Гуцульський сюрреаліст і мольфар кольору – франківський художник Ярослав Яновський

Живопис – фарба, колір, – він закладений всередині нашого організму. Його спалахи бувають великі і вимогливі. Моя нервова система забарвлена ними.

Мозок мій горить від їхнього кольору.

Казимир Малевич

“Я.Я.” – любить підписувати свої полотна не лише живописець, а й письменник, фотограф, відеоартист, перформер… Проте найбільше – художник, якщо розглядати це поняття в контексті тотальної естетики. Яновський творчий завжди і в усьому, він поєднує не лише різні стилі чи течії, а й синтезує різні види мистецтва, і це йому вдається дуже зграбно. Як зазначає сам митець, його творчість інтуїтивна, себто якість приходить не від розуму, а від натхнення.

Ярослав Яновський

У 90-ті художник малював полотна, сповнені нестримної безсвідомої енергії, що не піддається спробам логічного розуміння. Хоча його творчість тих років і вкладається в безрозмірне прокрустове ложе постмодерних естетик, її аж ніяк не назвеш одновимірною.

Моя юність припала на кінець Радянського Союзу і початок незалежності. Тобто, я був достатньо юним і дуже, скажемо так, інтенсивним. Власне, коли я вчився у Львові в училищі ім. Івана Труша, мав доступ до якісної інформації. Бо в Радянському Союзі “західна” візуальна інформація була обмежена. Старався завжди знайти щось таке, чого офіційно не вчили в офіційній програмі, в офіційних закладах. І цей пошук чогось іншого, на той час забороненого (а насправді воно було відкритим у світі), стимулював до інакшого погляду на світ. Тому що традиційні речі є завжди. Вони – зовнішнє. А інакшість у мене всередині, – пояснює художник.

Зайчики

У перших значних роботах (1989-1991 рр.) превалює момент репарації форми, підсилений прямолінійною експресією ламаних площин, спрощених ліній та застосування техніки in pasto. У 1989-му з’являється “Музика” (диплом бієнале “Відродження”, Львів, 1990) – несподіваний експромт на ґрунті традиційної гуцульської тематики й колористики. Архаїзований застиглий малюнок поєднано з інтенсивними ударами розпечених червоно-помаранчево-жовтих кольорів. В період національного відродження на зламі 1980-90-х, залишаючись на рівні здорової екзальтації (“Українська мадонна”, “Мойсей”, триптих “Всесвіт”), художник переходить від форм предметного мистецтва до абстракції. Інсталяція “За нашу і вашу незалежність” створена спільно з Ростиславом Котерліним й Анатолієм Звіжинським навесні 1991-го, а в серпні відбулося проголошення незалежності України. Інсталяція виставлялася в кінці вересня на знаковій для франківського мистецтва виставці “Імпреза. Провінційний додаток №2”, з котрої починається формування поняття “станіславський феномен”.

Художник розпочинав, як і багато хто тоді, з “п’яного експресіонізму”, брутального варіанту американського абстрактного живопису.

Після подорожі до Франції влітку 1993-го явного вираження набувають “неокласичні” імпресії у творчості, що йдуть від постімпресіонізму та авангарду. “Постфранцузький період” увінчався циклом робіт і, зокрема, відзначеними дипломом журі “Імпреза-93” диптихом “Поле, засіяне маком, і дівчинка, що вийшла з підземелля (присвячується Гогену і товаришу М)” та “Дерево-мутант, що загубило коріння (присвячується Ван Гогу)”. Парадоксальність назв, знаково-ребусний характер композиції поряд з енергетичною зарядженістю колориту виказують момент інтелектуальної гри автора з глядачем, який примушує останнього шукати розв’язки на підсвідомому, інтуїтивному рівні. Втім, легкий наліт параноїдально-наркотичних марень, що вкриває підтекст “Поля, засіяного маком…”, не пригнічує естетично вишукану і мальовничо розкріпачену формальну сторону. Славкова спонтанність і безпосередність зачаровують навколишніх і допомагають йому у творчому самовираженні. Він розпочинав, як і багато хто тоді, з “п’яного експресіонізму”, брутального варіанту американського абстрактного живопису, що виклично суперечив академічним штудіям, отриманим в училищі. Це тоді здавалось легким і викличним. Але незважаючи на хороші результати і привабливість, зумів поступово відійти від безвідповідальності і спробувати себе у концептуалізмі. У видавничому проекті Яновського “Ландшафт” (“Лілея-НВ”, 1996) медіа та комунікації розглядаються як прорив до необмежених можливостей художнього впливу і візуальної свободи.

Послуговуючись метафорою, мистецтво Я.Я. можна було б назвати “гуцульським сюрреалізмом”, однак сюрреальність – це вагомий, але не єдиний складник його артефактів.

Схильність художника до екстравертного множення “мистецтва власних міфологій” зумовила виникнення цілого ряду перевтілень та містифікацій у його проектах. Живопис, пластика, акціонізм, відео та фото використовувалися ним для освоєння табуйованих, на думку автора, арт-просторів: проблема клонування та фетишизації образу Т. Г. Шевченка (“Пере-Втілення”, 1998), дуалізм жіночого – чоловічого (фотосерія “Alter Ego”, 2000 та “День Конституції”, 2002), своєрідні “польові дослідження” психосексуальних станів людської натури (фотопроект “Мистецтво – небезпечна зброя”, спільно з В. Найденовою).

