Перший запис смерті від голоду в Боднарові з’явився навесні 1942 року

7 квітня цього року газета «Вікна» подала статтю «Від голоду на Прикарпатті в 1946-1947 роках померли 19 811 людей» з відео Ганни Дем’янів із села Чортовець на Городенківщині, яка пережила голод на Покутті в 1946-1947 роках.

Інформація про голод того року на Покутті першою оприлюднила ще при «радянській перебудові» в газеті «Агро» в далекому 1989 році, але тоді ще не було зібрано статистичних даних. І ненароком у моїй пам’яті спливло правдиве гасло про радянську владу і її гербові символи, яке скандували тоді на мітингах: «Серп і молот — смерть і голод!».

Сама ж стаття збурила в мене бажання підняти тему іншого голоду на Прикарпатті, який чомусь досі обминають історики і краєзнавці. Того голоду, який люди називали «за німців». Таку назву події отримали недарма.
Уперше згадку про голод я почув 8-річним хлопцем під час родинної розмови від свого діда Василя в Боднарові, і зразу ж запитав про причину голоду. Дідо на моє запитання запнулися з відповіддю, але йому молодші родичі підказали: «Тоді була повінь», і дідо повторили цю фразу. Але того 1969 року щойно пройшла повінь, яку пояснювали «хмаро ломом» і порівнювали з повінню «за німців», і я бачив у Боднарові затоплення тільки незначних площ — прирічкової долини, де були луки з сінокосами, а розміщені вище поля від повені ніяк не постраждали. Тож, втрата частини сіна аж ніяк не могла спричинити голоду. На мої аргументи дорослі нічого не відповідали, тільки погляди їхні казали: «Ти ще замалий, щоб тобі щось розповідати». Тож, надалі щоразу при згадці про «голод за німців» я намагався з’ясувати його причину, але почув пояснення від свого діда, лише коли мені виповнилося 16 років і дідо вважали, що я здатний адекватно оцінювати й зберігати інформацію, не нашкодивши нею ні собі, ні іншим.
Свою розповідь дідо розпочали з вересня 1939 року, коли прийшли «москалі». Про «радянську владу» і «розкуркулення» дідо знали з української преси, тож, не стали закінчувати новозбудовану хату і половину свого поля негайно роздали біднішим родичам. Тієї осени «радянська влада» хліборобам не встигла зашкодити і дідо ще засіяли поле. Але влітку 1940 року майже увесь зібраний урожай окупанти зразу ж забрали «на податки». Не віддати було неможливо — вивезуть «на білі ведмеді» (у Заполяр’я на харч для білих ведмедів). Так і вивезли частину односельців (названих дідом імен і прізвищ уже не пам’ятаю, але напевне в архівах їх можна знайти). Також наклали нечувані податки на сад (тож, дідо змушені були вирубати), пасіку (тож, дідо витопили бджіл у потоці). У діда забрали «на ковбасу» племінного бугая-симентала, єдиного на село, купленого дідом за грубі гроші аж у США. Корови цієї породи давали нечувані до того 30 літрів молока на день. А заодно забрали і землю до колгоспу та не дали землю засіяти, хоч і в колгоспі не засівали, – каже Олег ДРОГОМИРЕЦЬКИЙ, краєзнавець.

Окупанти готувались до нападу на Німеччину та розраховували харчі для себе захопити наступного року в Європі, а харчування селян не входило в їхні плани. Діда з кіньми і фірою забрали до Станислава, де всю зиму, весну і червень будували аеродром: возили шутр, цемент й інші будматеріали, аж доки на світанку 22 червня німці не розбомбили аеродром, спаливши всі літаки. «Москалі» нащось заставляли ремонтувати злітні смуги, аж доки 30 червня не увійшли до Cтанислава угорці. Тоді «москалі» нагло розбіглись, а дідо сіли на фіру, цьвохнули коней батогом і поїхали додому. У лісі коло Ценжова зустріли фіру, повну мішків з мукою, на яких сидів москаль із гвинтівкою. Ледве мовили дідо: «Москалю, де ти їдеш – у Станиславі угорці?», — як за москалем лише кущі зашелестіли. Дідо пару разів марно крикнули москалеві, що він забув гвинтівку, далі поглянули в один і другий бік на безлюдну дорогу, кинули гвинтівку до фоси, обернули фіру з мукою на Боднарів, прив’язали ззаду свою і поїхали додому. Мука стала дуже доречною для родини того голодного року.

Тоді в селі не було харчів і почався «голод за німців», організований радянською владою. Така ж ситуація була по всій області. Тільки «на Поділлі за Дністром», у Тернопільській області, були харчі, бо там обласне керівництво не кинулося в 1940 році ретельно організовувати колгоспи і люди засіяли поля та зібрали урожай. Тож, прикарпатці брали якесь наявне майно і йшли чи їхали «на Поділля» вимінювати їх на харчі, які приносили чи привозили додому. Хто не мав уже ніякого майна, ті йшли на Поділля найматися на роботу за харчі. Однак тоді на мостах через Дністер якісь чоловіки в мундирах шуцполіції займалися мародерством і грабували голодних людей, відбираючи в них призначені на обмін речі чи вже виміняні та зароблені продукти. Неможливо однозначно стверджувати чи то були поліцаї, чи банальні грабіжники, переодягнені у форму поліції чи подібний на форму поліції одяг. До такого судження мене привела почута історія про одного жителя Підмихайля, який у лісі з Боднарова до Вістови пограбував дітей, котрі несли додому зароблені та виміняні на Поділлі харчі. Одна з пограбованих дівчат прослідкувала за ним до його дому і розповіла підмихайлівському поліцаю, який забрав грабіжника і відтоді його вже ніколи не бачили в селі.

