Один день in Ivano-Frankivsk

Англійська мова – надважливий інструмент міжнародного спілкування, офіційна мова різних інтернаціональних івентів, усіх хоч трохи серйозних інтерфейсів, мова, якою спілкуються всі льотчики світу, та, яку мали б вивчати й розуміти скрізь. Україна намагається заскочити в останній вагон потяга під назвою «Європа», котрий вже давно рушив, а пасажирка все ще розгублено стоїть на пероні. Ось у цьому поїзді англійську люблять. Більшість пасажирів її, звичайно, розуміють, та от спілкуються не всі.

Чи готове наше місто хоча би something запропонувати іноземцю? Озброююсь своїми знаннями англійської, розгубленою усмішкою і вирушаю на вулиці Івано-Франківська. Одразу зауважу, що всі мої спроби заговорити з мешканцями повними реченнями потерпіли фіаско, напевне, через те, що я стаю грізним та небезпечним, а люди одразу роблять все для того, щоб я якнайшвидше відчепився.

Щоб не провалити експеримент, вигадую легенду: я – турист із Норвегії, країни загадкових фйордів та войовничих вікінгів. Характер непохитний, нордичний, але на крижаному обличчі легенька усмішка. Рідна мова – норвезька, англійською волоію погано, чим і пояснюється мій прикарпатський акцент, що виключає варіант спалитись. В налаштуванні телефону мову завбачливо змінюю на англійську.

Вигадую легенду: я – турист із Норвегії, країни загадкових фйордів та войовничих вікінгів. Характер непохитний, нордичний, але на крижаному обличчі легенька усмішка. Рідна мова – норвезька, англійською володію погано, чим і пояснюється мій прикарпатський акцент

Money, money, money

Перше, що необхідно туристу – ясна річ, національна валюта. Зі жменею дрібних євро заходжу до ЦНАПу. У працівниці на ресепшені намагаюсь дізнатися про money change. Дівчина витріщається на мене, з жахом каже «так, так, секундочку» і панічно набирає номер на стаціонарному телефоні. Розумію, що зараз прийде працівник, що володіє англійською краще, і я можу попастися, як школяр із сигаретою. Показую десять євро і щось говорю про hryvnas. Молода працівниця полегшено зітхає і вказує на касу прийому платежів зі щитком курсів валют. Там черга, і тому я засмучено зітхаю і йду геть.

Повертаю до ратуші й заходжу до нещодавно націоналізованого українського банку. «Exchange?» – питаю у працівниці, що сидить із планшетом ближче до входу. Вона дивиться на мене нерозуміюче: «Добрий день, чим я можу вам допомогти?». Показую десятку: «Change please, I want hryvnas». Візуальний контакт налагоджений, мене спрямовують у касу. Намагаюсь з’ясувати rates, або скільки українських я можу отримати за десятку чужоземних. Мені вказують на плазмовий екран із курсом валют. Невинно знизую плечима, після чого моя неангломовна співрозмовниця йде через весь зал, бере папірець і пальцем вказує на цифри з курсом. Кажу «OK, thank you» і тікаю.

Тож навіть не знаючи мови, можна звернутись в обмінник чи банківську установу і показати валюту, сказати щось на кшталт «Ukrainian money» або «hryvnas» – і тебе зрозуміють. Для перевірки цієї теорії йду до сусіднього «кантора» з гордим надписом Foreign Exchange. Немов вихваляючись, показую десятку, кричу «hryvnas». Чую у відповідь курс. Українською. Здивовано кажу, що я взагалі don’t understand і що мені треба change money, hryvnas please. Тоді мені на папірчику показують курс. Я вперто не розумію, ще раз демонструю десятку і питаю how much. Мені відповідають чітко і голосно: «Двіста! Дев’яносто! Один!» Така поведінка починає дошкуляти, тому і запитую: «Vista? Windows Vista?» Співрозмовник розуміє, що його «двіста» мені не зовсім зрозумілі, набирає потрібну суму на калькуляторі. Дякую.

