Дніпро: Життя поділилося на «до» і «після» війни

Тетяна Соболик

Волонтерка Каріна Бахолдіна з Дніпра не чекала повномасштабного вторгнення. Не боялася і не переймалася. Радше навпаки – планувала насичене майбутнє. Торік, 22 лютого, хлопець зробив їй пропозицію, і вона з дівчатами планувала дівич-вечір у Римі. Але…

Стоїмо під аптекою і ревемо

24 лютого, о 5-ій ранку, вона прокинулася від дзвінка подруги. Потім почула вибухи. Пішла мити голову та робити каву. Далі знову був дзвінок від подруги. Довелося виходити з дому, щоб їхати на заправку. І тут почався квест. Скрізь черги. Що робити – незрозуміло. Вешталися. Купували якісь продукти. Ночувати поїхали до бабусі, яка живе на околиці. Разом із друзями, мамою і всіма тваринами, які у кого були.

Що робити? Чоловіки хотіли йти воювати, а дівчат відправити на захід України. Але ті відмовлялися. Врешті вирішили разом з нареченим їхати на Закарпаття.

«Нашого рішення вистачило на переїзд з лівого берега Дніпра на правий. Ми переїхали міст, тричі посварилися і вирішили залишитися, – пригадує Каріна. – Будемо захищати країну тут, робити все, що можемо. Так почали купувати ліки і розвозити їх по лікарнях». 

В аптеках Дніпра вже 25 лютого не було майже нічого. Скуповували бинти, знеболювальні, антисептики, пробіотики. Згрібали все, що є. І раптом до Каріни підходить дівчина з великим котом. 

«Хтось із близьких у неї пішов на передову, а батьки були на Київщині. Вона каже: можна, я дам вам трохи грошей, якщо ви збираєте хлопцям? Кинула 500 гривень. Стоїмо під аптекою, як ті дві дури, і ревемо», – продовжує Каріна Бахолдіна.

Ще через день вирішили допомагати з евакуацією. Стихійно, через соцмережі зібрали сто машин. Спершу забирали людей із Харківщини та Житомирщини, через день ще додався запорізький напрямок. Зазвичай возили людей до Дніпра, іноді – до Полтави.

«Я дала свій номер, і почалося божевілля. Ми стикнулися з нереальною кількістю автівок: ланоси, мерседеси, маршрутки. Все, що хочеш. Не було питання вартості. Було 100 машин, які готові були їхати і були впевнені, що я придумала, як це робити», – розповідає волонтерка.

Робота згодом налагодилася. У якийсь момент виникла ситуація, що шелтери переповнені, школи і дитсадки – теж, а вони роблять ведмежу послугу. Адже привозять людей на вокзал, а квартири вже ніхто не здає, бо комендантська година. Тому Каріна та інші ріелтори самі знімали квартири на місяць.

Втім, все одно всім не вистачало. Люди ночували і у них вдома, і у друзів, і в знайомих, і в офісах. Де була можливість, там робили спальні місця.

«На початку квітня ми організували центр для переселенців. Орендували приміщення. Дніпряни попривозили все, що треба: подушки, пральні машини, мікрохвильові печі, одяг, взуття тощо. Ми встановили бойлери, замінили сантехніку. На другий день там вже ночували люди. Дві з цих родин зі Сватового, а це на кордоні із рф, досі у нас живуть та працюють», – розповідає Бахолдіна. 

Згодом через формальності Каріні довелося зареєструвати благодійний фонд, назвали його «Ми рятуємо Україну». Шелтер і досі працює. Він може прийняти понад 3000 осіб. Тут є люди, які проживають постійно, але сплачують комунальні послуги, а є такі, що приїжджають на деякий час.

Боялися, що місто здадуть

Для ріелторки-волонтерки світ розділився на до війни і після. Залишилися поруч ті, від кого не дуже цього й чекала. Чужі стали близькими. А всемогутні і безстрашні, навпаки, нелегально через річку втекли за кордон.

«Це не вигадані історії про те, що ми робили коктейлі Молотова з бомжами, це реалії. Вони дійсно приносили нам пляшки. Коли привозили евакуйованих, у мене спершу з машини випадали лотки з їжею, речі, а потім виходили люди – така вона була переповнена. А хлопцям на блокпостах стільки їжі передавали, що вони віддавали велику частину переселенцям, бо не встигали все з’їдати», – пригадує дівчина.

У кожній області є вилупки, які за росію, зазначає волонтерка, але війна показала, хто є хто. Відтак настрій у містян був незрозумілий. Боялися, що місто можуть здати, як Херсон. Тим більше, що мер Дніпра після повномасштабного вторгнення дозволив собі неоднозначні заяви.

«Я про себе до цього дня не могла сказати, що я – патріотка. Що буду так волонтерити, що відкрию фонд. Я була людиною з українським паспортом. Мені соромно, але для більшості дніпрян у 2014 році війни не було», – зітхає Каріна Бахолдіна.

Каже, всі у своїх родинах та компаніях обговорили і вирішили: не дай боже щось, то захищають до останнього. Під триколором жити не хотіли. Плани були такі: от візьмуть Харків, то будемо їхати геть; от дійдуть до Кривого Рогу, то час втікати; от стане гірше на Запоріжжі, тоді і час збиратися.

