«Найбільше ми чекали обстрілів»: переселенка про життя з триколорами

Наталя Мостова

За цей рік Яна Солошина з Херсонщини прожила ціле життя. Страшне життя. Окупація, доноси, як у «сталінські часи», розбомблені хати і п’яні росіяни з триколорами. Аби евакуюватися, жінка пройшла сім кіл пекла. Її чоловік загинув на фронті три місяці тому, а 11-річний син тепер найбільше боїться забути голос тата. Воїна поховали у землі, де за життя його нога ніколи не ступала, – в Івано-Франківську. 

«Отак просто зайшли до нас?»

«Яно, а ви що в гості додому приїхали?» – «Ні, тітко Наталю, назавжди вернулися». – «Як назавжди? Нащо? У нас тут скоро війна буде». – «Яка ще війна? Не вигадуйте. Все буде добре». 

Яна розсміялася і вийшла з сільської крамнички: «Ото вже понавидумують собі люди». 

Це була звичайна сім’я у херсонському селищі Веселе, за пів кілометра від Каховської ГЕС. Яна Солошина – перукарка, чоловік Дмитро працював на заводі. Молодшому синові 11 років. Старша донька давно жила окремо. 

Якраз недавно сім’я вернулася з Польщі, де пробула кілька років. Потягнуло назад додому. 

Жили в одній хаті зі стареньким батьком Яни. Щойно зробили там ремонт за зароблені за кордоном гроші. Мали господарку і плани на майбутнє. 

Аж до того ранку, коли сильно «грім загримів». Але гримів якось по-іншому, ніж завжди. 

«Яно, йди сюди, глянь…». – «Ну, що там? Скажи, бо ліньки вставати з ліжка». – «Яно, йди сюди, глянь…». 

Дмитро говорив не своїм голосом. Хапнув її за руку і повів на город. З їхнього городу ГЕС і Нова Каховка – як на долоні. Усе було у вогні. Вибухало. 

Телефон уже розривався – «війна почалась». 

З боку Херсона неслися п’ять літаків. «Дивись, Дімо, усе добре! Бачиш – підмога нам летить!» – «Це не наші…»

Вже через кілька хвилин з тих літаків біля ГЕС висадилися російські десантники. 

«Ніколи не забуду наших військових, яких ми бачили в той ранок на виїзді з Веселого, – згадує жінка. – Їхні очі. Там була страшна невідомість. Через кілька днів вони полягли в тамтешніх лісах». 

У селищі почався страшний гул, поповзло багато техніки з літерою «Z». На БТРах повсідалися російські військові з триколорами в руках. 

«Господи, що ж це коїться?» – нажахано тріскотіли сусіди. «Росія…» – «Як Росія? Отак просто взяли і зайшли до нас?» 

«Якби у нас була зброя»

«Прячьтєсь па падвалам!» – кричали росіяни. «Надовго?» – «Дня на трі». 

У Веселому окупанти засіли в історичній виноробні «Князя Трубецького», де до великої війни випускали 26 видів вина, в підвалах зберігали понад 10 тис. пляшок напою – зокрема, колекційні вина. Завод пережив Другу світову війну. Росіяни розікрали все і розмістили там свої боєприпаси. Гатили з «градів» через все селище у бік лісового масиву, де оборонялися українські військові. 

«Фактично ми опинилися під перехресним обстрілом. Не все долітало до цілі, і падало просто на нас», – каже Яна.

Люди безвилазно товклися по підвалах і навіть не знали, чи «живі» ще їхні хати. Коли почали потрохи виходити, не впізнали своє Веселе – все розбито, посічено й попалено. 

Потім була евакуація автобусами до Нової Каховки. «На блокпості зайшли в наш автобус російські військові, – згадує Яна. – Обдивилися людей і питають, чи є зброя. А наша місцева старенька бабця, дуже смілива і бойова, все життя на керівній посаді, не витримала: «Ех, якби у нас була зброя…» Росіяни усміхнулися і вийшли». 