Обмінники в нас не підписані, але візуально з абревіатур USD, EUR, RUB зрозуміло, що саме тут можна позбутись декількох своїх вільноконвертованих купюр. Ще в одному віконечку після розмахування десяткою зовсім некомунікабельна і вперто україномовна дівчина показала на калькуляторі та з усмішкою відрахувала мені 290 гривень, чомусь забувши про ще одну. Поруч у касі помічаю кілька сувенірних монет для продажу. Питаю: «Ukrainian money?» – «Так». – «Souvenirs? Maybe it`s a gift». – «Так», – посміхається дівчина. «I have green dog», – перше, що вскочило до голови, кажу я. «Так», – посмішка на обличчі дівчини не зникає. І чому мені раніше не траплялися дівчата, що з усім погоджуються?!

Show must go on!

Настав час витрачати майже три сотні гривень. Йду зігрітися за кавою. Купуючи coffee, please, with milk, чую діалог двох працівників індустрії «кавизсобою»: «А мілк, то шо, з молоком?» – «З молоком, а з чим ще?!» – і вирішую інтернаціональні слова типу кофі, хот-дог, кап-кейк, едресс та секс-шоп, впізнавані у кожній країні, до кінця експерименту не використовувати. Гадаю, цікаво було би скласти словник універсальних слів – весело було б придумати таку собі універсальну мову!

Йду по Лепкого, питаю в зустрічних хлопців про railway station. Спочатку мене не розуміють, потім показують пальцем і описують купол вокзалу, що он та green cathedra, this is not cathedra, this is railway station. Дякую, йду далі. Компанія дівчат навідріз відмовилася спілкуватись, а ще одна перехожа взагалі почала тікати.

У вокзальній касі представниця Укрзалізниці розуміє, що мені треба в Kyiv, але не втямить слово tomorrow і українською починає розпитувати про дату від’їзду, показуючи пальцем на календарі. З’ясувавши, що до столиці пан бажає відбути завтра, касирка дістає аркуш, пише на ньому час відправлення і прибуття, вказуючи на перше, каже, що це Івано-Франківськ, на друге – Київ. Пальцем показує одиничку і каже «клас», потім пише ціну, далі меншу ціну, пальцем показує двійку і каже «клас». Окей, погоджуюсь із нею я і цікавлюсь, чи це just one потяг до Києва. Тоді мені за цією ж схемою пропонують інший варіант: я вирушаю ввечері – долоні касирка складає разом і прикладає до вух, потім показує час наступного дня. І я бачу, що тут і мавпа зрозуміла б. А я натрапив на якогось терплячого кіборга Укрзалізниці, який при потребі зміг би мовою жестів і з допомогою ручки та клаптика паперу довести теорему Піфагора десятком різних способів. Погоджуюся з усім, дякую та йду далі…

…У приміщення поруч, звідки я хотів би наступного дня поїхати до Яремчі на waterfall. В касі автовокзалу намагаюсь пояснити, що мені треба квиток на завтра. Куди – розуміють одразу, а от коли – ні. Мені вперто хотіли впхати білет на зараз, хоча я з відчаєм намагався пояснити, що потребую morning і tomorrow. Касирка була менш комунікабельна, тому звернулась до дівчини з черги: «Ану, перекладай». «Вибачте, я не розумію», – відповіла та, продовживши лінгвістичне знущання над туристом з холодної Скандинавії. Та в сусідній черзі знайшлася дівчина, яка все переклала, і я, немов вікінг, що пройшов через моря-океани на своєму дракарі й висадився на багатих землях для загарбання, став щасливим власником квитка до Яремчі.

