Поїсти за рахунок закладу. Як журналіст підкидав скло в популярних закладах відпочинку і харчувався безплатно

Ми всі любимо смачно поїсти, багато хто навіть задарма. А якщо ці дві улюблені речі об’єднати, то це взагалі мрія. В нашому місті дуже багато цікавих закладів громадського харчування: хтозна, ми, напевно, могли б претендувати на звання гастрономічної столиці України, якби існував такий конкурс. Та чи можна поїсти в Івано-Франківську за безцінь? Беру шматок битого скла, набираюсь нахабства і пихатості та вирушаю у місцеві паби й ресторани. Як реагуватимуть там на провокативного клієнта, виходитимуть із нештатних ситуацій – розповімо читачам «МІСТА».

«Сopper Head»

Перший заклад для нашого експерименту – паб «в індустріальному стилі», який нещодавно відкрився на початку вулиці Мазепи. Заходжу, розглядаю, де немає камер відеоспостереження. Крученими сходами спускаюсь у підвал – там і людей менше, і можливість щось підкинути реальніша. В офіціанта Степана замовляю бургер із картоплею фрі та лимонад. Коли приносять страви, швидко з’їдаю, лишаю декілька картоплин, а між ними акуратно вкладаю шматочок скла. Кличу адміністратора, запитую: «Як так трапилось?».

Пані Богдана спочатку дуже розгубилась, не могла вимовити ані слова. Помітно було, що дівчині неприємно і вона не знала, як діяти, що говорити, крім «вибачте» і «таке в нас уперше». Навіть повар Юра, якого для чогось покликали, стояв поруч і розгублено посміхався. Я наполягаю, що платити за замовлення не буду. Зітхаю, кажу, що хочу запостити в соцмережі фотографію, що в їжі скло, але не можу підключитись до їхнього Wi-Fi. Бачу, що адміністраторка зовсім зажурилась, але ні слова не відповіла. Отже, поїв я в цьому закладі смачно і безкоштовно.

Вже потім, коли я розповів про свій експеримент, адміністратор сказала, що нікого б не карала з персоналу, доки б сама не з’ясувала, звідки той шматок скла взявся. Стверджувала, що таке в них трапилося дійсно вперше і тому взагалі не знала, як діяти. Від таких випадків ніхто не застрахований, але правило цього закладу – гість мусить вийти задоволений.

«Bierkeller»

Наступна жертва нашого експерименту – німецький паб підвального типу на «стометрівці». В офіціанта Альбіни замовляю узвар та дві ковбаски різного виду з овочевим гарніром. З’їдаю майже все і потім до купки з бурячком, який не дуже люблю, запихаю шматок скла. Кличу адміністратора. Виколупую скло з бурячка, простягаю: «Дивіться, це можна їсти чи ні?». Пані Людмила вибачається і не збагне, звідки у страві взялося скло.

Я починаю тиснути сильніше, адже моя кінцева мета – пообідати «за спасибі». Питаю, чи уявляє вона собі, що б було, якби я це скло з’їв. Адміністратор закладу стверджує, що якби і з’їв – усе лікування за їхній рахунок. Навіть моїм самопочуттям поцікавилась. Мізкую, як дотиснути працівника «Bierkeller», щоб вона запропонувала оплатити мій рахунок, а не лікування, якого мені не треба. Беру двома пальцями скло, простягаю їй і питаю: «Ну і що ж ми тепер будемо з цим робити?» Вжух – і чую чарівне: «За рахунок закладу». Ще трохи докоряю Людмилі, скрушно хитаю головою. Тоді мені пропонують і вечерю, а на додачу щось на вибір цілком безкоштовно: мій шматок скла почав рости у ціні.

Ще трохи докоряю Людмилі, скрушно хитаю головою. Тоді мені пропонують і вечерю, а на додачу щось на вибір цілком безкоштовно: мій шматок скла почав рости у ціні.

Потім, коли я сказав, що це експеримент, адміністратор повідомила, що з такого самого скла у них був посуд для морозива. І тому мені пощастило. Інакше б – переглянула записи з камер спостереження, і, можливо, побачила б, що я підкинув у страву сторонній предмет. Розпитую, чи траплялись такі казуси з нею як клієнтом. Людмила каже, що їй і упаковка з-під сиру попадалась, і волосся. Тоді робила зауваження офіціантові. Якби скло потрапило, то найперше вона б пораділа, що не з’їла його.