Яна з сім’єю кілька разів пробували виїхати з Нової Каховки на підконтрольну Україні територію. Було важко все: знайти перевізника, домовитися з ним, знайти гроші, пройти блокпости… Нічого не вдавалося. 

«Ми щодня вистоювали в довжелезних автомобільних чергах і верталися ні з чим – виїзд закривали, – розповідає жінка. – На третій день приїхали волонтери Червоного Хреста і ми невеличкою групою пішли до росіян на блокпост, аби домовитися, щоб пустили принаймні перші сто машин. Вийшов їхній головний і навіть слухати не хотів: «Через мій блокпост не проїдете – це я вам обіцяю». Бо він собі так захотів. Коли ми вже йшли звідти, підбіг п’яний ДНРівець з автоматом і просичав: «Ну, що? Не подобається? А ми так живемо вісім років». А якось зупинив мене на блокпості теж п’яний ДНРівець, аж хитався, каже: «Давай паспорт». Даю ID-картку. А він злиться: «Паспорт давай, я сказав». Отакий сюр тривав десь хвилин двадцять, він ніяк не міг второпати, що це і є паспорт». 

Лякала тиша

Втомлені і зневірені, Яна з чоловіком і дитиною зрештою вернулися додому у Веселе. У кожній порожній хаті вже жили окупанти. Постійно проводили обшуки, шукали військових, волонтерів, просто ідейних. Вже не було ні українського зв’язку, ні українського телебачення. 

Продуктів не було де купити і не було за що. Росіяни давали «гуманітарку»: борошно, гречку, згущене молоко, олію. А тих, хто не брав, вносили в «чорні» списки. Іноді люди зникали. 

«Найбільше ми боялися, щоб нас не віддали, як Крим, – каже переселенка. – Тому дуже лякала тиша. Коли день-два не було обстрілів, здавалося, що свої нас уже покинули».  

З часом Яна почала їздити в Нову Каховку на роботу. Щодня треба було проходити блокпост біля ГЕС. Якось там стояли буряти. В одного з них на кожному пальці – по золотій каблучці. Коли люди почали дивитися на його руки і шепотітися, бурят «засоромився» і швидко познімав каблучки. 

«Хотілося і сміятися, і плакати, – каже Яна. – Де він їх взяв? Невже з дому привіз?»

Багато місцевих «перевзулися». «Був такий випадок, коли двоє п’яних росіян захотіли поганяти на танках біля ГЕС, – згадує жінка. – Втопилися в Дніпрі. І от наша сільська продавчиня каже мені: «Яке горе сталося. Бідні хлопчики погинули. Аж плакала за ними». Дуже хотілося плюнути їй в лице або хоча б послати кудись подалі. Але мусила мовчати. Люди ж писали доноси, як у «сталінські» часи». 

Точка кипіння настала одного дня влітку. Яна балакала з подругою на дитячому майданчику. Раптом почула позаду розмову дітей: «Правильно, що росіяни нарешті зайшли і наведуть тут у нас порядок. Скільки вже можна було терпіти цих «укропів»?» 

Жінка обернулася – це патякав місцевий хлопчик із заможної родини, його батьки всі статки заробили в «отій поганій» Україні. А ще це старший брат однокласниці її сина. 

«Ви ж розумієте, що все це дитина не сама придумала, а почула вдома від батьків? – говорить Яна. – Тобто мій Ігор буде вчитися з такими дітьми в одному класі? Ні. Саме в ту секунду я точно вирішила, що ми виїдемо звідси за будь-яку ціну». 

Хоча батько і сусіди дуже відмовляли: «Скоро наші прийдуть. Будемо їх тут всі зустрічати, годувати… Таке не можна пропустити». 

