Мій Міцкевич

У мене з Міцкевичем особливі стосунки – з тим, що пам’ятник. Це ще з дитинства. Одного разу, як була ще зовсім маленькою і жила в селі, наш сусід, старий вчитель, розповідав, що їздив до Станіслава. Я втрутилась у дорослу розмову: «А що ви там бачили?». Він розсміявся і відповів, що дядька з плащем на плечі. Було літо, всі ходили легко вбрані, і мені здалось дуже дивним, що хтось може носити плащ. Виявилося, що то сусід так жартував про Міцкевича. Хто це такий, я, звісно, тоді ще не знала, але дуже закортіло подивитися на цього дивака і його плащ.

Минуло кілька років, ми переїхали у Франківськ. Майже одразу я попросила батьків, щоб мене відвели подивитися на Міцкевича. Пам’ятаю, як дорослі підсміювались: таке мале, а запам’ятало!

От із того часу Адам для мене особливий, без нього навіть уявити собі не можу наш Франківськ. І якщо складається так, що якийсь час мене нема в місті, то як тільки повертаюся, мушу до нього навідатись. Влаштуватися на лавці біля клумби, позаглядати на голубів, які завжди вовтузяться в поета на плечах, подумки розповісти про свої подорожі тому, хто знає все про всіх у Станіславі.

Бо Міцкевич справді знає про нас усе – він так довго стоїть на постаменті у своєму скверику, що давним-давно впізнає кожного перехожого в обличчя. Він пам’ятає, як ми маленькими бігали біля його ніг, ловили метеликів на квітах, потай від мам кусали морозиво великими шматками замість того, щоб повільно лизати, розкришували для голубів булки, які залишалися після шкільних сніданків, ганяли на велосипедах влітку і кидалися листям восени… А потім приходили до нього парами, і він потай усміхався, коли бачив, як, ніби ненароком, хлопчача рука опускається на дівоче плече, як закохані несміливо туляться одне до одного, як не розмикають пальців, боячись відпустити руку найдорожчої людини. Бачив Міцкевич і наші перші поцілунки, і перші обійми, беріг таємницю підліткових побачень. Через якийсь час радів, як ми приходили до нього з шампанським і влаштовували весільну фотосесію – усміхнені, метушливі, сповнені світлих надій і прекрасних передчуттів. Міцкевич дивився зверху і розчулено благословляв нову пару, хоч і розумів, що молодята його зовсім не помічають – не до нього їм у ці хвилини! А потім він чекав на наших діток, і ми приходили з візочками перепочити поряд із ним, бо тут добре посидіти наодинці, або навпаки – потеревенити з друзями, поки малятко спить. І історія повторювалась – метелики на квітах, відкушене морозиво, голодні голуби, поцілунки, обійми, знову поцілунки…

Для багатьох це необхідність – хоч іноді, нехай навіть дуже нечасто, але побути у сквері Міцкевича. Відпочити, почитати книжку, побавитись на мобільному, випити кави з пластянки, послухати із закритими очима музику з навушників… Або пограти в шахи!

О, шахи – то окрема історія! Як шкода, що відходить покоління, яке проводило тут чи не кожен вечір! Одні грали, інші вболівали, треті нетерпляче тупцяли, чекаючи своєї черги, щоби вступити в гру. І дуже рідко партія проходила нудно, зазвичай вирували неабиякі пристрасті – хтось комусь підказував правильний хід, хтось дратувався, бо не хотів слухати чужих підказок, хтось впадав у нерви, бо на його думку підказаний хід неправильний, треба розігрувати іншу комбінацію і ходити іншими фігурами… Куди це все поділося? Якось тихо відійшло, ніби розчинилося у швидкоплинності життя… Але й зараз – ризикніть запитати у франківчанина, де можна знайти партнера для партії в шахи, і у відповідь спочатку здивовано піднімуть брови, мовляв: «У шахи? Які шахи? Ви взагалі з якої планети?», а потім без вагань махнуть рукою: «Он, біля Міцкевича!».

…Вчора я була в улюбленому скверику. Просто так. Приїхала недавно з відпочинку, вирішила навідатись. Сіла на найближчу до пам’ятника лавку, привіталася з бабусею, що перепочивала поряд, підняла очі до Адама, посміхнулася: «Привіт!».

Дивитися на нього знизу вверх було незручно, то я й не затримувалася – пішла далі у своїх справах. Та все ж перед виходом зі скверу стишила ходу й обернулася:

А ти помітив, що у мене нова сукня – і ледь помітно розправила поділ.

Мовчить. Серйозний, неприступний, лиш книжку міцніше стиснув. Але мене не обдуриш, я ж-бо знаю, що все він помітив, але виховання, шляхетні манери, консервативні погляди і все таке… Показує з себе пуританина, а сам думає:

Ех, мені б скинути років так сто п’ятдесят-двісті! Який би я вірш тобі присвятив….

І я, так само дотримуючись етикету (жартома, звісно, але ж він того не знає!), вдаю, ніби трохи ображена (що він собі дозволяє!), з гідністю повертаюся і не поспішаючи, як належить вихованій пані, виходжу зі скверу. А за кілька кроків – площа Ринок, і там Міцкевич уже мене не бачить, можна легенько покрутитися, зробити щось схоже на фуете, і, забувши про вихованість і манери, побігти, підстрибуючи, у своїй новій легкій сукні.

Автор: Лариса МОНЧАК

Стаття опублікована в журналі МІСТО № 10

*Передрук матеріалу дозволяється тільки за погодженням з редакцією.