“Морально ми сильніші”: як у Франківську проходить лікування військовий Микола Нєдєльчев

Чотири зі своїх 26-ти років життя Микола Нєдєльчев із селища Новомиколаївка на Запоріжжі віддав службі в ЗСУ по контракту.

Широкомасштабну війну 24 лютого 2022 року зустрів звичайним рядовим. Провоювавши на захисті свого краю майже півтора року, отримав поранення. Історію воїна розповіли на сайті проєкту “Сталеві духом”.

Це сталося, як розповідає Микола, 10 серпня 2023 року під час виконання бойового завдання з прикриття нашого артилерійського дивізіону. Ворожий снаряд 152-го калібру залетів дуже близько до позиції, розірвався за три метри від його укриття.

“Після вибуху побачив руку, що отак лежить – почався шок, – згадує військовий. – Думав, що руку одірвало. Потім побачив, що тут, в ділянці правого плеча і голови, кровить і заспокоївся… Побратими мене перев’язали, викликали евакуацію… Мене відвезли в лікарню, а дальше не пам’ятаю, бо в лікарні мене вже “відключили”…”. 

Сподівання на пластину

Добу Нєдєльчев був у Запоріжжі, три – в Дніпрі, а 15 серпня приїхав до Івано-Франківська. Перебуває в обласній клінічній лікарні, де його лікує ортопед-травматолог Зорян Галій.

Микола розповідає, що у нього був перелом головки ключиці, частину якої видалили, і роздроблення лопатки. Верхня частина кістки плеча повністю роздроблена, тому йому днями будуть ставити пластину, щоб зібрати цю кістку докупи й зафіксувати плече. 

“Спочатку ставили діагноз: обвисле плече. Тобто таке, яке не буде рухатись, рука буде пряма. Але подивимось, як буде проходити реабілітація. “Бодрячком” держимся і надіємся тільки на краще: що по максимуму зможемо відновити нашу руку”, – каже дружина пораненого Вікторія.

Вона додає, що після того, як поставлять пластину, буде видно, яка потрібна реабілітація. Адже буває, що пластина і не приживається. Але вони з чоловіком надіються, що все буде добре.

Ця пластина має зафіксувати розломлену кістку, щоб рука так не провисала, пояснює жінка. Бо від тяжкості руки, від ліктя вона провисає й опухає. Тому чоловік не може довго ні сидіти, ні стояти.

“Якщо ми виходимо на прогулянку – максимум година. Потім вже повертаємося за знеболювальним, тому що рука дуже болить і набрякає”, – каже вона. 

Загалом Нєдєльчев переніс сім операцій. Ця буде восьма, і він сподівається, що фінальна на найближчий рік. А потім, можливо, ще робитимуть протез для того, щоб рука піднімалася. 

З ранку до ночі

Вікторія перебуває біля чоловіка в лікарні з першого дня. Розповідає, що після того, як Микола добу не виходив на зв’язок, почала його шукати і заледве знайшла в реанімації у Запоріжжі. Бо, виявляється, їхнє прізвище, яке дуже часто перекручують, записали неправильно. Ще й телефон, щоб подзвонити дружині, чомусь пораненому не давали. А намагався встати – йому до ліжка руки прив’язали.  

Та завдяки її наполегливості все закінчилося добре. З ранку 11 серпня, як його знайшла, відтоді вони разом. Лишень з Дніпра чоловіка везли поїздом, а дружина окремо добиралася автобусом. Але приїхали до Франківська в один день. І тепер щодня, з ранку до вечора, дружина коло чоловіка, допомагає йому. А ночує вона на зйомній квартирі, за яку платить 6 тис. гривень на місяць. Але каже, що це ще добре, по старих цінах, бо за новими обійшлося б уже близько 15-ти. 

Та завдяки її наполегливості все закінчилося добре. З ранку 11 серпня, як його знайшла, відтоді вони разом. Лишень з Дніпра чоловіка везли поїздом, а дружина окремо добиралася автобусом. Але приїхали до Франківська в один день. І тепер щодня, з ранку до вечора, дружина коло чоловіка, допомагає йому. А ночує вона на зйомній квартирі, за яку платить 6 тис. гривень на місяць. Але каже, що це ще добре, по старих цінах, бо за новими обійшлося б уже близько 15-ти. 

Найтяжчі моменти, згадує Вікторія, були в Дніпрі, коли була реанімація. Там знаходилася весь час біля чоловіка, нікуди не відходила від нього. Зараз трошки простіше, він встає. А перші дні було дуже тяжко… 

Лопата як зброя

На запитання, а що на фронті було найтяжче, Микола з іронією каже: “Копати… Це займало майже весь час. І треба було дуже швидко копати. Куди не приїжджали, скрізь потрібно було копати і старатися – якомога глибше. Лопата – це найкраща зброя!” 

Ворога віч-на-віч він не бачив. Ближніх боїв не було. Але говорить, що хотілося б побачити, не уточнюючи, а лише натякаючи, для чого… Гадає, усе попереду… “Подивимось, як життя повернеться, – додає на це дружина. – Процес реабілітації може зайняти часу приблизно до року”. 

Вікторія зізнається, що в той період, коли чоловік був на фронті, їй було дуже емоційно важко. Хоч перед ним старалася не показувати, що переживає… Каже, з ним жилося, як за кам’яною стіною, він турбувався за всіх у сім’ї, підтримував. Хотілося б, щоб швидше це все закінчилося, і сім’я знову прокидалася вранці разом. Бо зараз вони з чоловіком у лікарні, а донечка вдома з бабусею…

Перемога буде

Вікторія – вчителька біології та хімії. Зараз коло чоловіка, але працює дистанційно, адже їхня школа у прифронтовій зоні. Каже, що діти там вже стали такі загартовані, нічого не бояться, більш креативні. Адаптувалися і розуміють ситуацію.

Вона вважає, що головне вірити, що все буде добре і не падати духом: “За чорною смугою завжди буде біла. І наше сонечко засяє колись. І ми будемо колись душею спокійні… Ми віримо, що пройдуть ці тяжкі часи, і в нас буде свято!”

Микола не знає, коли буде завершення війни, але переконаний: “Перемога буде обов’язково за нами. По-іншому ніяк. Армія агресора більша, техніки у неї більше, але ми ж стоїмо за свою землю. Дух нашої землі допомагає, тому ми морально сильніші”. 

Чим буде займатися після війни, він не знає і про це поки що не думає. Мовляв, зараз головне пройти лікування і реабілітацію. А далі все буде залежати від того, як працюватиме рука…