Інакше повітря

Виїжджали важко. Перевізник взяв по п’ять тисяч гривень за кожного. Безжальна південна спека найбільше мордувала малого Ігоря. Аби дитина не знепритомніла, всю дорогу давали йому під ніс нашатирний спирт. Виходити з автобуса не можна, тим паче навколо всі узбіччя заміновані – навіть у туалет нема як сходити. 

Ледве пройшли десятки блокпостів. А на останньому застрягли. Там стояли «кадирівці». Наказали всім вийти. Чоловікам – роздягнутися до нижньої білизни. Один зняв футболку, а там від грудей до пояса витатуюваний тризуб. 

«Ну, все – ви всі уже приїхали», – крикнув «кадирівець». 

Ситуацію врятував водій автобуса, не змовчав: «Хлопці, ми вже проїхали купу блокпостів. І всюди кожного з нас перевіряли по багато разів. Якби було щось не так, ми би сюди точно не добралися». 

Водій збрехав, бо насправді цей автобус не перевіряли ніде. Просто так пощастило. Але «кадирівці» повірили. Ще трохи морально познущалися над чоловіком з тризубом і таки пропустили. 

«За українським блокпостом навіть повітря вже було інакше. Ну, серйозно, – усміхається Яна. – В окупації ми бачили самих замурзаних і п’яних чолов’яг у російській військовій формі. Тільки заїхали на підконтрольну Україні територію, а там молоді, дужі, величаві воїни». 

Обдаровує і забирає

Спершу сім’я осіла в Житомирській області. Дмитро двічі ходив до військкомату – ніяк не хотіли брати, бо не мав досвіду і навіть «строчку» не служив. А одного дня зателефонували: «Приходи завтра на медогляд». 

Після військових навчань Дмитра скерували до десантників, у штурмову бригаду – чоловік виявився дуже міцним і витривалим. Далі туди, де гаряче – напрямок Кремінної. 

А потім зв’язок зник. Три тижні Яна сходила з розуму, «обривала» всі гарячі лінії. Щодня чула те саме: «Його немає ні в списках загиблих, ні серед поранених чи безвісти зниклих. Чекайте». 

Коли жінка нарешті почула його втомлений голос у слухавці, було таке відчуття, ніби це хтось інший. Дмитро змінився. Став нервовий. 

«Яно, тут все дуже складно. І дуже страшно. Говориш з людиною, а через хвилину її вже немає. Багато бійців пишуть «відмови», бояться виконувати бойові завдання. Психологічно не витримують». – «Може, і ти напиши?» – «Нічого не буду писати. Ти молися, і все буде добре». 

Вона молилася. А в грудні 2022-го повідомили, що Дмитро загинув. Два місяці встиг повоювати. 

Поховали бійця в Івано-Франківську, бо на той час тут вже жили Яна з сином. 

А де ще поховати? У рідному Веселому тепер «сіра» зона. До великої війни там жило понад дві тисячі людей, зараз – 60. Майже все потрощено, розбомблено і заміновано. 

За життя Дмитро ніколи не бував в Івано-Франківську, але дуже хотів – дружина наговорила так багато гарного про це місто, що тут добре, як удома. Ще трішки – і він мав приїхати. «Дімі би точно сподобалося», – плаче Яна. 

Його фото разом з іншими полеглими героями тепер в Івано-Франківську вздовж Стометрівки на Алеї Слави. 

***

Зараз щоранку бракує його кави – таку добру ніхто не вміє варити. Кожного дня Дмитро готував напій – собі і дружині. Вони вдвох смакували, торохкотіли про щось буденне, обіймалися і розходилися по роботах. То були їхні особливі ранки. 

А Ігорчик тепер найбільше переживає, що з часом забуде голос тата. І ще хлопчина забороняє мамі плакати, бо тато не хотів би цього. 

«Настільки доброго чоловіка я бажаю кожній жінці, – каже Яна. – Ніяк не можу зрозуміти, чому спочатку Бог так щедро обдаровує, а потім забирає».