Віталій Данило: як 15-ти річний підліток відроджує ремесла свого краю

У селі Жуків на Покутті, де здається, усе вже давно знають одне про одного, раптом з’явився музей. Невеликий, затишний, у старій хаті з тисячами спогадів минулого. На стінах – рушники, у скринях – сорочки на домотканому полотні, на полицях – прядки, жорна, старовинні світлини. А все це зібрав 15-річний школяр, який ще в дитинстві вчився співати давніх пісень і шити хрестиком, поки інші його ровесники ганяли м’яча.

Його звати Віталій Данило. Він навчається у 10 класі, сам реставрує старі вишиванки, збирає експонати по селах, вміє відрізнити вовняну нитку від бавовняної, а свою першу сорочку купив за гроші, які відклав взимку «по копійці».

Історія цього хлопця – про любов до коріння, впертість, терпіння, і про те, як один підліток може оживити цілий пласт культури, який майже зник із людської пам’яті.

«У прабабусі на ліжку лежали чотири вишиті подушки…» — так з’явилась любов до давнини

Усе почалося у дуже ранньому дитинстві.

«Прабабуся і її сестра вчили мене старовинних пісень. А в її хаті було чотири вишиті подушки, дуже гарні. На свята вона дозволяла лежати на них тільки мені й молодшому братові… Я це дуже запамʼятав», – каже Віталій.

Після смерті прабабусі він почав ще більше цікавитися старовиною. Дивився відео про українські пісні, традиції, одяг. Найбільше його вразили ролики колективів зі Сходу та Центральної України – і він раптом зрозумів, що про Покуття, де живе, в інтернеті майже нічого немає.

Це стало поштовхом.

«Жуківські бабусі». Перше відео, яке змінило все

Пошук привів до маленького відкриття: в селі ще живуть жінки, які пам’ятають давні пісні так, як співали колись.

Разом із мамою Віталій вирішив спробувати: піти до тети Марії, сестри прабабусі. Та прийняла ідею з ентузіазмом. Разом із сусідкою Софією вони заспівали латканки.

Хлопець наважився викласти відео у Facebook — і назвав колектив «Жуківські бабусі».

Це був перший крок. Реакція людей вразила: лайки, коментарі, слова підтримки, особливо від жителів Покуття. А були й хейтери — мовляв, «у країні війна, а ви про пісні».

Віталій відповідав спокійно:

«Якщо ми не будемо тримати свій культурний фронт і зберігати традиції, то ворог подумає, що нам це не потрібно».

Перші експонати та «похід з братом по рушники»

У домі було багато рушників і вишитих речей прабабусі. Віталій разом із молодшим братом одного дня просто «спробував їх одягнути» у старій хаті – і побачив: виходить дуже гарно. Хотів показати людям.

А далі — поїхало.

Він почав збирати речі у жителів села. Дуже допомагав дідусь – колишній коваль, якого знали у всій окрузі. Люди приносили прядки, пішви, рушники, посуд.

Найціннішими стали сорочки.

Перша покупка: вишиванка за 900 гривень

Першу сорочку хлопець купив у перекупниці з Городенківщини – за 900 гривень (вона коштувала тисячу, але вдалося «виторгувати» сто).

«Я трошки відклав гроші, бо дуже її хотів. Коли купив, був дуже задоволений».

Пам’ятає навіть зимовий день, коли її отримав. І той момент, коли Facebook «нагадало» про першу опубліковану світлину з нею.

І це був початок колекції.

Ще один справжній скарб він знайшов випадково. З друзями пішли гуляти напередодні Різдва — і зайшли у стару відчинену хату.

На вішаку висіла сорочка. На виворіт. У мастилі, у пилюці, зі жовтими плямами.

«Але коли я подивився ближче — побачив давні техніки, низинку, вовняні нитки. Я був дуже радий».

Він забрав її, почав прати… і нитка потекла. Не витримала вода.

«Я був дуже розчарований, чуть не плакав».

Допоміг етнограф Богдан Петричук — підказав, як правильно врятувати річ. І тепер ця сорочка — одна з головних перлин музею. Дівчина-«молода» навіть була у ній на тематичному форумі.

Справжня реставрація: як 15-річний хлопець повертає життя речам

Так Віталій вирішив навчитися реставрувати одяг. Не теоретично — практично.

Свою першу сорочку він відновлював разом із майстром-порадником. Другу — уже сам.

«Я оглянув її, виправ, поїхав до Коломиї купити нитку. Схожу, хоч і не ідентичну — давніх відтінків зараз важко знайти».

Найскладніше було зрозуміти техніку обробки пазушного розрізу та мережки біля уставки.

«Я довго розгадував… пробував… і нарешті зрозумів, як це зробити».

Тепер він реставрує речі так, як це робили колись: вручну, без машинки, із максимальною повагою до первісної техніки.

Шити він почав ще дитиною: ховався і пробував. Дитяча цікавість переросла у майстерність.

«Я брав якийсь клаптик одягу і пробував хрестик. Так, щоб ніхто не бачив».

Потім у школі на трудовому дали набір для вишивки — не канву, а складний малюнок без розмітки. Віталій засміявся:

«Я як зараз дивлюсь на той перший хрестик — ну це були початки».

Потім — самонавчання, інтернет, поради від майстрів, власні спроби.

«У вишивці має працювати логіка. Це як у шахах — ти думаєш на два ходи вперед».

Хлопці-однокласники спочатку жартували: мовляв, «не чоловіча справа». Віталій не зважав.

«З часом усе затихло. Звикли. А друзі — навпаки, підтримують».

Батьки та родина — теж поруч, допомагають, вірять, що ця справа має сенс.

Колекція, що росте. Віталій уже зібрав вісім старовинних сорочок

За трохи більше ніж рік Віталій зібрав вісім сорочок — і для підлітка з маленького села це вражаючий результат. Кожна з них має свою історію.

У його колекції нині:

Окрема гордість — сорочка, знайдена в покинутій хаті, яку він врятував після порад етнографа, а тепер вона займає чільне місце в експозиції.

«Сорочки з мого села — це перше. Вони — як голоси, які потрібно зберегти», — каже хлопець.

Колекція росте, а разом із нею — і музей.

Мрії музею

Хлопець має список бажаних предметів. Найбільше хоче:

Мріє також про більше приміщення, щоб розгорнути експозицію.

«Якби я міг сказати прабабусі — сказав би, що я продовжую її справу»

Музей для Віталія — не просто збір речей. Це спроба зберегти голоси, спів, рухи, техніки, які зникають.

Йому 15. А він уже робить те, що інколи не під силу інституціям — оживляє культурну памʼять цілого регіону.

І це лише початок.