Позивний Давид: поет Артур Дронь з Франківщини про те, як пішов на фронт та свої улюблені псалми

Поет Артур Дронь з Івано-Франківщини обрав свій позивний на фронті сам: одна з двох його улюблених книжок Біблії — “Давидові псалми”.

“Я дуже люблю ці псалми, вони мене в житті супроводжують. Я до них звертався часто і на початку війни, тож обрав собі позивний за згадкою про цього Давида”, — пояснив він. Від початку війни він — стрілець в українському війську. У інтерв’ю на Радіо Культура Дронь розповів про поезію, Біблію та службу на фронті.

“Я не вірив, що буде напад”

Розкажи про перший день війни та про своє рішення.

23 лютого я ще був чинним івент-менеджером у “Видавництві Старого Лева”. Це робота часто стресова, але це була робота моєї мрії, я довго до неї ішов. Я працював у найкращому в світі колективі з найкращими колегами. Практично жив тією роботою та отримував від неї величезне задоволення.

24 лютого розпочалось рано вранці із дзвінка мами, яка сказала мені: “Все-таки почалось”. Але я належав до тієї частини людей, які не вірили, що в сучасному світі таке можливо. Це здається зараз дивною наївністю, але я не вірив, що буде напад. Тому для мене це було неочікувано. Я дивився усі звернення, знав передісторію, але все-таки не сподівався, що це станеться. І коли ми зранку чули львівські сирени і читали новини, я пішов розбудити своїх друзів у гуртожитку. Ми почали думати, що можна робити одразу, і в перший же день зайнялися волонтерством. Дуже швидко почала формуватися волонтерська спільнота, створили чат, в якому до обіду вже було кілька тисяч учасників. Ми туди скидали різні потреби, завдання, організатори все це координували. Якщо коротко, то 24 лютого десь після обіду нас закинуло в одну зі львівських церков, де ми допомагали робити укриття у підвальному приміщенні.

Увесь вечір ми облаштовували його, а всю ніч приймали людей, які спускалися туди під час повітряної тривоги. З нами було декілька семінаристів та священник цього храму. І це була ніч, коли кожен окремо мав прийняти для себе рішення, що конкретно ти робитимеш далі. Це не було так, що ми всі разом маємо йти у військо або робимо щось інше. Кожен мав вирішити для себе. Моє рішення було все-таки приєднатися до армії. До ранку ми були в укритті, а зранку поїхали в гуртожиток, і тоді ж я пішов у свій військкомат.

Військо — це така річ, яку ніколи не забудеш. Але потрапити було не так легко, як я думав. Тому що добровольці поділялися на кілька основних категорій. Ветерани АТО в першу чергу потрапляли в якісь бойові підрозділи, іноді навіть просто з військкомату одразу сідали в автобус і їхали. Люди, які мали досвід строкової служби, були у другій черзі. А такі, як я і мої ровесники, без бойового досвіду та без строкової служби, частина з нас не закінчила університет — були вочевидь останньою категорією. Тому 25 лютого я нікуди не потрапив, довелося трохи чекати.

Скільки тобі було років тоді?

Мені було 21 рік і майже 2 місяці. Я якраз закінчив 4 курси бакалаврату, а на магістратурі ще навчався. Це журналістика в університеті Франка. Я успішно закінчив магістратуру і вже з Харківщини вступив в аспірантуру. І далі продовжую бути невидимою частинкою нашого факультету журналістики.

У тебе є тема дисертації?

Так, тема і бакалаврської, і магістерської були схожими. І напевно тема дисертації не буде несподіваною — про книжковий піар на прикладі піар-діяльності Видавництва Старого Лева. Я тоді вже працював і писав бакалаврську роботу про те, як я працюю. Магістратуру закінчив дистанційно, бо залишалася остання сесія, а над вступом в аспірантуру вже думав. І коли в липні приїздив у відпустку, то навідався в університет, а там виявилося, що для нас, хто служить в армії і не може приїхати на іспити, зробили додаткову сесію. Тож я підключався на іспити з Харківщини і став аспірантом. Не скажу, що я дуже сумлінний аспірант у своєму навчанні, але сподіваюся, що не виженуть.

“Я пробився до армії 2 березня”

Охочих потрапити в армію такого ж віку та соціального статусу було дуже багато. Складалися якісь списки, звідки мали би потрапити люди не в лінійну військову бригаду, а в ту, що буде лише створюватися — 125-ту бригаду Територіальної оборони. Були списки, дзвінки, усе це тягнулося декілька днів, упродовж яких я займався волонтерством. Здебільшого приїжджав на вокзал зустрічати внутрішньо переміщених осіб, сім’ї з дітьми, які були вимушені виїхати. Це був дуже важливий і потрібний досвід.

Одного дня моє завдання полягало в тому, що я роздавав листівки з адресами пунктів прийому переміщених осіб, де можна було переночувати, отримати якісь продукти харчування та допомогу із розселенням. Дуже дивно було серед цих незнайомих людей з усієї країни зустріти знайомого зі свого факультету або на кілька років старших колег, що також змушені були виїхати з Києва. А далі 2 березня у Львові зробили центр комплектації 125-ї бригади, яка лише створювалася, я туди навідався ще раз. І вже з документами потрапив у нашу “імпровізовану” військову частину, бо приміщення було зовсім не військовим. Отже, з 2 березня кожен день я проводив там. Можна сказати, що я пробився до армії 2 березня.

Донеччина — це була перша дислокація?

