Фермерка з лісу
25 Червня, 11:24
Поділитись статтею
Наталя Мостова
Одного разу вона розлучилася й пішла в нікуди з маленькою донькою і з великим табуном кіз. Аби здійснити мрію — власна ферма біля лісу. Там, де кіз, коней і вівців щодня обіймають і пестять, і майже нічого їм не боронять. Мрія Уляни СЕМЕНЧУК майже здійснилася, але в жінки ще повно грандіозних планів. Наприклад, проводити на фермі реабілітацію військових іпотерапією, їздою на конях. А ще — облаштувати відпочинковий простір для туристів, де вони зможуть не просто пожити посеред лісу, але й навчитися стригти овець, доїти кізок, їздити на конях, куштувати крафтовий козячий сир і слухати природу.
У селі її називають дивачкою. «Ну, бо яка нормальна жінка навішає собі на голову стільки «чоловічих» клопотів? Краще би йшла на якусь державну роботу і мала би собі чистий спокій». Ніхто не вірив, що вона дасть собі раду. Дала.
Уляна Семенчук із села Тенетники, що в Бурштинській громаді, веде блог в Інстаграмі і Тіk Тоk, який так і назвала — «Фермерка з лісу». Там показує життя на фермі: як сама доглядає за козами, вівцями, конями, віслюками, бавить їх і, коли треба, приборкує, як власноруч будує ферму, як робить сир, як слухає ліс…
«Часом мені навіть військові пишуть, дякують за те, що ділюся своєю фермою в соцмережах, — усміхається Уляна. — Кажуть, ті коротенькі відео помагають їм розвантажити голову після завдання. Мами вмикають дітлахам замість мультиків. А землякам, які зараз за кордоном, мій контент помагає почуватися, ніби вдома».
Ще одну козу, і ще одну…
Взагалі ця жінка — дуже творча, талановита й амбітна. Свого часу вивчилась на вишивальницю, кравчиню, художницю і дизайнерку одягу. Шила весільні сукні. Згодом відкрила ательє у Галичі, але через важку вагітність змушена була його закрити. Словом, професій має багато, але обрала кіз.
Першу козу, Люську, їй подарувала мама. Уляна одразу навчилася робити свій улюблений сир — з великими дірками і горіховим смаком. Потім купила ще одну козу, і ще одну… Так народилася мрія — мати власну ферму. Але з тієї мрії всі сміялися і радили спуститися з хмар на землю.
Після розлучення з чоловіком Уляна не опустила руки. Знайшла бізнес-партнера — місцевого фермера — і так почали власну справу: робили крафтові сири і розводили породистих кіз. Продукцію збували через соцмережі. Згодом кожен пішов власним шляхом.
Вона й справді все робить власноруч. Недавно огорожу встановлювала. Проєктує дерев’яний відпочинковий будиночок. Треба добудувати стайню
Там, де тварини на волі
Нині Уляна з донечкою живуть у Тенетниках, але щодня господиня пропадає на власній фермі коло самісінького лісу.
«Дуже люблю свою ферму і все тут роблю сама, бо за мене ніхто не зробить. Але сил завжди вистачає — так буває, коли справа до душі. Іноді, коли кози роблять збитки, трохи бурчу, як мені це все вже набридло і краще би я лиш коней тримала. Але то не по-справжньому», — усміхається Уляна.
Вона й справді все робить власноруч. Недавно огорожу встановлювала. Проєктує дерев’яний відпочинковий будиночок. Треба добудувати стайню.
Ще кілька років тому, коли вела справу разом з партнером, Уляна не могла навіть уявити, як самій можна утримувати табун кіз, доглядати за ними, доїти, годувати, випасати, а ще коні, вівці, віслюки…
«В селі дивуються, що я роблю з двома конями, мовляв, це ж чоловіча робота, — каже фермерка. — А що я роблю з ними? Те саме, що й чоловіки би робили з конями. Чудово даю собі раду. Мої коні чисті, нагодовані. Так, втомлююся. Але це приємна втома. Від такої втоми на серці добре».
У коней треба заслужити довіру. І не боятися, бо вони відчувають людський страх і не підпускають до себе. В Уляни їх двоє — Орлик і Зірка. Дуже любляться межи собою
Ферма простягнулася на 15 соток. Вона ще облаштовується. Тварини тут живуть на волі. Уляна незабаром хоче приймати туристів, організовувати кінні прогулянки та екскурсії, облаштувати невеличкі будиночки, частувати свіжим козячим молоком, крафтовими сирами і чаєм з лісових трав.
«У мене живе молоко, не пастеризоване, — пояснює фермерка. — Зберігаються всі живі бактерії, а в них якраз і користь. Моя підписниця з інста- граму, лікарка, завжди каже пацієнтам, що дуже корисний саме «живий» козячий сир».
