Батьки Еміна Ібрагімова навчалися в Маріуполі й залишилися там жити. У 2014 році вони повернулися в Азербайджан, проте Емін залишився. Тоді він з вагітною дружиною задля безпеки переїхав в Одесу.
Коли чоловік вперше прийшов у військкомат — йому відмовили. Потрапити до війська вдалося з другої спроби. Боєць розповідає, що з дитинства мріяв бути десантником, і, попри зріст — 162 см — його таки взяли.
“Це — мій обов’язок насамперед перед сім’єю. Пішов воювати не за владу, а за ту Україну, яку знав — вільну Україну”, — говорить Емін Ібрагімов.
Військовий отримав поранення у селі Роботине на Запоріжжі.
“Коли мене евакуйовували, нога висіла на жилах. Зі мною ніхто не сів у пікап, і мене всього кидало 40 хвилин. Біль був божевільний. Хотів застрілитися в той момент, але не дотягнувся до автомата”, — розповідає Емін.
Поки заживала кукса, боєць страждав від болю, пишуть на сторінці медзакладу.
“Біль настільки нестерпний, що хочеться на стінку лізти. Пробуєш себе чимось відволікти, але біль не дає спокою, він — у голові. Перемкнути увагу не виходить. Неможливо ні про що думати чи зосередитися”, — розповідає боєць.
Нині 39-річний військовий проходить лікування у відділенні судинної хірургії обласної клінічної лікарні. І чекає на протез.
Емін — один з тих, хто погодився стати обличчям проєкту “Сталеві духом”.
