Відома франківка розповіла про захоплюючу подорож Південною Америкою. ФОТО

Люба Чернікова: 31 рік, модельєр-дизайнер, освіта вища, спеціальність – “дизайн одягу” в Прикарпатському національному університеті ім. В. Стефаника. Неодружена.

Завжди була певна, що житиме в Україні, але після п’ятитижневої подорожі Південною Америкою почала ловити себе на думках, що хоче пожити ще десь. Каже, що на іншому континенті й світ інший, і навіть зірки – таких удома немає. Привезла аж 4000 фотографій. Саме в Південній Америці, вперше за всі мандрівки, Любі захотілося колись знову туди повернутися.

Спершу про одяг

Для цієї подорожі я пошила собі сукню з білого льону, з мереживними трояндами і тваринами стародавніх південноамериканських племен. Але місцеві тут носять страшно дешевий негарний ширпотреб, тож дивилися на мене та моє вбрання з неприхованою цікавістю.

Коли ми їхали в Куско, древню столицю інків, дорогою прийшло натхнення написати про одяг, який побачила тут. Адже він фантастичний: із безліччю елементів, кольоровий, колоритний.

Все почалося з виставки у Сантьяго, присвяченій стріт стайлу Південної Америки. Ближче до Болівії почали з’являтися жінки та чоловіки, переважно старші, вбрані в національний одяг. На сьомий день подорожі ми опинилися в далекому селі на висоті 4000 метрів. Жителі одягнені ефектно: пончо, вишиті сорочки, збирані пишні спідниці, капелюхи, крайки. Ще через тиждень ми потрапили на острів у Перу, де нас зустрічали кечуанці. Там був кольоровий національний треш і в костюмах, і в музиці.
Народний стрій відвіданих мною країн Південної Америки – це мікс індіанського та іспанського костюмів. Але все різне, є чіткий поділ між общинами, багато речей виготовлені вручну. Одяг має символічне значення: вказує на статус, заможність, сімейний стан.
Молодь носить переважно сучасне вбрання, але все одно з використанням етнічних елементів. Може здатися не зовсім практичним, але люди одягають національне вбрання в побуті, а не тільки на свята. У Болівії та Перу його масово носять як у великих містах, так і в селах.

В Болівії жінки часто носять капелюхи, зазвичай фетрові котелки з прикрасами або солом’яні чи шкіряні. В Перу – вовняні чорні полотнища з вишитими кінцями, які накидають на голову.

Зачісуються жінки переважно в симетричні, заплетені назад косички: зазвичай у дві, буває в одну або чотири, які заплетені в дві, але вже рідше. До кінців приплетені помпончики, буси, бісер. Простоволосих не пригадую.
Видається, що жінки переплітаються далеко не щодня, бо коси часто розпатлані. Волосся довге та густе, чорнезне, сивих майже немає.

В Болівії жінки часто носять капелюхи, зазвичай фетрові котелки з прикрасами або солом’яні чи шкіряні. В Перу – вовняні чорні полотнища з вишитими кінцями, які накидають на голову. Чоловіки в капелюхах або в’язаних спицями з нитки альпаки та лами шапках. Шапки ці називаються чульйо – головний убір з візерунками символічного значення із в’язаними вухами. Така шапка насамперед говорить про статус людини. Я купила собі таку з помпонами та вишиту бісером. Шапки чульйо та пончо – основні елементи костюма андців, ці речі найчастіше купують на подарунки.

У далеких селах виготовленням в’язаних та тканих елементів одягу займаються і жінки, і чоловіки. В туристичних місцях продавці плетуть та вишивають на місці, перемотують нитки на ходу. Я спробувала повишивати з індіанкою – мешканкою плавучого острова, якого немає на картах “Google”. Звичайний тамбурний шов гачком, але з шокуючою швидкістю.

Ткацька майстерність жителів Перу та Болівії вражає. Полотна щільні, нитки якісні, а кольори та орнаменти – для мене неймовірні та безкінечно космічні. Хотілося купити все.

Роль наплічника виконує кеперина – великий шмат тканого полотна, що є майже в усіх жінок. Його заплітають на грудях, попередньо примотавши всередину до спини дитину або речі. Жіночий силует при цьому разом із багатошаровою спідницею нагадує невеличке непорозуміння.

Жінки завжди вбрані в широкі збирані спідниці, довжиною нижче коліна, – як у Болівії, так і в Перу. Жінки переважно огрядні, спідниці підперізують під навислим животом, тому низ спереду на 10-15 сантиметрів довший, ніж ззаду.

На ногах найчастіше сандалі зі шкіри або туфлі-човники, можуть бути невеличкі підбори. Трапляються пояси, подібні на наші крайки. У Болівії часто бачила жінок у гетрах під сандалі й широкі спідниці.

Чилі

Столиця Чилі Сантьяго – місто велике і, як на мене, дуже брудне. А ще там неймовірно багато графіті й безліч велосипедистів. Сантьяго переповнене квітами, яких в Україні ми і близько не бачили. Місцеві люди здаються бідними. Дуже мало європейців. Просто посеред столиці разом продають усяку всячину: засіб від грибка, касети, одяг, макарони, гаманці, воду…

Найсмачніше вино було саме в Чилі. А взагалі, протягом усієї мандрівки ми їли дуже багато фруктів і морепродуктів.