Hotel California

Можна їхати додому. Підхожу до таксистів. Стоїть декілька машин, але шофер є тільки в одній, він смакує мандаринки. Починаю розпитувати про «Нейдіуя хостел», навмисно спотворюючи назву найбільшого готелю міста. Водій каже, що готель називається «Надія», і вказує на крісло пасажира. В салоні чисто, грає місцева FM-станція та приємно пахне цитрусами. Чесно кажучи, я розраховував на півгодинну екскурсію містом вартістю у 200-300 гривень. Погодьтесь, гріх не підзаробити на іноземцеві. На декілька секунд від втоми заплющую очі, а сам планую, як пояснити таксисту, що він мене відвіз занадто дорого, я ж бо думав, що мій хостел-готель трошки ближче від вокзалу. Відкриваю очі від того, що машина зупинилась. Попереду готель із такою важкою для нащадків вікінгів назвою.

Розумію, що мене відвезли найкоротшим і найзручнішим шляхом. Ну, думаю, все – зараз заломить ціну в декілька сотень гривень. Таксист показує пальцем на вхід і каже, що це reception. На моє запитання щодо money відтворює на пальцях трійку. Я пограв кіна, простягнувши три зім’яті гривні, але шофер засміявся, дістав свої гроші, показав мені десятку з двадцяткою і голосно ще раз назвав ціну. Оплачую.

Come as you are

Після таких хвилювань у туриста розболілась голова, і він вирушив на пошуки аптеки. Поблукавши центром, надпису pharmacy я не знайшов, тому потрапив до аптеки, котра, якщо вірити напису на вивісці, пропонує доступність кожному франківчанину. Іноземець теж зможе ідентифікувати аптеку за характерними символами. Виявилося, що цей заклад доступний не тільки франківчанам, а й гостям міста. Провізор зрозуміла, що my head, на яку я вказав обома руками, is ill, перепитала, чи мені потрібні tablets, і продала Нурофен. Навіть запропонувала пляшку water, коли я її попросив щось, щоб запити таблетку. А жінка в черзі запропонувала свій help. Подякувавши, я відчув себе малесенькою частинкою Великого Народу, котрий разом і якого багато. Зрозумів, що іноземцю нічого боятись, і пішов до Центру туристичної інформації в ратуші.

Провізор зрозуміла, що my head, на яку я вказав обома руками, is ill, перепитала, чи мені потрібні tablets, і продала Нурофен. Навіть запропонувала пляшку water, коли я її попросив щось, щоб запити таблетку

Відверто кажучи, цей заклад мене вразив. Чомусь я уявляв там далеких від туризму людей в затертих вишиванках і з нікому не потрібними запиленими дерев’яними сувенірами. Мені не одразу, але пояснили, як пройти чи доїхати до пам’ятника Бандери, де сідати на автобус. В усі ці місця мене ткнули носом, заставили сфотографувати карту та все детально розжували гарною англійською, хоч попередили, що майже не володіють нею. Навіть подарували англомовну брошуру про місто (а ви знали, що у нас є книжки про Івано-Франківськ іноземною?). Я навіть трішки подіставав працівницю Центру, розпитавши, що таке bila khata і bljacha mucha, і це мені теж розтлумачили. Візит до Центру туристичної інформації приніс мені колосальне задоволення, і саме там уперше за день я почав побоюватися, а раптом хтось зрозуміє, що ніякий я не Бйорн Йохансен. Тому, навішавши відбірної локшини про вікінгів на вуха своїм співрозмовницям, я перелякано втік із поля мовної битви.

Can’t stop

Вирішую трошки ускладнити завдання, тому дістаю ще п’ять євро і 20 гривень та йду до кав’ярні на «стометрівці» з пафосною англомовною вивіскою. Замовляю coffee with milk and chocolate croissant. Із замовленням було більш-менш зрозуміло, а от з оплатою ні. Забігаючи наперед, скажу: цей заклад – єдине місце, де мені не хотіли йти назустріч. Просто ніяк. Мені постійно здавалось, що я в ролі іноземця намагаюсь зрозуміти бодай щось, але роблю не крок назустріч, а змушений наздоганяти непривітних людей.

