Пікассо, що стріляє

Він любить коней та малювання, і вже не мислить свого життя без війни, яка попри все ще й надихає на творчість. Воює лише там, де гаряче, тим паче за плечима – досвід у миротворчому батальйоні під час війни в Югославії. Його руки майстерно справляються як зі зброєю, так і з пензлем. Від початку Майдану і протягом АТО 44-літній калушанин, боєць підрозділу УДА «Чорний туман» Володимир Безрукий із позивним Пікассо намалював десь півтисячі картин. Здебільшого це портрети бійців. Талановиті роботи можна було побачити на виставках, які вже не раз проводили на Прикарпатті.

На війні є багато творчих людей, – з усмішкою каже Володимир Безрукий. – Ось днями, наприклад, нас зустрілося п’ятеро: двоє художників, музикант, поет і письменник. Дуже багато інтелігентів – у добровольчих батальйонах….

Боєць зізнається, що війна надихає його на творчість. Найкращі роботи створені несвідомо, наприклад, під час обстрілу, коли рука наче сама малювала. У такі миті воїн просто молився і просив Господа про допомогу.

Однак зараз чоловікові бракує часу на створення картин. Раніше вистачало, бо мусив лише утримувати позицію. А тепер перейшов до активних дій – виконує розвідку. Каже, що по-іншому вже не зможе – воюватиме лише там, де найбільш гаряче.

Коли це пекло нарешті закінчиться, Пікассо мріє розводити коней. Під час катання на них його душа відпочиває.

Час настав

Володимир з дитинства знав, що має здібності до малювання, але ніколи не зважав на талант – відкладав у довгий ящик. У 24 роки нарешті купив собі фарби – відчув, що час настав. Уже незабаром сидів у авдиторіях Інституту мистецтв ПНУ ім. В. Стефаника, потім – Львівської національної академії мистецтв. Але Безрукий виявився гоноровим художником – малював лише тоді, коли сам хотів, а бувало це нечасто.

Не можу я на замовлення, – пояснює Пікассо.

Наснага завирувала під час Революції гідності – в моменти, коли майданівців долали моральний занепад і розчарування. Безрукий тоді багато спостерігав. Першим, кого там намалював калушанин, став легендарний Сергій Нігоян. І відтоді понеслося – за день міг створити два-три портрети.

Малювання робило мене щасливішим. Кожна хвилина творчого процесу була на вагу золота, – пригадує боєць.

На війні першим вояком, який позував Пікассо, був славнозвісний воїн батальйону «Донбас», а нині депутат Івано-Франківської міської ради Андріан Волгін.

Є сволота, а є нормальні

Коли почалася війна, Володимир до останнього сподівався, що, можливо, все якось обійдеться. Не тому, що боявся, а лише через те, що по той бік наступало чимало хороших донецьких хлопців, з якими Безрукий ще колись служив у армії.

Я розумів, що людей просто цькують одне на одного, розпочинаючи братовбивчу війну», – каже воїн. Володимир додає, що повсюди є сволота, але є й нормальні люди. З полоненими ворогами калушанин завжди поводився гідно. Це його залізний принцип: «Серед них багато непоганих хлопців, просто так склалося.

Якось один із бранців, дізнавшись, що Безрукий із Західної України, заплакав.

Бідолаха ніяк не міг повірити, що я, бездушний бандерівець, можу поводитися з ним по-людськи, – пригадує боєць.

Одного разу під час нальоту на помешкання якогось сепаратиста Пікассо побачив там книгу про бокс і… попросив дозволу в схопленого господаря забрати видання собі. «Ти можеш подарувати мені цю книжку? Мій син теж займається боксом». – «Бери от чистого сердца». Побратими Безрукого аж роти пороззявляли від здивування.

Володимир ніколи не вдарив жодного полоненого і тим паче не принизив. Спершу давав їсти бранцям, і лише тоді сам брався до миски.

