Від зв’язківця до оператора важких дронів: історія бійця з Франківщини

Коли у лютому 2022 року світ здригнувся від новини про повномасштабне вторгнення, Володимир Гриньків з Долинщини працював у Польщі. Після кількох років заробітків він лише встиг влаштуватися на новому місці — аж тут контролер на роботі підійшов і сказав:
— У вас там війна.

«Я не повірив. Думав, що жартує, — пригадує Володимир. — А потім відкрив новини, побачив відео з ракетами… І мене аж затрусило. Зрозумів, що мушу повертатися».

Вже за кілька днів він стояв у військкоматі.

«Прийшов у неділю. Кажу: я резервіст, забирайте мене служити. Мене посадили чекати, потім навіть забули про мене. Але я не пішов — сидів, поки не оформили».

До війни Володимир п’ять років працював у Польщі, але мав за плечима строкову службу в Нацгвардії — тому одразу потрапив у резерв першої черги.

«Мама тоді була теж за кордоном. Коли я їй сказав, що їду на фронт, вона відповіла: “Я знала, що виростила сина”.

Бажання захищати рідну країну підтримала мамина шефиня вручивши перший «донат» – 500 євро. З цих грошей Володимир відразу купив берці та рюкзак.

Починав у 45-й артилерійській бригаді, на посадізв’язківця.

Там він Володимир потрапив у групу, яка швидко стала ядром розвідки.

«У нас був дуже класний начальник розвідки — живий, ініціативний. Він відібрав десяток молодих, вмотивованих хлопців, і так з’явилася наша команда “А”», — пригадує військовий.

Саме тоді він разом із побратимом поїхав до Одеси вчитися літати на безпілотниках типу «крило». Перший “літачок”, як він каже, одразу знайшов своє місце в бойовій роботі: допомагав під час звільнення лівобережжя Херсонщини.

«Ми годинами переглядали відео, шукали техніку, укриття, можливі маршрути руху ворога. Це була кропітка робота, але вона давала результат».

Тоді ж він уперше спробував дрони відомого китайського виробника:

«Їх ми використовували для корегування стрільби наших гармат. Інший підхід, інші задачі — але дуже корисно».

Херсонщина залишила після себе ще один кумедний та приємний спогад.

«Хлопці якось поверталися з бойових через блокпост, а діти сунули їм у руки маленьке цуценя. І що вони придумали? Подарували мені. Так у нас з’явився пес», — згадує Володимир.

Після Херсонщини бригаду перекинули на Донеччину. Різниця відчулася одразу.

«Після тих степів і води Херсонщини Донбас зустрів нас важкою, сирою осінню. Там чітко було ясно: ось де справжня люта війна».

Ту осінь назавжди закарбувала трагедія. Під час бойового виходу на міні загинув Андрій — командир їхньої команди.

«Після того все змінилося. Новий начальник, нові завдання, інші люди… інший темп».

На одному з вильотів Володимир втратив керування дорогим дроном — холод, відсутність досвіду й тиск ситуації зіграли проти нього.

«Новому командиру я не сподобався. Мене відправили до штабу перебирати папери. Але це не моє. Від одноманітності мене просто тягне на сон. Мені завжди треба щось творче, живе».

Після зимівлі на Донбасі частину вивели на відновлення в Чернігівську область, а звідти — поза штат у Бучмани. Саме там Володимир вирішив рухатися далі самостійно:

«Я купив FPV-дрон, апаратуру, окуляри — і почав учитися сам. По суті, з нуля. І тут мені реально пощастило: місцевий “замполіт” теж захоплювався польотами, будував крило. Він підказав мені, яке обладнання взяти, як його налаштувати».

Один вечір усе змінив. На шикуванні хлопцям оголосили, що їх переводять у нові частини.

«Так я потрапив у новостворену 153-тю бригаду. Там ще й п’ятдесяти людей не було. Навіть командира бригади ще не призначили».

Згодом Володимира прикомандирували до розвідроти, і він вирушив на Харківщину. Там він познайомився з «Ксеною» Оксаною Рубаняк — людиною, яка розгледіла в ньому оператора ще раніше, ніж він сам.

«Я тоді просто грався симулятором… А вона підійшла й сказала: “Готуйся, поїдеш вчитися на мавіки”. І все. Я поїхав».

На першу ротацію він заїхав разом зі своїм теперішнім командиром взводу. Уже через місяць сам командував екіпажем.

«Мені дуже подобалося робити скиди з “мавіка”. До речі, я цим займатимусь і далі — тільки вже в набагато більшому масштабі».

Після Харківщини їх перевели знову на Донеччину, і там Володимир приєднався до взводу FPV.

«Майже рік пропрацював у FPV. Але без розвитку. А я не можу стояти на місці. Мене душить».

Так з’явилося рішення змінити бригаду — і рухатися туди, де є технічний ріст і нові задачі. Тоді він потрапив у батальйон безпілотних систем 67-ї окремої механізованої бригади.

«Тепер я навчаюсь керувати важкими дронами. Наш напрям — це точність, холодний розрахунок і командна робота. Безпілотники сьогодні — очі й руки фронту».

Володимир говорить відверто, без пафосу. У його словах багато іронії, але ще більше — людяності.
Володимир не приховує — бувають моменти, коли мотивацію важко втримати. Але тоді рятують люди поруч і віра у те, що все це — недаремно.

«Іноді здається, що це якесь божевілля. Думаєш: може, я просто сплю, і це все сон. Але тоді бачиш побратимів — і згадуєш, чому ти тут. Люблю Україну. Гімн прикольний. Борщ люблю, — жартує військовий. — Якби повернути час назад, я би все одно пішов. Може, трохи по-іншому, але пішов би. Бо коли не ти — тоді хто?»

Попри втому, війну і роки без спокою, Володимир зберігає відчуття життя.

«Я не вмію вигадувати красивих слів. Але я знаю: поки ми тут, Україна стоїть.».

Сьогодні Володимир служить у батальйоні безпілотних систем 67-ї бригади, вчиться наводити “пташки”, що б’ють по ворогу точно і безпомилково. Каже, що сумує лише за владою над своїм часом, але вірить — ще обов’язково прийде день, коли можна буде просто жити.

«Хочеться колись знову просто піти у відпустку, попити кави, зробити обстеження, не думаючи, що тебе запишутьу «косарі». Але поки що головне — перемогти».