Дим над водою

Але Славко не був би самим собою, якби уся ця серйозність не супроводжувалась паралельно ще одним видом мистецької діяльності – перформансом. Ділитися своєю енергетикою наживо з глядачем, співучасником, свідком. Це його стихія – не треба слів. Тільки дія. Терпіти, коли тебе шмагають нагайкою (Київ), мастурбувати в “Дзизі” (Львів), лазити горами (Яремче), різати рибу (Івано-Франківськ), пити кров, змішану з горілкою (Санкт-Петербург, Росія), показувати слайди (Гмунден, Австрія), знову пити, переливати воду з Бистриці в Дунай (Регенсбург, Німеччина), приворожувати, чаклувати, шаманствувати, мольфарити… Творити атмосферу. Славко малює, як дихає. Він не задумується при цьому. Живе, ніби вічно. Не переймається соціальним.

Схильність художника до екстравертного множення “мистецтва власних міфологій” зумовила виникнення цілого ряду перевтілень та містифікацій.

Ярослав Яновський у своїх перформансах досліджує культ гірських язичницьких та християнських ритуалів і їхній вплив на людську свідомість, тому вони мають певний “присмак” шаманізму, якоїсь такої езотерики. Для прикладу, перформанс “Цісарська риба” відбувався на мості через ріку Дунай в місті Регенсбург, Німеччина. Дуже старе місто, засноване римлянами 179 року нашої ери. В архітектурі можна віднайти всі пізніші епохи. Міст через Дунай збудований римлянами, а пізніше реконструйований. Асистентка (і співавторка Весела Найденова) робить художнику на спині 12 надрізів, і з тих ран струмочками тече кров. У глядачів виникають асоціації з “Ангелом”, у якого прорізаються крила. Під почерговий передзвін маленьких дзвоників відбувається акт пам’яті – невловима пауза за померлими від тоталітарних режимів (радянського та фашистського). Опісля Весела Найденова злизує кров зі спини, ніби приймаючи причастя.

Це викликано необхідністю гендерної рівноваги, – пояснюють митці.

Кров, що далі стікала з ран, збиралася в чашу з водою, щоб бути вилитою у Дунай. Все дійство супроводжувалось музикою, передзвоном, вуличними звуками та тривало хвилин 15-20.

Ідеологічно це було пов’язано з тим, що ріка Дунай впадає у Чорне море, а звідти, з Чорного моря, форель вертається у Прут, а з Пруту – в гірські ріки, де ми потім цю форель виловлюємо і знов споживаємо. Тобто, коло замикається.

Про пластику: за словами Ярослава Яновського, багато скульптур разом із мистецькою цінністю мають і цілком повноцінну ужиткову функцію. Наприклад, розмальовані та інкрустовані ковбани можна використовувати для сидіння. Одна зі скульптур мала стати дерев’яним “сейфом”, але 10 років тому замовник не мав грошей, щоб заплатити митцю за завершення роботи, і скульптура досі чекає на нього, от лишень сховку в ній вже нема. Зате вигляд має красивий. Скульптура під назвою “Тілець” – то насправді олень, але без рогів. Тут постмодернізм завмирає у грайливій красі, зберігаючи незнану ауру, що не піддається однозначним оціночним визначенням. Цим роботам властивий межовий суб’єктивний метафоризм, котрий художник прагне екстраполювати назовні, завойовуючи території для поширення власної чуттєвості, еротизму й виразного художнього жесту. Послуговуючись знову-таки метафорою, мистецтво Я.Я. можна було б назвати “гуцульським сюрреалізмом”, однак сюрреальність – це вагомий, але не єдиний складник його артефактів. Треба звернути увагу на іконографію облич не тільки у живописних полотнах, але й у пластиці. Видовженість ликів, їхня відстороненість надають творам сакрального звучання, демонструють прагнення автора вийти на універсальні естетичні коди.

Гріх не бачити його творчості. Гріх не мати його робіт. Це не перебільшення. І не реклама. Так воно є. Його живопис, графіку, скульптуру варто мати у своєму помешканні (виставка творів Ярослава Яновського “Ганджубас” у галереї “ЧЕЧ”, Івано-Франківськ, вул. Коновальця, 80а, триватиме до кінця березня). Відверта сексуальність приворожує жінок. Естетика на межі кітчу і дизайну вправно вписується в простір. Середовище, точніше його ландшафти, загадки, історії, простежуються у кожній із робіт Яновського. Недарма він називає свою творчість творенням ландшафтів. Одного разу увійшовши в річку мистецтва, Ярослав усе життя опановує плин течії. Ця ріка – гірська, мінлива, стрімка, вибухова – максимально залежна від перепадів атмосферного тиску, температури повітря, ландшафту. Щоб глибше збагнути твори художника, варто пам’ятати про те, що Ріки ведуть до Океану.

Автор: Анатолій ЗВІЖИНСЬКИЙ

Стаття опублікована в журналі МІСТО № 15

*Передрук матеріалу дозволяється тільки за погодженням з редакцією.

Читайте також: Феномен Іздрика

Життя і творчість наставника “Станіславського феномену” Ореста Заборського