Якщо говорити про дислокацію у зоні бойових дій, то так. Тому що до того ми провели кілька місяців у Львові на навчаннях у такій атмосфері, що в разі чого — ми кудись виїжджаємо. Наприклад, хлопці з досвідом бойових дій були окремою групою, яка найпершою мала б відреагувати на гостру потребу.

З нами поспішали, щоб ми чимшвидше склали присягу на вірність народу України і могли отримати зброю. Тобто це було в атмосфері, що в будь-який момент нас можуть кудись залучити. Після цих навчань ми їздили на свої перші завдання з охорони стратегічно важливих об’єктів. Виїжджали у Закарпатську область, на Львівщину, півтора місяці прожили під Волинню і були частиною системи оборони на випадок тоді ще дуже ймовірного прориву ворога з боку Білорусі. Тобто нам пощастило — ми мали багато часу підготуватися, чогось навчитися, отримати мінімальний досвід, пройти злагодження. Але весь цей час, особливо наймолодші, рвалися, щоб ми вже нарешті поїхали на фронт. Наймолодшому хлопцю тоді виповнилося 18 років.

Напевно, пізніше його б не взяли, але в ті перші дні він прорвався. Граничний вік — 60 років, а в нас є чоловіки по 58-59. Тобто маємо ці дві межі — від наймолодшого дозволеного віку до найстаршого. Ми, до речі, думали з хлопцями, що в одній роті ми могли скласти три покоління. Наш наймолодший міг бути сином чоловіка середнього віку та онуком нашого найстаршого.

“Всю війну я стрілець”

Яка в тебе спеціалізація?

Я — стрілець стрілецького відділення стрілецького взводу. Ним був більше року, а нещодавно у жовтні став командиром стрілецького відділення. Практично моя робота не змінилась. У нас зараз така кількість людей, що взвод за кількістю — майже такий, як відділення. Можна сказати, що всю війну я стрілець. Стріляю з автомата. Специфіка цієї служби така, що інколи стріляєш дуже-дуже мало, а більшість твоєї роботи полягає в тому, що ми — піхота, найбільш “стражденні”.

Припустімо, якась штурмова механізована бригада звільнила ділянку і просунулась уперед. Нам дають цей відрізок фронту і наше завдання — його утримувати  стільки, скільки треба, і не допустити, щоб росіяни прорвалися. Щоб ця лінія не змінилась. Ми не проводимо якихось наступальних дій, наше завдання — тримати оборону. Обороняти цей відрізок фронту.

Стрілець звучить класно, це ніби ти постійно бігаєш і стріляєш, але часто ти просто заїжджаєш на ту лінію фронту, копаєш яму, лізеш в ту яму і сидиш там, поки по тобі стріляють танки, міномети тощо. Ти декілька діб просто спостерігаєш, доповідаєш, звідки і чим по тобі стріляють, пильнуєш, щоб вороги не прорвались, а потім тебе міняють такі самі хлопці. Ти їдеш якийсь час відпочити у найближче село, а тоді вертаєшся, і все йде по колу.

Бувають періоди, коли ти автоматом можеш жодного разу не скористатися. Але ти постійно перебуваєш у кондиції зосередженості, тому що треба цілодобово вести спостереження на позиціях. Адже в будь-який момент ворог може почати якийсь штурм. І ти постійно перебуваєш під обстрілами з чогось. Так принаймні відбувалася служба на Донеччині.

Позивний Давид

Твій позивний Давид. Це той самий Давид, який перемагає Голіафа, чи якийсь інший? І що для тебе християнський дискурс?

Так, це той Давид, який перемагає Голіафа. Але не через те, що він перемагає Голіафа, а через те, як він пише псалми. У військових це відбуваються по-різному — хтось отримує позивний від побратимів, хтось придумує собі сам, а комусь байдуже. Свій позивний я обрав сам. Через те, що одна з двох моїх улюблених книжок Біблії — “Давидові псалми”.

Я дуже люблю ці псалми, вони мене в житті супроводжують. Мій улюблений — 19-й. Я до них звертався часто і на початку війни, тож обрав собі позивний за згадкою про цього Давида.

Щодо християнського дискурсу: пам’ятаю, що коли ми з редакторкою Галиною Крук обговорювали мої тексти, я зрозумів для себе таке. Умовно людей, у письмі яких є якісь християнські образи, мотиви, теми, можна поділити на тих, хто використовує це як дуже добре впізнавану та всім зрозумілу систему образів, і тих, світогляд котрих власне ґрунтується на християнських темах. І я належу до другої категорії.

Для мене це не система образів, бо весь мій світогляд просто стоїть на християнському уявленні про світ. Тобто я в цьому переконаний, я є практикуючим греко-католиком, мені дуже важить духовна, релігійна складова.

Питання з демобілізацією

Я очікую більшої залученості людей до спроб вирішити проблеми чинних військових. Наприклад, питання з демобілізацією. Навіть якщо у людей не воює ніхто з рідних і вони самі не залучені у військо, то щоб ці люди більше переймалися проблемами військових, більше брали участі у вирішенні цих проблем, підключалися до дискусій та обговорень.

Тому що дуже боляче бачити і чути ці крики в нікуди. Як матір, у якої син не служить, може не пройнятися болем і криком матері, яка не бачить сина вже 2 роки? Цим треба пройнятися. Я очікую більшої емпатії.

Менше ілюзій та більшого розуміння, що хороше є, але його небагато. Що все це буде тривати довго і що у нас ще купа роботи і проблем. Очікую розуміння та емпатії.