Також на фермі буде ставок з нутріями. Планує Уляна розвивати іпотерапію — оздоровлення за допомогою терапевтичної роботи, яка ґрунтується на заняттях із кіньми. Зокрема і для реабілітації військових. Наразі усе впирається в кошти.
Основний заробіток поки що — продаж козячих сирів через соцмережі. Асортимент немалий: з пажитником, пряними травами, горіхами, чорним кунжутом і пряні кульки з сиру Шевр в оливковій і соняшниковій олії.
Бо довіряє
Кожен ранок на фермі — однаковий. Підйом о сьомій. Уляна йде по молоко до кіз, щоб на сніданок зварити кашу і присмачити каву. Потім — велике годування. Спершу козам дають зерно, тоді — сіно, далі — випускають у ліс. А там самі ласощі — хто що собі знайде: кущі, листя, навіть папороть вишпортують…
«Бась, бась!» — так господиня кличе своїх кіз. Їх у неї пів сотні. До речі, ті дуже хочуть, аби коло них хтось сторожував увесь час.
Тут вони — люблені особистості з власними іменами. Господиня пам’ятає, як звати майже всіх: Даринка, Мальва, Айтішниця, Принцеса, Лате, Жужа, Альпійка, Ніка, Нюра, Галицька… Кожна — зі своїм характером.
Деяких кіз узяла, аби ті просто спокійно дожили свого віку. «У житті не все за гроші робиться», — каже фермерка. На її фермі всі кози помирають при-родною смертю. Ніколи на заріз не віддає. Бо навіть якщо коза не доїться, вона має право на життя.
«Кози для мене — як діти, — додає Уляна. — Туляться, ластяться. Кожна тварина хоче ласки, як і людина. У мене вони мають волю, тому всі спокійні. Гуляють у лісі. Не губляться, бо спрацьовує стадний інстинкт. Якось навіть вивели мене додо- му, коли мало не заблукала в лісі».
Господиня каже, що з-поміж усіх тварин на фермі кози — найбільш збиточні, люблять наробити шкоди різної, наприклад, пооб’їдати фруктові дерева.
Віслюки — страшні впертюхи. «До стайні йдуть лише, коли самі того захочуть. Якось троє людей пхали віслюка, і той все одно не зрушив з місця», — сміється Уляна. І ще віслюки обожнюють дітей, залюбки возять їх верхи, а дорослих — не хочуть.
Вівці — товариські, але не настільки набридливі, як кози. Завжди тримаються купи. А коли тішаться, то стрибають.
У коней треба заслужити довіру. І не боятися, бо вони відчувають людський страх і не підпускають до себе. В Уляни їх двоє — Орлик і Зірка. Дуже любляться межи собою.
Орлик — старенький, мудрий і лагідний, має 22 роки. «Він навіть руки лиже, настільки ніжний, — розповідає фермерка. — То ніби моя друга дитина». Коли Уляна тільки купила Орлика, кінь не давав навіть погладити мордочку — попередній господар його бив за те, що той повільний. А потім Орлик звик до Уляниної ласки, обіймів і поцілунків.
Фермерка вже багато всього пережила із Зіркою: спершу тварина скидала її, втікала, копалася, кусалася… А тепер — най-ліпші друзі
Зірці – 12, і вона норовлива, поводиться, як бунтівний підліток. Фермерка вже багато всього пережила із Зіркою: спершу тварина скидала її, втікала, копалася, кусалася… А тепер — найліпші друзі. Коли неподалік їде поїзд, то Зірка лякається й одразу біжить до Уляни, аби сховати голову їй за пазуху, — бо довіряє.
Погнала вперед
Господиня каже, що тварини на фермі — це запорука доброго настрою. Щойно Уляна приїжджає, всі вони йдуть до неї ластитися. І ця любов дуже заряджає. А живучи майже посеред лісу, починаєш помічати спів птахів
і шелест листя. За будь-якої погоди є своя краса у лісі. Навіть коли дощить і холодно.
Але й попри сильний характер іноді і в Уляни опускаються руки, лапає якийсь відчай. «Часом здається: все, більше не годна. Але вранці прокидаєшся, береш себе в руки і погнала вперед. Якщо ходиш, отже, все годна, — усміхається жінка. — Нема коли тужити, хворіти чи лінуватися. На мене чекають мої тварини, люблять мене. Я не можу їх підвести. Головне — вірити в себе».
Уляна дуже вірить у свою ферму, бо це ж її мрія, а мрії обов’яз- ково справджуються. Особливо в руках сміливих.
Поділитись статтею
