Священник на протезах
28 Березня, 10:56
Поділитись статтею
Наталя Мостова
Отець Іван Теремко чверть століття служить на парафії Архистратига Михаїла у городенківському селі Глушків, з них 22 роки — на протезах. Через обмороження священнику ампутували дві ноги, дивом врятували руки. Отець переконаний: Бог дає людині не більше, ніж вона в силі витримати, треба просто це прийняти і зрозуміти, для чого. Він колись зрозумів. Тепер завжди усміхнений і ніколи без діла: зробив ремонт у хаті, водить авто, сапає на городі, ґаздує біля дому, збирає гриби у лісі, співає і навіть танцює.
А ще своїм прикладом підтримує поранених бійців.
Готувався вмирати
Того дня у січні надвечір розгулялася хурделиця. Отець Іван збирався їхати по священника в сусіднє село. На санях, запряжених кіньми. Мав узяти з собою і двох донечок «прокататися на кониках», але через сильну негоду дівчатка мусили залишитися вдома. Рушили тільки вдвох з паламарем.
Дорогу замело. Далі свого носа геть нічого не видно — все біле. Коні з’їхали зі шляху і застрягли у трясовині. Отець Іван набрав повні черевики води. Дуже скоро ноги так позамерзали, що він уже не міг ходити. Паламарю пощастило трохи більше — він був у валянках.
Коні з’їхали зі шляху і застрягли у трясовині. Отець Іван набрав повні черевики води. Дуже скоро ноги так позамерзали, що він уже не міг ходити. Паламарю пощастило трохи більше — він був у валянках
Цілу ніч чоловіки відсиділи на морозі посеред заметілі. Вдосвіта, як тільки трохи розвиднілося, паламар пішов по допомогу. І зник аж на три доби — заблукав. Його потім знайшли ледве живим посеред поля у закинутій хаті — ховався від холоду в соломі.
«А я вирішив повзти з того болота, бо ходити вже не міг, — розповідає отець Іван. — Доповз до газової труби. Обійняв її , аби хоч хтось помітив, коли замерзну. Помолився. І вже готувався вмирати. І раптом почув, як їде трактор. Тоді мені здавалося, що я дуже сильно махав руками і несамовито кри- чав. А трактористи потім розповіли, що насправді я ледве смикав рукою і ледве говорив».
Якось воно буде
Священника знайшли аж через добу. Лікарі заледве зняли з нього черевики — усе в льоду. Ноги-руки — обморожені. У ті дні в обласній лікарні було повно людей з обмороженнями — негода наробила біди.
Отцю Івану мали ампутувати і верхні кінцівки, і нижні. У день, коли повинні були відтяти руки, пе- ред самою операцією лікар побачив певний імпульс — пульсацію крові в руках. Операцію відмінили. «Може, Бог урятував ваші руки, аби ви й надалі могли тримати чашу в храмі», — сказав тоді медик.
У той період священника дуже підтримувала дружина Галина. Каже, коли була поруч у палаті, ніколи не плакала — аби він того не бачив.
«Я їй казав, щоб лишила мене десь в інтернаті, а сама зайнялася своїм життям, наших дітей щоб піднімала, — згадує о. Іван Теремко. — Дружина лиш сміялася, цілувала мене і казала, що якось воно буде, впораємося разом».
Священник ділиться, що жодного разу не мордувався думками, чому з ним сталося таке. Говорить, у Бога є свій план на кожну людину, і той план треба приймати з довірою і спокоєм.
«Можливо, на моєму прикладі Господь хоче по- казати, що ніколи не треба здаватися, нарікати на життя, — додає священник. — Бо насправді все, що тобі випадає, ти годен витримати».
Спершу — для людей
Після протезування чоловік вчився ходити попри біль і мозолі. Ортопеди наказали кілька тижнів, аби не надягав протези. Але якраз підходив Велик- день. Люди телефонували отцю Івану, що хочуть сповідатися саме в нього. І священник провів літургію на Благовіщення. Дві з половиною години відстояв на протезах всупереч заборонам ортопедів. Потім була друга літургія. На половині служби люди в храмі зашепотілися між собою і дивилися на священника великими очима. Його ноги почали кровити. Однак отець Іван провів літургію до кінця, а потім — ще й акафіст і панахиду.
«Бо він просто такий є, — каже дружина. — Спер- шу — для людей, а потім аж про себе подумає».
«Насправді не бачу нічого страшного в протезах. Наприклад, тепер я не змерзаю в ноги взимку», — сміється о. Іван Теремко.
Священник ділиться, що жодного разу не мордувався думками, чому з ним сталося таке. Говорить, у Бога є свій план на кожну людину, і той план треба приймати з довірою і спокоєм
Галина розповідає, що іноді навіть забуває, що чоловік ходить на протезах — настільки енергійний і непосидючий, ніколи не сидить без роботи.
За кермом авто отець долає по 500-1000 км. Власноруч зробив ремонт у хаті, обробляє город, порається в саду, вилазить на дерева рвати вишні, чистить криницю. А ще — танцює і співає. Завдяки священнику в селі Глушків діють два хори, з якими він об’їздив усе Прикарпаття.
А ще отець підтримує поранених бійців. Зокрема й тих, які втратили кінцівки. Їздить до кожного додому, розмовляє, трохи жартує і багато пояснює, чому життя продовжується.
«Основне — не здаватися і добиватися своєї цілі, — говорить священник. — Але без підтримки своїх людей мало що вдасться. Бо душевний біль важчий, ніж тілесний. А щоб підтримати, треба мати силу волі. То є нелегкий труд, однак про це треба менше думати — просто робити щодня те, що повнен”
Йти туди, де страшно
Дружина отця теж мала випробування в житті. Десять років тому Галина захворіла на рак. Пройшла курс хіміотерапії, мала операцію.
Отець підтримує поранених бійців. Зокрема й тих, які втратили кінцівки. Їздить до кожного додому, розмовляє, трохи жартує і багато пояснює, чому життя продовжується
«У нас така сім’я, що не вміє здаватися, — усміхається жінка. — Якщо впадати у відчай, то ще більше притягуєш ту хворобу чи якусь іншу проблему. Ми не плачемо, не скаржимося, ніхто нас такими ще не бачив. Завжди на позитиві, завжди йдемо вперед, а назад озираємося лише, аби подякувати за досвід».
«Є дорога, і маєш йти нею, — каже священник. — Навіть коли дуже страшно. Особливо коли дуже страшно».
Поділитись статтею
