіяни мають дуже хорошу розвідку, вони знають, що у нас відбувається. Озвучення некомфортної правди – це перший крок до вирішення проблеми, яка озвучена. Я вважаю, що методи, які застосовані до Купола, є неправильними, це російщина, радянський підхід. Висновки мали б бути зроблені. Бо якщо він уже сказав це публічно, то, отже, не раз говорив про це непублічно. 

Звідки ви черпаєте інформацію?

Я користуюся тільки перевіреними джерелами, офіційними військовими даними. Це Генеральний штаб, Головне управління розвідки, «Радіо Свобода», «Українська правда», «Крим. Реалії», Financial Times, The Economist, The Washington Post, ВВС. До слова, про ВВС. Раніше я користувалася їхніми додатками, а тепер – ні:  мені здається, що час від часу вони не так висвітлюють події, особливо російська служба ВВС, з неправильними акцентами. І основні джерела інформації – це люди на фронті, у мене чимало друзів у різних батальйонах. Аби знати, що там відбувається, я спілкуюся з ними майже щодня. Зокрема і з тими, хто в Бахмуті. Я опитую трьох-п’ятьох своїх знайомих у керівних ланках, аби розуміти, якою є ситуація.

На вашу думку, чи вплине на ситуацію смерть путіна, і якщо так, то яким чином?

Смерть путіна може вирішити проблему, якщо на його посаду прийде менш маразматична людина. Але імперія має бути зруйнована, це єдиний шлях до спокою українців. Якщо імперія не буде зруйнована, а на посаді президента росії буде інша людина з такою ж імперською ідеологією, то це не дасть нам спокою. Ні нам, ні нашим онукам. Тому імперія повинна розвалитися.

А чи є шанс, що вона розвалиться найближчим часом? Якщо в росії нема лідера і нема кому піднімати людей.

Я не думаю, що росіяни здатні зробити революцію в країні. Вважаю, що тільки нашим наступом і ударами по території російської федерації ми зможемо зробити так, аби імперія розпалася. Тобто тоді люди просто розбіжаться – маю на увазі, кожен по своїх осередках. А там уже визначатимуть політику захисту і реакцію на атаки.

Росіяни розуміють тільки мову сили. Тому коли по них будуть бити, думаю, вони заговорять по-іншому.

Що було для вас найтяжче за цей рік війни?

Розлука з близькими, з дітьми. Тому що мої діти жили у Польщі, наразі повернувся тільки старший син, а молодший досі там, і для мене це найтяжче. Ні ракети, ні дрони, ні постійні повітряні тривоги, ні відсутність електрики – ніщо не зрівняється з тим відчуттям, коли мама змушена жити далеко від своїх дітей. І кожні два тижні долати сотні кілометрів, аби з ними побачитися на два дні. Цей час я втратила зі своїми дітьми, і за це, зокрема, я ненавиджу росію і путіна.

На завершення розкажіть читачам про ваш проєкт «Варто жити».

Проєкт фонду Яніни Соколової, що називається «Варто жити», – це колцентр, який має три напрямки роботи. І я хочу, щоб ваші читачі дзвонили, не соромилися, на нашу лінію безкоштовної психологічної допомоги. Номер телефону – 5522. Набираєте з мобільного – і безкоштовно щодня, з 11:00 до 19:00, маєте можливість поговорити із психологом.

Усі ми зараз маємо душевний біль і внутрішні проблеми. Консультація у психолога – це дорого, в середньому 1000 грн. Ми створили цей проєкт, щоб зберегти ваш бюджет, а якщо його нема, то надати вам можливість отримати психологічну допомогу. У всьому світі вже давно є така допомога від держави, а в нас нема, тому ми створили цю лінію.

Вона працює у трьох напрямках. Це важливо, адже на кожному напрямку працюють професійні, профільно організовані і навчені спеціалісти. Перший напрям – це військові та їхні близькі. Другий – це кризові питання для всіх українців. Третій – це жінки, які зазнали насилля під час окупації. Ми тримаємо за руку кожного українця і розуміємо, що ментально нам ще треба буде роками оговтуватися від пережитого.

150 волонтерів чекають на ваш дзвінок. Телефонуйте 5522. Нам потрібно далі жити, бути щасливими, і в цьому ми спробуємо вам трохи допомогти.