ОЛЕКСАНДР «ТЕРЕН» БУДЬКО: «ПІТИ НА ВІЙНУ НЕ ОЗНАЧАЄ ВМЕРТИ»

До повномасштабної війни працював звичайним баристою, а сьогодні його ім’я знають не лише в Україні, але й у світі. У 2022-му Олександр «Терен» Будько вступив до лав добровольчого батальйону «Карпатська Січ», через кілька місяців у боях за Харківщину отримав важке поранення  ̶ ̶̶̶ ̶ втратив обидві ноги та… розпочав свій новий шлях. Призер з плавання міжнародних спортивних змагань «Ігри нескорених», співавтор та ведучий відомого YouTube-проєкту «Відвал ніг, або All інклюзив», один із головних героїв фільму «Перший ряд», продюсеркою якого виступила американська зірка Сара Джессіка Паркер, а тепер ще й головний «Холостяк» країни. Він приїхав до Франківська, аби презентувати свою книгу та розповісти «Історію впертого чоловіка». Про те, чому попри всі перешкоди пішов воювати, що не так з мобілізацією, власну популярність і хто може підкорити його серце, читайте в ексклюзивному інтерв’ю для журналу «МІСТО».

«Історія впертого чоловіка» – про що вона? Чому Ви взагалі вирішили її писати?

 Якби не всі ті події, які передували моєму потраплянню на фронт, її, напевно, і не було б. Це «Історія впертого чоловіка», бо я вперто не помічав якісь знаки долі та перешкоди. Ця книга власне розповідає про мій шлях від цивільного до пораненого військового. Вона не містить героїчних вчинків, а лише ділиться з читачем у цікавій манері короткої оповіді, як проходять будні українських військових, добровольців, чим люди живуть, що вони їдять, описує емоційну складову і дає глибше зрозуміти військове життя.

 А Ви вірите в знаки долі, фортуну чи фатум?

 Фортуна відіграє дуже велику роль, особливо на війні. Ти ніколи не знаєш, що чекає на тебе і твоїх друзів. Хтось може залізти у найглибший бліндаж  ̶  і його там спіткає смерть, а інший, умовно кажучи, ходити без каски, без «броніка» під обстрілом  ̶  і нічого йому не буде. Та навіть мій випадок: у день, коли я отримав поранення, я ліг в окоп, щоб відпочити, обличчям до сонця, яке світило просто в очі. Якийсь час я намагався боротися з цим, а потім вирішив просто перевернутися головою в другий бік, у тінь. За декілька хвилин «прилетіло». І «прилетіло» в ноги, саме в ту частину окопу, де ще недавно була голова.  У мене не було передчуття, що щось буде  не так, навпаки, був дуже піднесений настрій, бо це ж День Незалежності і я безпосередній учасник цих подій. Це такий випадок долі. І таких випадків і в моїх побратимів було багато. Фортуна дуже багато значить на війні, але вона має властивість закінчуватися.

  Ви пішли на війну добровольцем. Чому? Ви вірили, що все закінчиться за «два-три тижні»?

Тому, що ніякого іншого вибору я не мав. Ми не могли втратити країну в той момент, і я це розумів прекрасно. Я жив своїм чудовим життям, як і всі до великої війни, займався своїми справами, навчався в університеті, закінчив його, зрозумів, що закінчив не той, який хотів, і почав здобувати освіту графічного дизайнера. Але з 24 лютого професію я змінив уже на військову. Мене цікавили саме активні бойові дії, це був максималізм якийсь і надмірна романтизація війни, хотілося саме у вир подій. Пам’ятаєте опитування «Скільки буде тривати війна: до пів року, три місяці, максимум рік»? Всі ж голосували. І такі настрої були й у багатьох військових: тут Київщину так успішно відвоювали, потім не так швидко   ̶  Харківщина, але всі такі: «Клас! Зараз ще Херсон, Запоріжжя   ̶   і по хатах». Але все затягнулося… У те, що війна закінчиться за два-три тижні, я не вірив, але не вірив і в те, що вона затягнеться так надовго. Оскільки всі були дуже вмотивовані на той момент і вірили в якнайшвидшу перемогу.

 Що мотивувало Вас тоді? Якби сьогодні довелося робити цей вибір, то рішення було б таким же?

Зберегти нашу державу в цілісності – ось була моя мотивація. Якби сьогодні довелося робити знову цей самий вибір, я б його зробив ще раз попри всі обставини. Бо це був один із найкращих періодів мого життя.

 Як оцінюєте нинішню мобілізаційну кампанію? Як би Ви мотивували хлопців?

