Собаки війни: як у франківському притулку рятують хвостиків з прифронтової зони

Наталя Мостова

В івано-франківському притулку «Дім Сірка» зараз пів сотні собак, евакуйованих з фронтових або прифронтових територій. Це в шість разів менше, ніж було на початку вторгнення. Тоді всіх породних псів розібрали майже одразу, тепер лишилися самі дворняги. Таких не поспішають брати, особливо стареньких чи з каліцтвами. Тим паче собаки війни потребують особливого терпіння і любові.  

«Цього собаку привезли на другий тиждень війни, жив з бабусею в квартирі на Київщині. Після обстрілів пес дістав такий стрес, що ніхто навіть у вольєр не міг зайти, – керівниця «Дому Сірка» Наталя Когут знайомить із евакуйованими собаками в притулку. – Хлопчина, який тут годує і вигулює собак, зміг взяти його на повідець аж через три тижні. Зараз пес більш-менш заспокоївся, але все одно трохи агресує, коли хтось чужий підходить. А це немолодий вівчур, йому приблизно 11 років – такі застрягають у притулку, бо стареньких не хочуть брати. Але цей собака дуже мудрий, гляньте лиш на його розумні очі. Всі гавкають, а він спостерігає, вивчає ситуацію навколо… Вже рік у нас живе. Знайшли волонтери на Київщині, на прив’язі біля порожнього будинку». 

Пухнаста дворняга Умка з Харківщини жила в квартирі, власник втік від обстрілів, а пса лишив на сусідів. Потім поїхали і сусіди, Умку зачинили в квартирі. Господар зв’язався з волонтерами, а ті якось проникли у помешкання і визволили бідолашного хвостика, а тоді привезли до Франківська. 

Але на цьому історія не закінчилася. Господар прийшов до своєї Умки у притулок – плакали всі: і чоловік, і собака, і волонтери. Та забрати песика не зміг – нема де з ним жити. Господар – старенький дідусь, якого прихистили при церкві, а туди з тваринами не можна. Зараз той чоловік у лікарні. 

Собака зі шрамом на мордочці – бойовий. Привезли з блокпоста. Прибився до військових. У притулку цей пес – один із найгрізніших: як тільки хтось чужий наближається до вольєра, починає запекло захищати свою територію. Справжній воїн. 

Поруч живе великий пес з сумними очима. Вже довгий час стресує, погано їсть. Його господиня з Харкова чомусь ніяк не забере чотирилапого додому. Лиш обіцяє. Волонтери підозрюють, що, певно, вже ніколи не забере. 

Аби не травмувати

Наталя Когут розповідає, що одразу після початку повномасштабного вторгнення до франківського притулку привозили дуже багато собак з Київщини. Приблизно три сотні, і здебільшого всі – породні. Майже 250 волонтери роздали одразу. 

Люди кидали їх у помешканнях чи лишали прив’язаними коло хати помирати голодною смертю, або ж ті губилися внаслідок обстрілів чи господарі загинули.

Серед найперших були собаки з розплідника хаскі. Розібрали моментально. Вівчарки так само не затримувалися. Бувало, що тварин ще тільки везли з прифронтової зони, а у Франківську їх уже чекали нові господарі. 

Багато собак потрапили в «Дім Сірка» просто з окопів. Бійці їх прихистили, пошкодували і передавали волонтерам. 

У притулку одразу намагалися розселити у вольєри лише по одній собаці. Аби ще більше не травмувати тварину. Декотрі були настільки перелякані, що постійно трусилися, відмовлялися їсти, від кожного звуку кидалися, особливо страшилися гулу літаків. Інші ж внаслідок стресу агресивно поводилися, спершу неможливо було навіть зайти у вольєр, аби дати їжу. 

Більшість собак була хвора – через стрес «вилізло» повно болячок: серцева недостатність, інфекції. На лікування пішло купу грошей. Наприклад, доба лікування тварини з чумою обходиться від двох тисяч гривень. Окрім цього, майже всі тварини були нестерилізовані. 

З-за кордону допомагали різні організації, але здебільшого кормами. 

Собаки все знають

Псами війни волонтерка називає не лише тварин з прифронтової зони, але й місцевих, чиї господарі через вторгнення виїжджали за кордон. Але самі, без свого собаки. І таких дуже багато.  

Декотрих тварин господарі залишили у притулку, бо пішли на фронт і просто не мали куди подіти. Одні досі воюють, а хтось уже ніколи не зможе повернутися за своїм улюбленцем. Собаки ніби все знають і страшенно тужать. 

«Краще вам ніколи не бачити, як господар привозить свого песика до притулку, заводить у вольєр і лишає там повідець. Собака шокована і плаче, – розповідає Наталя Когут. – Тиждень може взагалі ні крихти не з’їсти. З буди носа не висовує». 

Свій свого відчує

Киянка Тетяна Хомусько побачила вівчарку Шенні на сторінці «Дому Сірка». Одразу щось кольнуло в грудях: «Моя». Собаку якраз евакуювали з Миколаєва, тинявся під обстрілами. Волонтери його довго лікували, бо мав велику пухлину на молочних залозах. Ледве відтелепали. 

«Коли ми привезли цього собаку додому, він ніби завжди з нами жив, – усміхається Тетяна. – Одразу вмостився на диван». 

Зараз вівчарку звуть Ніка, а жартома її кличуть Вероніка Миколаївна, бо знайдена в Миколаєві. Від нової господині не відходить ні на крок, ніби боїться, що знову лишиться сама. А ще дуже лякається грому і блискавки. 

«Даючи прихисток собаці війни, треба розуміти, що може не бути легко, – пояснює Наталя Когут. – Тварини, які пережили обстріли і евакуацію, як і люди, мають посттравматичний стресовий розлад. Тому їхній характер не одразу може проявитися. Можливо, доведеться звернутися до кінолога. А взагалі треба запастися терпінням і ласкою. Такий пес швидше за все буде адаптуватися і соціалізуватися не так швидко, як хотілося б. Людина має бути готова чекати». 

Волонтерка пригадує чоловіка, який забрав собі одразу двох великих собак. Мав приватний будинок, подвір’я, приготував великий вольєр. Собаки не одразу звикнули. Боялися його. Їли і виходили з вольєру лише, коли нового господаря не було поруч. Чоловік терпляче чекав і віддавав багато любові. Аж два місяці хвостики вчилися довіряти. Тепер жити без нього не можуть. 

Волонтерка каже, що кожна собака вибирає свою людину не випадково. Буває, до притулку приходять люди, щоб прихистити у себе чотирилапого, якого, наприклад, вподобали в соцмережах. А пес заб’ється в буді і ніякі вмовляння не діють. Отже, це не його люди. Через кілька днів приходить хтось інший і той самий пес мало не скаче йому на руки. 

Часто й самі люди кажуть: «Візьму собаку, який перший до мене потягне лапку». Так вони знаходять одне одного. Бо свій свого завжди відчує.