Підполковник Віктор Олексюк: «Воювати мають всі — це не буквальна фраза»
11 Жовтня, 12:38
Поділитись статтею
Тетяна Соболик
Іванофранківець, підполковник, начальник підготовки 4-ї окремої танкової бригади Віктор Олексюк воює з 3 березня 2022 року. Каже, що зараз у нього дві війни. Одна — та, що у всіх, — з російською федерацією. Друга — з українською бюрократичною системою. «Місто» поговорило з ним про мобілізацію, демобілізацію, роботу ТЦК та СП (Територіального центру комплектування та соціальної підтримки) і чому в Україні не вистачає якісних кадрів.
Лікарі не обіцяли відновлення
Прийняв для себе рішення: що маю управлінський досвід, вчився за рахунок держави, маю стаж на різних посадах, розумію, що своїм досвідом та комунікаціями міг би принести користь ЗСУ та державі. Зрештою, вважаю, що це є обов’язком кожного, хто живе у нашій державі й сповідує духовні та європейські цінності цивілізованої частини світу.
17 квітня отримав перше бойове завдання. А 5 травня вже мав важке поранення з численними переломами, лікарі не знали, чи буду нормально ходити. Відновлювався кілька місяців, заново вчився ходити. Та я — фахівець і знав, як собі
дати раду. Вже з моменту реанімації почав робити пасивні вправи, потім мене відправили до дільниці військового шпиталю, дружина приходила в палату і займалася зі мною.
Уявіть, навіть маючи освіту, кваліфікацію і методику, будучи в шлюбі зі мною, їй не можна було зі мною займатися, все робила під наглядом, бо були такі заходи безпеки, що нікого не пускали до військовослужбовців. Врешті ми налагодили роботу з керівником військового шпиталю і зараз вони вже до нас у Реабілітаційний центр святого Юди-Тадея возять пацієнтів, а ми допомагаємо готувати їхній персонал.
Про психологічну реабілітацію
Нині з’явилася думка, що гострий ПТСР (посттравматичний стресовий розлад. — Ред.) чи психологічна реабілітація мають долатися образотворчим мистецтвом або зміною середовища. Я не погоджуюся. Має працювати мультидисциплінарна команда, щоб людина могла відновитися одночасно психічно та фізично, залучати до занять членів сім’ї, допомогти їм подолати різні кризи, якщо такі виникають. Кожен випадок індивідуальний, потрібні окрема методика до кожного і різна програма реабілітації, головною метою якої є повернення повноцінного члена суспільства. Звести їх у групи чи тренінги не дасть ефекту. Може, для тих, хто має залежності, то допомагає, але не для військових.
У цьому процесі головне — розібратися, чи людина справді має проблеми і потребує допомоги, чи вона робить із себе жертву і витрачає ваш час.
Я теж, після поранення, міг «увімкнути» жертву, але вирішив шукати в собі силу робити щось корисне. Як на мене, психологічна реабілітація значно швидше відбувається, коли робиш щось важливе — так і відчуття жалю до себе зникне. Людині треба дати зрозуміти, що вона має здобутки, що її захистили фінансово і морально, а головне — що вона потрібна суспільству. А якщо це не дає результати, бо таке також можливо, то тоді повинні працювати психіатри.
Що таке мобілізація
Як на мене, мобілізація — це не просто отримати статус у військкоматі. Людина повинна зрозуміти, що на неї поклали відповідальність, вона має військово-облікову спеціальність і приходить у підрозділ, щоб долучитися до певного фаху, отримати посаду і завдання, яке буде виконувати з підрозділом на загально-суспільну користь.
Я розумію, що є недоліки у навчальних закладах. Але в перші дні було ще гірше. Взагалі не було навчальних центрів, натомість лише заклади для офіцерів чи невеличкі збори, де розподіляли за вміннями, скоріше виконували функцію координаційних осередків, щоб можна було пізніше направити людей в конкретні підрозділи.
Хочу сказати, що зараз люди стали активнішими, оперативнішими, витривалішими, мають більшу опірність до впливів, люди вчаться аналізувати і швидше приймають рішення. Цивільна особа в спокійний час має багато часу, а тут вони стають рішучіші і їм легко асимілюватися в будь-яке суспільство.
Воювати мають всі
Це не є буквальна фраза, що кожен має взяти в руки зброю і приїхати в якусь локацію нашої держави. «Воювати мають всі» означає, що кожна родина повинна розуміти: у нас війна і криза, до нас прийшов жорстокий ворог, який хоче нас не адаптувати і не захистити, а знищити. Бо в їхньому розумінні ми не маємо права жити краще, ніж вони, для них неприйнятні цінності європейські та людські.
Хто ще не зрозумів, що він не сховається ні за Тисою, ні за Бугом, ні за океаном, то все одно збагне колись, що тіло ви можете кудись перенести, але совість, серце — ні.
Тому кожна людина в сім’ї має бути усвідомлена і жертовна. Військових треба підтримувати, а не критикувати, що це його вибір і я його туди не відправляв. Не телефонувати і не відволікати батька чи сина, коли вдома є дрібні господарські проблеми. Це не нормально, коли дружина мусить викликати свого чоловіка з зони бойових дій, щоб він відремонтував дах. У кожній адміністративній одиниці чи селищі, селі або хуторі має бути влада, і хай допоможуть полагодити котел, електрику, горище, щоб чоловік не шукав спосіб покинти ЗСУ.