Також дуже доречним стало залучення німцями людей на роботи в Німеччині — хоч яким небажаним був далекий край, але голодна смерть була набагато страшнішою.

Того року німці не збирали податків — бо не було з чого. Але треба було засівати поля і засаджувати городи, а не було чим засіяти і засадити. Тож, дідо повантажили на фіру невикористані на будові дошки, через що світлиця залишилася до 1980-го року без підлоги, й повезли на Поділля. Там поміняли дошки на зерно і бульбу, привезли додому та засіяли поле і засадили город.

За 30 років незалежності тільки в одній книзі кількома рядками був згаданий механізм організації радянською владою «голоду за німців» (Міста і села Галицького району: історія, пам’ятки, особистості — Івано-Франківськ, Нова Зоря, 2001 — с. 116.) у розділі про село Бринь.

Довгих 30 років я мав бажання ознайомитися зі статистикою смертей у 1941-1942 роках. Тільки тепер унаслідок передачі підшивки єпархіальних копій метричних книг села Боднарів за 1906-1943 роки з РАЦСу до обласного архіву випала можливість ознайомитися зі смертністю в Боднарові за ці роки. У графі причини смерті вказано «голод» і переважно він поєднаний зі «спухлиною». Тобто саме за голодовими опухами вказували причину смерті.

OLYMPUS DIGITAL CAMERA

Перший запис смерті від голоду з’явився навесні 1942 року, коли вичерпалися всі можливі резерви бодай найменш придатних до харчування засобів, і в метричних книгах за роки їх ведення (наявні з 1835 року!) така причина смерті зафіксована вперше. Загалом за весну-літо 1942 року таких смертей афіксовано 9:

1. Софія Онуфріївна Луцька, 10.06.1902, буд. №38 — 4.05.1942
2. Марія Матвіївна Дяченко, 03.1888, буд. №316 — 12.06.1942
3. Дмитро Степанович Козак, 25.10.1880, буд. №137 — 2.07.1942
4. Катерина Костянтинівна Федьчук, 1.12.1879, буд. №208 — 15.07.1942
5. Іван Петрович Дяченко, 24.07.1884, буд. №237 — 15.07.1942
6. Марія Андріївна Жураківська, 15.09.1878, буд. №118 — 29.07.1942
7. Михайло Федорович Дрогомирецький, 23.12.1931, буд. №162 — 31.07.1942
8. Аполонія Михайлівна Моралевська, 27.07.1914, буд. №328 — 14.08.1942
9. Анна Іванівна Дрогомирецька, 28.07.1878, буд. №272 — 27.08.1942

Тобто, 9 смертей, безсумнівно, були викликані голодом. Але в окремих померлих не вказана причина смерті. І ще того року наявні аномальні сплески смертей «від старості», тобто старша людина вмирала ще до виникнення опухів. Також були аномальні сплески смертей від сухот (9) та інших інфекційнихзахворювань, спричинених ослабленням організму від голоду. І аналогічно, як у згадуваній статті «Вікон», був аномальний сплеск смертності від розладів травлення, спричинений відсутністю повноцінних харчів і вживанням у їжу малопридатних чи зовсім непридатних для харчування матеріалів — 26 померлих. Тож, для встановлення загальної смертності від голоду і викликаних ним наслідків варто порівняти число смертей 1942 року з наступним 1943 роком: 73 смерті проти 32-х. У числі останніх враховані й застрелені німецьким поліцаєм 16.07.1943 Йосип Михайлович Старчевський (11.10.1916, буд. №59) і Михайло Іванович Старчевський (18.08.1911, буд. №241). Тобто, у голодний рік кількість ненасильницьких смертей на 43 більша, ніж у неголодний. Проте це не є повна цифра, бо багато людей пішли з села за харчами або на заробітки і не повернулися і могли померти від голоду по дорозі.

Навряд чи дозволила б радянська влада обмінювати харчі чи йти на заробітки, якби не втекла перед німцями в червні 1941 року. Тоді число померлих однозначно було б у рази більшим. Спочатку мені була незрозумілою причина залишення по Збручу радянського кордону в 1939-1941 роках з прикордонниками і пропусканням тільки за дозволом НКВС. Поки не усвідомив його призначення: не допустити розповзання на «зачищену територію» жителів Західної України під час проведення колективізації та упокорення голодом.

Виїзд на роботу в Німеччину, попри всю її важкість, врятував життя багатьом боднарівцям. І кожен, хто виїхав, залишав свою частку харчів на споживання тим, хто залишився, зменшуючи гостроту харчової проблеми. Автори книг про Боднарів Федір Попадюк і Володимир Топольницький нарахували разом 52-х остарбайтерів. Але мені в кількох справах про підпільників ОУН вдалося знайти імена ще 7 не згаданих краєзнавцями остарбайтерів. Тож, імовірна кількість остарбайтерів сягала сотні. Тому, крім претензії німцям за знищених ними в роки війни наших земляків, треба й подякувати за врятованих ними від організованого СРСР голоду.

На пам’ять про десятки боднарівців, знищених радянсько-колгоспною системою шляхом організації голоду 1941-1942 років, варто б установити пам’ятник у вигляді хреста на старому цвинтарі поруч із церквою, на якому вони й поховані.