«Ми дуже вільне і своєрідне місто, – акцентує дніпрянка. – У нас люди з характером, багато євреїв, тут знають собі ціну і вміють заробляти гроші. Вміють боротися за своє. Нема, звісно, традицій, коломийок чи вертепів, як на Гуцульщині, але ми дуже об’єднані».

Своїм допомагали ще більше

І от трагедія, яка сталася 14 січня на Набережній Перемоги, 118, є прикладом єдності Дніпра. Ракета влучила у будинок спального району. Пошукові роботи тривали майже три доби. 46 осіб загинули, ще 11 зникли безвісти.

Була там і Каріна. Як тільки дісталася до місця, взялася розбирати завали на дорозі. Автівки не могли проїхати, бо дорога була лише одна і її заповнили машини швидкої та рятувальників. А інші шляхи треба було розчистити.

«Робили з гілок щось схоже на віники і розгрібали завали, – розповідає дівчина. – Знайомилися, координували людей, хто куди поїде ночувати. Ми звільнили місця у шелтері, щоб можна було прийняти людей, які втратили житло. Розносили їжу, чай і т.д. Але, уявіть, у нашому шелтері не переночувало жодної людини! Взагалі у всіх шелтерах Дніпра на ніч залишилися лише дві особи». 

Все тому, що було багато пропозицій допомоги. Дніпряни стояли на місці трагедії, чіпляли за руки і просили: «Будь ласка, переночуйте у мене». Хтось пропонував пів будинку, хтось окрему квартиру, а хтось дві кімнати. Обіцяли нагодувати, одягнути і т.д. Це було щось незрозуміле. Розносили каву, цигарки, енергетики для рятувальників, медиків, поліції.

За лічені години поставили генератор, щоб було світло і гаряча вода. Врешті, одного генератора виявилось замало і привезли ще два. Також була теплова пушка, розносили чай. Але як тільки рятувальники кричали, як скажені: «Тихо!», то сотні людей на кілька хвилин замовкали. Так на ранок знайшли ще одну живу дівчину.

«Знаєте, коли ми гуманітарку розбирали, бачу, а там пакет з червоною ікрою. І я подумала собі: ні, цю країну неможливо перемогти», – згадує Каріна.

Як розповідає ріелторка, 17 січня почали займатися житлом для дніпрян, які залишилися без даху над головою через трагедію. Ідея була така, що можна спільними зусиллями заселити їх в орендовані квартири, щоб не залишати людей у шелтерах. І, дійсно, трохи дніпряни, трохи з України, трохи з Чикаго, трохи з Європи – і допомогли потерпілим отримати тимчасовий дім. Уже скоро всі вони мають отримати по 1 млн грн від міської ради як допомогу у зв’язку з втратою житла.

Обібрали гостей, як могли

Ну, і до добрих новин. Каріна все ж таки минулого року вийшла заміж за коханого Андрія. Волонтерське весілля зіграли 09.09.2022 року. Ведучими були волонтери, майже всі друзі та гості – теж волонтери. Все було прикрашене жовто-блакитними кольорами. А на церемонію наречену привезли десантники на броньованій спецтехніці.

«Військові нас підтримали, сказали, якщо нема свята в житті, то заради чого вони там? Багато з них приїжджали просто на п’ять хвилин, щоб привітати», – розповідає дніпрянка.

Надихало ще й те, що якраз у ті дні відбувалося визволення Ізюма, Балаклії та Куп’янська. Наче весь світ підтримував одруження Каріни та Андрія. На весіллі збирали гроші на карету швидкої допомоги для хлопців, які були під Бахмутом. Крім того, тут продавали картини. Каріна раніше малювала і влітку знову почала. Якраз було що на весіллі продавати.

«Ми обібрали наших гостей, як могли. Переживали, що на другий день уже ніхто не прийде. Смішно було, бо в перший день ми збирали по 1000 грн чи 100 євро. А на другий день уже по 200 грн, 100 грн, 50 грн. Тому жартували, що гості уже грошей наміняли», – додає волонтерка.

Каріна зауважує, що основна діяльність фонду зараз – це підтримка військових. Адже якщо вони добре робитимуть свою роботу, то і більшість людей та домівок вціліє.

«Ще в перші місяці вторгнення військовий мені пояснив, як мирні заважають їм. Адже замість того, щоб мочити русню, вони думають, що там мала дитина, тож туди треба памперси привезти. А там бабуся лежача, їй потрібні ліки. Тому ми і взялися за евакуацію», – пояснює вона.

Волонтерка зазначає, тривалий час у діяльності фонду офіційно не було згадки у статуті про допомогу військовим. Була лише гуманітарна та евакуаційна допомога. Тому що волонтери, які працювали ще з 2014 року, переконували, що це впливає на закордонні фонди. Мовляв, у такому разі вони не допомагають, бо це вважається підтримкою війни. Проте врешті Каріна внесла зміни до статутної діяльності і наразі допомагає найперше військовим.

Крім цього, підтримують райони, де відбуваються активні бойові дії, а також допомагають деокупованим територіям. Довкола Дніпропетровщини аж п’ять областей, де воюють. Тож роботи вистачає. 

«22 машини ми закупили за період війни. З них 17 передали військовим. Половина закуплена із наших із чоловіком власних коштів», – підсумовує Каріна.