96 портретів Захисників: в Івано-Франківську відкрили Алею віри і надії й чекають на повернення захисників

В Івано-Франківську відкрили Алею віри і надії – простір у самому центрі міста, де розмістили світлини захисників і захисниць громади, які перебувають у полоні або зникли безвісти. Розташована Алея на площі Соборності, біля «Білого дому». 

Наразі там 96 портретів – світлин захисників, які зникли чи перебувають в полоні з 2022 року. Але це лише перший етап. Загалом у громаді близько чотирьох сотень військових вважаються зниклими безвісти.

Алею відкрили у річницю початку повномасштабного вторгнення – як символ віри, що кожен із них повернеться додому.

«Я дружина зниклого безвісти Грабовецького Тараса, який зник під Бахмутом 15 листопада 2022 року. Вже три роки і три місяці у нас немає жодної офіційної інформації. Але ми живемо з надією, що зможемо обійняти нашого Тарасика, що він повернеться живим. Це дуже важливо для нас, для мене, для моїх дітей. І дуже цінно, що це відбувається саме сьогодні, в річницю повномасштабного вторгнення, оскільки мій чоловік добровільно пішов захищати рідну землю. І ми пам’ятаємо те, що цінуємо. Тому це пам’ять для мене, для моїх дітей, для моїх рідних, для всіх, хто пам’ятає і цінує. Це просто доводить, що їхній вчинок гідний, що діти мають чим гордитися, мають ким гордитися, що він недаремно це зробив», – зізнається Надія Грабовецька, дружина зниклого безвісти.

Для родин зниклих безвісти ця Алея – не просто меморіальний простір. Це місце, де їхній біль стає видимим для всіх. Батьки, дружини і матері зізнаються – живуть у постійному чеканні.

«У мене зник син – Іванків Ігор Васильович, Харківська область, Куп’янський район. Ми всюди зверталися, і досі нам нічого. Для нас це дуже велике горе. Я всіх підтримую і буду підтримувати до кінця свого віку, дай Боже, щоб наші діти повернулись, які б вони не були, інваліди, але аби повернулись», – каже Василь Іванків, батько зниклого безвісти.

Серед тих, хто сьогодні прийшов до Алеї, – дружини, які щодня пояснюють дітям, чому тато не телефонує. Вони вчаться жити в невідомості й водночас триматися за віру. Ольга Луців чекає на чоловіка вже понад рік. Каже: найважче – це тиша. Але саме надія не дозволяє опустити руки.

«Мій чоловік Луців Ярослав Миколайович зник в населеному пункті Часів Яр Донецької області 9 жовтня 2024 року. Уже рік і п’ять місяців ми не знаємо, де він є, але дуже надіємось і віримо, що він живий і колись повернеться. Ми його дуже чекаємо з дитиною. Дякую міській владі, що зробили таку Алею. Надіємось, що колись ці всі Герої, які на цій Алеї, – зможуть повернутися до своїх рідних, які їх шукають і чекають», – сподівається Ольга Луців, дружина зниклого захисника.

На відкриття Алеї прийшли і військові, які самі пройшли полон і повернувся додому.

«В теперішній час – це важливо, тому що віра допомагає тобі повернутися, віра допомагає тобі жити. Віра допомагає втілювати мрії. Ми віримо в щось, на щось надіємось і ми це отримуємо. Ви знаєте, мені допомагала віра і мрії в те, що я повернувся додому. Я жив мріями, думкою про домівку, про те, що я повернуся. А рідні повинні жити мріями про те, що він повернеться і кожна матір обніме свого сина», – каже Володимир Удовик, захисник, який повернувся з полону.

Захисник, який теж повернувся з полону Ігор Гуменяк каже: для тих, хто досі за ворожими ґратами, найважливіше – знати, що про них пам’ятають і їх чекають. Бо в полоні найбільше виснажує не лише фізичний біль, а страх бути забутим.

«Знаєте, скажу більше, не для рідних, а для тих, хто в полоні: що за них пам’ятають, що за них згадують. Головне, щоб за них не забували. Ми, коли там були, завжди думали, як там рідні, що до чого, чи ніхто їх там не лишив, не забув. Кожен переживає за це. Чи буде підтримка, коли вони повернуться додому», – каже Ігор Гуменяк, Захисник, звільнений з полону.

Ідея створити Алею народилася торік – під час акцій підтримки родин зниклих безвісти. Підписи збирали просто неба, під дощем. І сьогодні, кажуть ініціатори, дощ знову став символічним знаком.

«Під парасолькою я збирала підписи для заяви, щоб відкрити цю Алею. І ось прийшов час. В цей день падає дощ, ніби і небо благословляє нас, і наших воїнів, щоб вони пошвидше повернулися додому. Зустрічі з міським головою, працівниками адміністрації, і ось сьогодні результат – Алея є. Алея наших зниклих безвісті Героїв. Поки у тебе не зникне твоя рідна кров, ти не знаєш, що таке жити між небом і землею. Ти не знаєш, що таке, коли в тебе рідний зниклий безвісті. У родин зниклих безвісті інший світ. У них немає святкових днів, у них немає звичайних днів. У нас усі дні однакові – дні пошуку, віри, надії і чекання. Життя зупиняється на одному слові – чекати. Зараз ми чекаємо дзвінка. Дзвінка, по якому ми почуємо: «Мама, я повернувся додому», – відзначає Леся Федорів, мати зниклого безвісти, ініціаторка встановлення Алеї.

У міській раді наголошують: це лише перший етап. Нині на Алеї 96 портретів – станом на 2022 рік. Навесні експозицію планують розширити.

«В Івано-Франківську ми спорудили цю Алею віри і надії в першу чергу заради того, щоб нагадати громаді про те, що чимало із наших захисників є ще в полоні, чимало із них пропали безвісти. Щоб нагадати рідним цих наших захисників, що громада спільно із рідними, що держава бореться заради того, щоб повернути кожного захисника у свої домівки», – каже Станіслав Козлов, керівник Секретаріату Івано-Франківської міської ради.

Майже чотири сотні родин у Франківській громаді сьогодні живуть між вірою і болем. Майже чотири сотні історій, які досі без відповіді. Ця Алея – не про минуле. Вона про очікування. Про надію, яка сильніша за страх. Про віру, що навіть після довгих місяців тиші може пролунати заповітний дзвінок. Алея віри і надії має стати постійним нагадуванням про кожного з них.

«Це перша черга нашої Алеї віри і надії, тому що, на жаль, тільки в нашій громаді близько 400 сьогодні хлопців-дівчат вважаються зниклими безвісті. Дуже важливо нікого не пропустити, щоб всі фотографії, хто рідні хочуть тут поставити, щоб вони обов’язково були. Я вдячний рідним, які ініціювали саме створення такої Алеї віри і надії. Ми з вами погодилися разом, щоб це було тут, в центрі міста. Дуже важливо мати таке місце, де буде постійна згадка, не тільки на акціях, не тільки на заходах, а постійно буде для всіх іванофранківців, гостей нашого міста нагадування, якою ціною дається українська державність. Я дуже прошу, щоб ми, по можливості, не ставили тут квіти, не ставили свічки, тому що це Алея віри і надії. Ми надіємося і віримо, що вони живі. І допоки віра і надія є, станеться диво», – резюмує Івано-Франківський міський голова Руслан Марцінків.

Без свічок і чорних стрічок – бо тут не про прощання. Тут – про надію та очікування.

96 портретів – 96 історій незламної віри. І кожна з них – про головне: «Ми чекаємо. І віримо, що ви повернетеся».