 Я прихильник того, що потрібно воювати. Воювати потрібно всім. Через прогалину комунікації з боку держави, різні ІПСО від росії, проти яких не працює ніхто, у людей не виникає ніякого бажання служити. Я намагаюся мотивувати чоловіків навіть через свою книгу, показати, що війна  ̶  це не так страшно, це не цілодобові бої, коли ти з ранку до ночі з автомата стріляєш, поки дуло не зігнеться. Є, що люди відпочивають там, п’ють каву чи їдять фуагру. Це треба комунікувати в ширших колах, показувати людям інші альтернативні варіанти. Штат армії  ̶  це ж не лише піхота, а й забезпечення, логістика і купа інших посад. І прикро, коли це розуміють 18-літні, 20-літні чоловіки – приїжджають з-за кордону, мобілізуються, йдуть воюють, в окоп. А це наш ресурс, навіть не мобілізаційний, а людський, який нам треба було б берегти. А 40-річні натомість ховаються вдома, не виходять, бояться, замість того, щоб подумати про майбутнє, майбутнє свої сім’ї. Піти на війну – це теж не означає вмерти, це не аксіома.

 До повномасштабної війни Ви були баристою. Як вдалося «розвернутися» в таку потужну медійну персону?

 Дійсно, до повномасштабної війни я був баристою. Але це не означає, що я був менш харизматичним чи чимось гіршим. Після поранення просто стало більше зацікавленості в певних подіях, якими я не соромився ділитися. Тому нічого в моєму житті не змінилося, крім дійсно набуття цієї медійності. І я вдало користувався своїми новими знайомствами для поширення тих ідей, які для мене надважливі  ̶  ветеранської політики та проблем людей з інвалідністю.

 Ви знялися у фільмі Сари Джессіки Паркер. Як туди потрапили й чи спілкувалися власне з нею?

 Це фільм, який розповідає про війну в Україні через призму балетного мистецтва. В США я познайомився з United Ukrainian Ballet і в нас зав’язалися дружні стосунки, зокрема з солістом цієї групи Олексієм Тютюнником. Знімальна група, яка вже тоді створювала про них фільм, вирішила трохи змінити вектор  ̶  зняти більше про нашу дружбу, мою історію,  про те, як я потрапив у балет і як через нього самовиразився. А коли стрічку відзняли, я дізнався, що генеральною продюсеркою стане Сара Джессіка Паркер. Так, ми спілкувалися. Все було дуже просто, жодного пафосу, просто говорили.

Зі зйомками ще куди не йшло, але хореографічна постановка на сцені Каліфорнійського театру… Як? Ви ж раніше не танцювали?

 Ні, не танцював, але мене завжди цікавило щось нове і нестандартне. Так сталося і того разу: стало цікаво, чи зможу танцювати на протезах. Звичайно, я не зазіхав на високий рівень, але після кількох спроб зрозумів, що мені це дійсно вдасться. Запропонував зробити постановку  ̶  і власне це сталося.

 «Відвал ніг»  ̶  ще один проєкт, який познайомив багатьох із Вами.  Для чого був він Вам?

«Відвал ніг, або All інклюзив»  ̶  це ще один проєкт, який був створений задля зруйнування стигм щодо людей з інвалідністю і, скажімо, вибудовування цих містків дружби між людьми з інвалідністю і людьми без інвалідності, з ветеранами. Основна мета – освітня: дати людям розуміння і словника безбар’єрності, як правильно комунікувати і чому взагалі потрібна ця безбар’єрність. Я б не сказав, що зараз наші міста доступні, але є ті, які трішки кращі. Ось Одеса мене здивувала наявністю пандусів і хідників із заниженим тротуаром, але і це не найдоступніше місто знову ж у нас в країні. Ще дуже багато роботи попереду. І власне є певні позитивні наслідки після «Відвалу ніг», коли міста беруть до уваги ті моменти, на які ми вказали, і змінюють їх.

Якою мала б бути державна політика щодо людей з інвалідністю? Хто має змінювати ситуацію:  влада, активісти, від кого більше користі?

Державна політика щодо людей з інвалідністю нині розвивається, на щастя. Ми зрушились уже з того радянського часу і далі намагаємось зав’язати якісь нові стосунки між усіма верствами суспільства. Звичайно, найперше мають працювати і активісти, і влада, повинна бути синергія. Влада повинна сприяти якомога більше активістам, задля ось цього нормального ставлення людей одних до одних. Активісти своєю чергою повинні «підсвітлювати» владі проблемні місця та у цій співпраці вибудовувати правильну комунікацію й взагалі будувати безбар’єрні простори нашої держави. Суспільство поволі розкачується, потрохи ми адаптуємося і починаємо розуміти, що ж це за люди, люди з інвалідністю, як до них ставитися, як на них реагувати. І зокрема «Відвал ніг»  ̶  це велика рушійна машина, яка допомогла багатьом зрозуміти, як адаптуватися до цих нових реалій.