Спочатку довго не хотіли приймати моїх п’ять євро, доки я сам не написав на папірці, що моя п’ятірка – це більш ніж 100 Ukrainian грошей. Продавчиня кави з круасанами аж зателефонувала власниці, яка ламаною англійською навіть змогла запитати в мене курс. Правдами-неправдами з’ясували, що одне євро дорівнює 29 гривням. Ледве навіть обчислили, скільки в п’ятірці гривень, і відрахували здачу. Я навіть лишив декілька гривень на tips. Кажу, що хочу wash my hands, але мене знову не розуміють. Показую жестами, і мені вказують на туалет. Коли вийшов звідти, то зазнав справжнього краху. Персонал помітив, що мої п’ять євро трішки підклеєні, і навідріз відмовився їх приймати. Крім того, в мене забрали єдиних 20 гривень за нібито приготовлену каву, але її чомусь не дали. Так я і витратив свою двадцятку, отримав назад свої п’ять надірваних євро і опинився в центрі чужого міста без місцевої копійки. Якщо чесно, був дуже здивований таким рівнем сервісу, ворожим ставленням і витягуванням грошей з іноземця. Так хотілося розкрити всі карти і почати сварку українською! Але ні, я обурююсь щодо Ukrainian business, зачиняю за собою двері цього закладу, щоб більше ніколи не повертатись.

Збіднівши на 20 гривень, поїхав до обласної лікарні. Зрозумів, що втрачати мені вже нічого. Там заходжу в маршрутку, кажу, що мені треба city center. Знов плутаю букви і наголоси в назві готелю і називаю його хостелом. Шофер запрошує сісти, намагається на пальцях показати номер маршрутки, але бачить, що я не розумію, і тут, як чорт із табакерки, з’являється папірець, на якому чоловік написав номер потрібного мені маршруту. Сідаю в інший автобус, звертаюсь до водія «Sir», називаю готель якось по-своєму, що тільки здалеку схоже на правильну назву, але sir каже українською «Надія» і показує, що він їде туди. За допомогою жестів дізнаюсь про вартість, оплачую проїзд. Англійською прошу, щоб sir повідомив, коли буде зупинка near my hotel. Шофер киває і запевняє українською, що обов’язково скаже. За якихось 20 хвилин оголошує, що вже «готель» і показує на нього пальцем. Дістаю з кишені візитку із зображенням готелю, уважно вивчаю її, потім дивлюсь на споруду, вказую на фонтан і питаю, де дівся fountain. Поки автобус стоїть на світлофорі, шофер сміється, схрещує руки і починає тремтіти. Зрозуміло – не працює, холодно. Ніколи б не подумав, що сервіс у звичайній франківській маршрутці виявиться набагато кращим, ніж у гламурній круасанній кав’ярні в середмісті.

Wind of change

Йдучи додому після важкого дня, бачу поліцейське авто. На пасажирському кріслі сидить симпатична блондинка і говорить по мобільному. Я почав фотографувати автомобіль. Дівчина, тобто, перепрошую, police woman, відчинила вікно і поцікавилась: «Може, тобі ще дати свій значок сфотографувати?» Я, звичайно, посміхнувся і сказав: «Oh, Ukrainian police». Правоохоронець огледіла мене з ніг до голови і чомусь зачинила вікно машини.

Центру туристичної інформації в ратуші мене вразив. Чомусь я уявляв там далеких від туризму людей в затертих вишиванках і з нікому не потрібними запиленими дерев’яними сувенірами

З ким в Україні точно варто уникати будь-яких контактів як іноземцям, так і місцевим, то це з поліцією і з будь-якими державними структурами, наділеними хоча б мінімальною владою. Щонайменше, саме це і об’єднує українців та неукраїнців. А з іншими проблемами якось дамо собі раду…

The end

Автор: Олександр Заславський

Стаття опублікована в журналі МІСТО №4