Вважаю, що це справедливо. Принаймні, так мені підказує серце. Адже в тій ситуації наші сили нерівні. Вони – беззахисні, – пояснює воїн. – Це війна, і завтра я можу опинитися в полоні. Окрім цього, багато моїх друзів на той час були полоненими і я хотів, аби з ними поводилися так само по-чесному.

Вочевидь, світ і справді пульсує за принципом бумеранга. Незабаром бранець, який захоплювався чеснотами Безрукого, повернувся в так звану ДНР, і трапилося так, що він допомагав визволити з полону найкращого товариша Пікассо – Андріана Волгіна. Сепаратист відплатив за доброту калушанина тією ж монетою.

Безрукий переконує, що здебільшого не палає гнівом до противників, хоча не раз на очах вояка гинули побратими. Він просто захищає свою землю.

Лють паралізує свідомість, – пояснює боєць.

Ворогів на Сході Володимир ділить на кілька категорій: росіяни, люди з бородами – представники інших національностей і сепаратисти-ополченці. Останніх Безрукий навіть трохи розуміє. Більшість із них народилися на Донбасі й не винні, що на цю землю їхніх батьків ще колись привезли з різних куточків Росії. Вони виросли там, де постійно насаджували гібридний містечковий патріотизм, втовкмачували, що місцеві жителі годують всю країну. Їхнє життя роками було надпростим: із шахти – додому. А там – телевізор, звідки тхне російською пропагандою.

Сепаратисти-ополченці щиро вірять, що захищають свою малу батьківщину. Живуть ідеєю, що Донбас на коліна не поставити нікому, – пояснює Безрукий. – І вони не винні в цьому, такими маріонетками їх зробила гнила система.

«Знаєте, чому я воюю?»

За весь час служби в зоні АТО Володимир встиг повоювати в різних підрозділах: батальйоні «Донбас», «Правому секторі», ОУН, 93-тій ОМБ, УДА. Каже, що побачив в армії багато тупості серед керівництва. Хоча доводилося зустрічати молодих, але дуже талановитих командирів, які не прогиналися. Але таких, як правило, не пускають до керма – невигідно, незручно і т. д. Та й воїни траплялися різні. Одні йшли на фронт, підхоплені хвилею патріотичної ідеї, іншим узагалі зірвало дах на фоні збоченого націоналізму, як-от справа про злочини батальйону «Торнадо». Були й ті, що знали: під час війни можна добряче заробити, наприклад на мародерці. Багато хто йшов на фронт по своєрідну романтику,  таким чином тікаючи від буденного життя. Інші просто не мали чим зайнятися вдома.

А знаєте, чому я воюю? – запитує Володимир. – Мені шкода молодих бійців. Вони такі щирі й наївні… Я вже пожив трохи на цьому світі, а вони, крім клятої війни, ще нічого не бачили.

Коли протягом року калушанину довелося мешкати вдома, він не знаходив собі місця – відчував, що має бути на передовій.

Мене часто запитували: «За кого ти воюєш? Це ж не наша війна, це війна Порошенка!» – розповідає Пікассо. – А я інакше не можу. В країні війна – байдуже чия – і я взяв на себе відповідальність виконати чоловічий обов’язок.

Володимир певен, що кожен український чоловік мав би повоювати в зоні АТО. Тепер Безрукий молиться окремо за друзів і окремо за побратимів – для нього це вже різні категорії людей. Побратими, звісно ж, найрідніші.

Під час війни у Чечні, де проживав мільйон населення, загинуло близько 300 тисяч місцевих жителів, – замислено каже Пікассо. – А в Україні, де мешкає сорок із гаком мільйонів, полягло близько п’яти-десяти тисяч. Якби ми були такі ж відчайдушні, як чеченці, й усією нацією враз піднялися, то українські політики хутко почали би чухатися й ми би враз навели порядок на своїй землі.

Автор: Наталія МОСТОВА

Стаття опублікована в журналі МІСТО № 8

*Передрук матеріалу дозволяється тільки за погодженням з редакцією.