 Ви часто жартуєте над собою, багато самоіронії й чорного гумору — наскільки це «ок»? Де етична межа, яку не варто перетинати?

Я дійсно часто жартую над собою, але дозволяю це лише над собою і тільки в близькому колі друзів можу жартувати над кимось. Ось тут, власне, й етична межа – потрібно взагалі бути людиною і розуміти, де ми можемо жартувати, над чим і з ким, що доречно, а що ні. Все просто. 

 Чергову хвилю популярності Вам принесло рішення стати «холостяком». Чому погодилися на участь в цьому проєкті? 

Я просто пропагую і намагаюсь сформувати позитивний образ ветерана в суспільстві. Тому такий масштабний проєкт однозначно дуже позитивно повпливає на цю місію. Він може «підсвітити» багато важливих для мене проблем і питань. Я справді хочу зустріти свою людину, з якою буду відчувати себе інакше. Але «Холостяк» для мене – це й велика можливість транслювати багато хороших та позитивних ідей, які змінюють нас на краще.

Дівчата своїми заявками в перший же день «поклали» сайт. Як ставитесь до такого ажіотажу? 

Я дуже радий, що вперше в історії українського «Холостяка» моє ім’я озвучили ще до початку кастингів. І  щиро сподіваюсь, що так дівчата, які вже подають анкети, розуміють, до кого вони йдуть. Вони знають мою життєву позицію і бачать, як я себе «транслюю». 

 Які жінки Вам подобаються? 

 Для мене не існує стандартів краси, не будую для себе ідеалів, головне – внутрішній світ. Повинна бути якась енергія, поведінка, яка притягує. Найважливіше – це інтелект, те, наскільки вона поділяє мою життєву позицію. Мене цікавлять розумні прогресивні дівчата, з якими можна легко спілкуватися на будь-які теми, які щиро реагують на жарти. Дуже відгукується, коли людина прагне змін у собі та в суспільстві. Важливо, щоб вона була україномовна, з високою повагою до ветеранів, якій не байдужі теми безбар’єрності та інклюзивності простору. І, звичайно, приємним бонусом буде зовнішність.

Після заяви про Вашу участь в «Холостяку» зʼявилося два табори: одним цікаво, другі розкритикували і проєкт, і Вас.  Як ставитесь до хейту? 

Жодного хейту в свою сторону я особисто не бачив. Звичайно, там були коментарі, як на мене, ботів, які вказували на якісь маніпуляції. Але тотально і глобально я отримував лише хороші відгуки. Тому хейту, на щастя, поки що я не відчув. 

А до підвищеної уваги? 

Приблизно як і з хейтом – у мене вже є і була певна впізнаваність у середовищі українському, тож, звичайно,  я не відчув приросту надпопулярності чи надвпізнаваності. 

Ви постійно жартуєте  ̶  такий, здається, оптиміст завжди, але у всіх бувають хвилини розпачу чи ні? 

Звичайно, сумним я теж буваю, як і всі люди. Ситуації у нас в державі, коли ти розумієш безвихідь, що би ти не робив, різні бюрократичні моменти, моменти, коли ти читаєш новини про обстріли й здається, що ти можеш зробити все і не можеш нічого, – це все пригнічує надзвичайно. Але в загальному своїм життям я цілком задоволений. Задоволений, що живий, що я є, який я є, що маю змогу впливати на якісь суспільні настрої, допомогти комусь іншому, бути прикладом, мотивувати когось стати теж прикладом для інших. 

Чи відчуваєте себе сьогодні щасливим? Що дає це відчуття? 

 Я себе відчуваю сьогодні щасливим, як і в будь-який інший день свого життя. Не залежно, чи це був день поранення, чи за тиждень до цього. Кожний день мій наповнений щастям, тому що я маю змогу жити, дивитись, бачити, торкатись, ходити, спілкуватись, розвиватися. Це все щастя. Воно у таких дрібних моментах, і як тільки ми це зможемо зрозуміти, для нас абсолютно все створюватиме це щастя. 

 Що далі? Де ще побачимо і почуємо про Олександра Терена?

 Олександр Терен планує ще виступати і зі своїми стендапами, і з мотиваційними спічами. Звичайно, хочу продовжувати займатися танцями або, можливо, чимось іншим. Я думаю, що проявлю себе ще в багатьох аспектах, і, сподіваюся, надихну цим самим людей до кращих змін у собі і навколо.