Сьогодні багато хто спекулює темою трьох дітей чи опіки людей з інвалідністю в родинах. У мене запитання: а як дотепер люди жили і працювали? Розумію, що є ситуації, коли біда, і держава не бере на себе відповідальність якісно захистити людей з особливими потребами, але багато хто шукає будь-яку підставу уникнути мобілізації. А коли зустрінеш їх на вулиці, то вони ще й читають тобі лекції, як військовослужбовці мають з ними спілкуватися.
Чи можлива демобілізація
Коли бачу жінок, матерів і дітей, які агітують за демобілізацію, то в мене питання: хто і що їх гуртує? Особисто я не вірю у демобілізації, у нас нема такого ресурсу, щоб замінити людей з відповідними навичками.
Ми — не Ізраїль, ми не вкладалися і не розвивали збройні сили, а наші амбітні сусіди в особі чекістського керівництва різними програмами і впливом через проросійських політиків роками нищили наші збройні сили, оборонні підприємства та військові виші, щоб нам не дати можливості стати сильними і незалежними. Ми багато зробили. Зупинити таку «махину» не просто. Буряти вони чи «зеки», але 50% упевнено розуміють, як воювати і що робити. У них величезний ресурс, який продовжує формуватися. А нам головне — не вестися на різні спекуляції.
Чи дратують чоловіки у спортзалах і ресторанах
Я — соціально активна людина, відвідую як спортзали, так і громадські заклади відпочинку. Спершу в мене було відчуття занепокоєння, але зараз розумію, що кожен відповість за свої вчинки, рано чи пізно. Люди знаходять спосіб здурити себе і переконати, що ще не час, що армія не готова, що не хоче воювати за Зеленського, але треба розуміти: якщо кожен другий буде так ставитися, то ви стикнетеся особисто і кожного це стосуватиметься предметно. Та, на жаль, може бути пізно. Якщо не хочете, щоб ваші матері, дружини і діти не побачили бурятів і «вагнерів», то форсуйте Оскіл і Сіверський Донець, не тікайте за Тису!
Поки не пізно, йдіть у військо, в благодійні фонди, підтримуйте коштами та іншою допомогою. Зателефонуйте сусідові, родичу, який у ЗСУ, або в рекрутинговий.
Одні — життя, а інші— 1000 грн?
Є Божі притчі, людина має нести по своїх можливостях. У мене нема питань до тих, хто справді не може. Бо для когось кілька тисяч доларів — це не гроші, а для когось 100 грн — це велика сума.
Хто хоче бути з Богом, то буде і в армії, і в цивільному житті з Ним. Я не можу сказати, що завжди був свідомим вірянином. У духовному напрямі я почав розвиватися завдяки дружині та отцям василіянам. Не знаю, як до мене прийшло бажання і мотивація пройти дорогу від взводного до очільника відповідального підрозділу. Дякую керівництву, що мені довірили, дякую Богові за супровід у всіх здобутках, за прекрасний особовий склад, який зі мною пліч-о-пліч робить велику справу.
Втрачати людей і жити з цим
Я багато чую звинувачень, що командири байдужі, безсердечні і не мають сентиментів. Проте командир — це такий самий солдат, це не обов’язково кадровий військовий. Часто вони просто закінчили військову кафедру. Зараз посади обіймають люди, які й не завжди були офіцерами, їх часто обирають за покликанням і знаннями, вони воюють не за гроші, і їм тяжко слухати звинувачення батьків, що командир-м’ясник відправив на смерть…
Та командир отримав завдання від іншого командира. Він такий самий, бо перебуває зі своїми хлопцями на позиціях.
Я отримав перше поранення в день, коли мій водій загинув. Увесь свій особовий склад я вивів і продовжив із водієм евакуйовувати людей. Ми за один день з молодим 22-річним хлопцем врятували кілька десятків життів. При тому, що я його не пускав брати участь в евакуації, бо він мав контузію, і я хотів уберегти хлопця. Та він загинув біля будинку, до якого прилетіла ракета, допомагав координувати людей, яких привезли «еваком» до медичного пункту.
Найстрашніше
Знаєте, коли доводиться впізнавати козаків і фрагменти їхніх тіл, — це ще терпимо. Бо найгірше — це пояснювати дитині, мамі та бабусі, що сталося і чому його нема. Це з кожним разом відбирає частинку мене. Так боляче — словами не опишеш ці процеси.
У нас є позиція, приходить бойове завдання — і ми мусимо його виконувати, тому що ми зобов’язані захистити наш суверенітет.
Протистояння між частиною населення і ТЦК
І цю роботу доводиться комусь робити. Але і серед військовослужбовців є різна категорія людей з індивідульною свідомістю. Кожен конфлікт треба окремо розбирати.
Але популізму є багато в цих речах. «Телеграм»-канали часто роздмухують негативні наративи. У нас є внутрішній ворог, який хоче заробити гроші і зробити хайп. І вони не розуміють, що такі речі деморалізують ситуацію.
Держава переживає важку кадрову кризу. У будь-якій державній установі або в міській чи обласній небагато спеціалістів чи професіоналів, щоб можна було робити якісну кадрову політику. Бо багато свідомих людей на фронті, багато виїхало за кордон, багато боїться, багато загинуло.
Тому це проблема, що в тилу хтось спекулює і маніпулює. Дбайте про інформаційну гігієну, не читайте плітки з базарів і «Телеграм»-каналів, отримуйте вичерпну інформацію від перевірених джерел, читайте книжки, всебічно виховуйте дітей і вчіть з ними історію та катехизм, щоб заспокоїти душу.
Поділитись статтею