Через два дні перебування у столиці ми вирушили в Антофагасту – маленьке портове місто на березі океану. Далі орендували джипи і поїхали подорожувати найсухішою у світі пустелею Атакама. Востаннє дощ там падав 40 років, а до того – 400 років тому. Від спеки рятував кондиціонер у машині.

Столиця Чилі Сантьяго – місто велике і дуже брудне. А ще там неймовірно багато графіті й безліч велосипедистів.

Атакама займає 105 000 км² території на півночі Чилі, здебільшого складається з соляних басейнів, піску та потоків кислої лави в напрямку Анд. Пустеля настільки посушлива, що в горах, висота яких 6885 м, узагалі нема льодовиків. За 100 км на захід від міста Антофагаста, на висоті 3000 м над рівнем моря характеристики ґрунту порівнювані з пробами, взятими на Марсі. Пустелю Атакаму через її неземний зовнішній вигляд часто використовують як місце для зйомок фільмів із пейзажами Марса, найвідомішим з яких є “Космічна одіссея: подорож до планет”.

Солончак Салар-де-Атакама – найбільший у світі після болівійського. Майже за кілька годин ми виїхали на висоту 4100 м над рівнем моря. Я дуже потерпала від гірської хвороби – морозило, нудило…

У парку Салар-де-Атакама було найбільше тварин: і рожеві фламінго, і лами, і мексиканські тушканчики, і багато інших кумедних. Але вони тікали від нас.

Коли ми заїхали в придорожню їдальню, де зазвичай харчуються далекобійники, то були вражені цінами. Середня вартість обіду – близько 300 грн. Тобто, зарплати чилійців трохи вищі, ніж у більшості українців.

Перу

На кордоні Перу і Болівії розташоване озеро Тітікака – найвище суднохідне озеро в світі, висота якого – 3811 м над рівнем моря. За об’ємом води воно також є найбільшим прісним озером у Південній Америці. Назва Тітікака перекладається як “гірська пума”.

Екскурсія цим мальовничим озером і навколишніми островами тривала два дні. Побачила плавучі острови з очерету, декотрих із них навіть немає на картах “Google”. Ці острови стали основною туристичною принадою Перу. Колись вони виконували захисну функцію і в разі виникнення загрози могли змінювати місце розташування. На багатьох островах є оглядові вежі, збудовані також переважно з очерету.

Ще один цікавий острів – Амантані, населений індійцями племені кечуа. Там живуть приблизно 800 сімей. Тут нам розповідали про культ Сонця та інші місцеві вірування.

Головне заняття острів’ян – туризм. На острові відсутні автомобілі й готелі. Кілька невеликих магазинів продають товари першої необхідності, є поліклініка та школа. Електроенергія вироблялась при допомозі генератора та постачалась обмежено протягом кількох годин щодня, але з підняттям цін на нафту жителі острова більше не користуються нею. Більшість сімей почали використовувати свічки або ліхтарики. На багатьох будиночках тепер встановлені сонячні панелі.

Місцеві харчуються доволі дивно: рис їдять із картоплею та макаронами. До того ж, їхні картопля і макарони страшенно несмачні. Але місцеві сім’ї настільки бідні, що ми зрозуміли – на стіл вони поставили нам найкраще з того, що мали.

Болівія

Віза до Болівії мала коштувати 70 доларів. Однак уже на кордоні митники почали придиратися, мовляв, не маєте ксерокопії паспорта, але, як я вже дізналася значно пізніше, її і не треба було. Просто там корупція процвітає. Тож візу купили за 110 доларів. Для американців вона чомусь коштує аж 160 доларів.

Місцеві харчуються доволі дивно: рис їдять із картоплею та макаронами. До того ж, їхні картопля і макарони страшенно несмачні.

У Болівії нас чекав триденний тур пустелею. Висота над рівнем моря – не менше 3600 м, часом доходило до 5000 м. Дихали піском посеред вітряної пустелі, пеклися під палючим сонцем, лазили по скелях та піднімалися в гори, жували листя коки (щоб полегшити синдром гірської хвороби), бачили кладовище старовинних паровозів. Зустрічали схід сонця на безкінечно великому солончаку Уюні, де ложками колупали сіль. Коли випадає дощ, поверхня солончака стає дзеркальною.

Ми також блукали по острову кактусів, яким понад 10 тисяч років. Я раз оступилася, то потім витягувала зі стегна голку довжиною 5 см. На цьому острові усе в формі кактуса: і лавки, і навіть туалет.

Жили в готельних номерах із солі та в палаці зі старими дерев’яними меблями, купалися в термоджерелах на висоті 4300 м, насолоджуючись фантастичними краєвидами, жили в старих селах з їхніми місцевими “гуцулами”, а місцеві жінки категорично не хотіли, аби їх фотографували.

В місті Ла-Пас, адміністративному центрі, розташованому найвище у світі, ми зустріли російськомовного журналіста, який 18 років живе в Болівії. Він радив постійно вчитися і насолоджуватися сьогоднішнім днем.

Автор: Наталя МОСТОВА

Стаття опублікована в журналі МІСТО № 15

*Передрук матеріалу дозволяється тільки за погодженням з редакцією.

Читайте також: Торкнутися до побуту самого серця Америки: як письменниця з Франківська подорожувала