Усі ми трохи Калігула: які питання ставить вистава Франківського драмтеатру? ФОТО / ВІДЕО

18 травня в Івано-Франківському драмтеатрі відбулася прем’єра трагіфарсу «Калігула», поставлена за однойменною п’єсою французького письменника, філософа Альбера Камю.

Режисером вистави став французький режисер Жюль Одрі. До слова, це його друга робота в Україні. Перша – «Сьогодні вечері не буде», її можна було побачити у Франківську на фестивалі «Французька весна» минулого року. В основі сюжету – останні дні Сталіна.

На сцені грають актори Івано-Франківського драмтеатру. У ролях молодий актор Богдан Романюк (Калігула), заслужена артистка України Надія Левченко (Цезонія), заслужений артист України Юрій Литвинов, Іван Бліндар, Олексій Лейбюк, Сергій Лазановський, Мар’яна Тимчишин, Андрій Мельник, Микола Сливчук, Юрій Вихованець, Лілія Юськевич, Іванна Сірко, Тетяна Шавкова.

Цього разу Одрі вирішив так би мовити повернутися до теми, щоправда цього разу взяв інший ґрунт – Древній Рим та імператора на прізвисько Калігула, не менш жорстокого, ніж Сталін. Римський правитель, до слова, увійшов в історію як збоченець та психопат з дитячими травмами. Проте спільним є не лише тематичний зріз, але й жанр – трагіфарс.

Що це дає для вистави? По-перше, ситуацію парадоксу, а то нові композиційні можливості, абсурду й зумисної гіперболізації. По-друге, комічність та гру слів. З іншого ж боку – трагедія. У переплетенні разом усе є вибуховою сумішшю – і з погляду втілення режисерського задуму, і з боку рецепції, адже споглядання такого дійства породжуватиме різні точки зору. Балансувати між вираженням та глибиною – складно. І, на мій погляд, Одрі це вдалося.

Режисер задав ключ до інтерпретації: Калігула – це дитина, й тому його так ніжно захищає й ховає під подолком сукні Цезонія, дружина, яка більше нагадувала маму. Отже, перед нами історія дитини, що не змогла подорослішати, але навчилася мстити за позбавлене дитинство й жорстоко вбивати. Відліком слугує смерть Друзілли, що демонструють глядачам на початку. Нема любові – отже, нема життя. Значить, треба грати в смерть.

Гра в смерть – це те, з чим найбільше асоціюється образ Калігули: і в історії, і в інтерпретації Камю. Це добре показано у виставі Одрі. «Ті, кого ми вбили, лишаються з нами», – каже Калігула й додає, що самотність – там, де скрегіт зубів. І щось підказує: він таки не був ніколи одинокий.

На вбивство, до речі, можна подивитися як на захисний механізм від жорстокої реальності. Або він, або його. Чи від смерті: «Вбиваю, бо не боюся померти». І зовсім невипадково Калігула в Камю наостанок кричить «Я ще живий!». Цього, на жаль, немає у виставі Одрі.

Привертає увагу й символ місяця, якого так палко хоче здобути головний персонаж. Чи змінилося б щось, якби він його отримав? Власне, образ місяця символізує ефемерне й недосяжне, божевільне, як Калігула. Чи, може, чесне, бо таки диктатор був чесним й не приховував обличчя за маску?

Вистава не тільки про римську імперію – зрозуміло, що й про сьогодення. Тема патриціїв-політиків, огидних, потворних та підлих, мабуть, торкається кожного. Однак загравання з українськими реаліями, вважаю, таки мене відволікало, хоча й веселило інших глядачів. Зрештою, на те й призначений трагіфарс, аби синтезувати непоєднане.

Окремої уваги заслуговують декорації: сцена в сцені, що завжди цікаво для глядача. Окрім цього, вона рухалася. Маємо ще один ефект – Колізею. Калігула оцінював своїх підлеглих, а глядачі – імператора. Живий оркестр, спів акторів робили виставу ще цікавішою.

Чого мені не вистачило? Катарсису. Тобто, він начебто був, але найвищої точки для мене так і не відбулося. Чи, власне, у цьому й задум? Послати Калігулу в історію, а не вбити?

«Калігула» – вистава, що задає запитання, а відповісти на них мусить кожен глядач, залишившись наодинці.