«Десятка»

Наступним місцем для експерименту став один із найвідоміших закладів міста, де завжди багато іванофранківців і туристів – «Десятка». Вона популярна через невисокі ціни та великі порції. Отже, замовляю салат та суп «Журек», з апетитом їм. Лишаю буквально декілька ложок і непомітно підкидаю шматок скла. Кличу адміністратора. Іванна, як і її колеги з інших закладів, дивується, звідки у їжі сторонній предмет, розгублено хитає головою і повторює, що такого не може бути. Навіть страву забирає й каже, що її негайно замінять або принесуть щось інше з меню. Я відмовляюсь, кажу, що не хочу, бо боюсь, що знову скло буде, а я не побачу і проковтну. «Та не можу я їсти вже, – думаю собі. – От якби ви оплатили мій обід!». Такого нахабства Іванна від мене не очікувала і навіть на деякий час завмерла. Потім знову вибачалась, казала, що такого не може бути. Тут я розумію, що мені пропонують іншу страву безкоштовно, а рахунок доведеться оплатити. Знову відмовляюсь, кажу, що мені вже нічого не треба, бо тут склом людей годують, і взагалі, що я й за цей обід платити не планую.

«Та не можу я їсти вже, – думаю собі. – От якби ви оплатили мій обід!». Такого нахабства Іванна від мене не очікувала і навіть на деякий час завмерла.

Адміністраторка зі мною погоджується, я встаю, прощаюсь і йду геть, невимушено прихопивши на виході велику жменю карамельок. «Десятку» також записую в актив – і поїв безкоштовно, і повна кишеня цукерок на додачу.

Коли я розказав про експеримент, то адміністраторка, здається, не одразу зрозуміла і продовжувала повторювати, що в них контакту скла із супом немає. На моє запитання, чому ж тоді мене відпустили, чи не думали, що я міг підкинути, Іванна відповіла, що їм такого ще ніхто не робив. Багатьох відвідувачів заклад знає, хтось приходить на обід, хтось із сім’ями на вечерю, і тому вона навіть не думала про те, що шматок скла можна підкинути. І потім ще декілька разів вибачилась.

«Фамілія»

У «Фамілію» на «стометрівці» я йшов у дощову погоду. Але сів назовні, а не всередині. Місце на вулиці обрав невипадково – по-перше, зал був зайнятий, по-друге, тут немає камер спостереження. Як виявилось потім, камера висіла практично над моєю головою, як я її не помітив – не знаю. Замовляю бограч, чай і деруни. Намагаюся вдавати, що я звичайний відвідувач, і тому підганяю трохи офіціанта, щоби швидше приніс гарячого чаю, адже не зовсім приємно на вулиці. Мені пропонують плед. Відмовляюсь, дякую і перепитую: «Невже я схожий на Насірова, щоб загортатись у плед?». Обоє сміємось.

Зауважую, що в офіціанта немає бейджика з іменем. Звичайно ж, я міг би і спитати у хлопця, як його звуть, якби мене цікавило. І поки я в роздумах, що правильно – весь персонал із бейджиками чи без них, мені приносять спочатку чай, а потім і всі страви. Бограч з’їдаю одразу, а потім берусь до дерунів, вони моя слабкість. Не помітив, як на тарілці лишився останній дерун, тож розумію, що тут мій експеримент може провалитись, і не придумую нічого кращого, як кинути свій шматок скла в сметану. Цілком імовірно, що мені можуть і відмовити в оплаті обіду, тому що скло опинилось у готовій продукції, яку лише реалізують.

Кличу адміністратора і починаю нападати на неї: «Як це так? Як таке може бути? А якби я з’їв? Куди ви дивитесь і що взагалі собі думаєте?». Пані Олеся чемно слухала і не перебивала. Коли мої аргументи закінчилися, з її погляду зрозумів, що ось і все, гаплик, мені скажуть: «Вибачай, хлопче, ми сметану не виготовляємо, звідки нам знати, що ти міг там знайти. Але обід з’їв, тому, будь ласка, оплати, а сметану ми ні в рахунок, ні в меню не вписуємо!». Але адміністратор витримала паузу, вибачилась, потім пояснила, що вини закладу в цьому немає, звичайно ж, вони зроблять висновки щодо постачальника продукції. Мовляв, вона прекрасно розуміє, що такого не повинно бути. І делікатно так пояснила мені, що де-юре нібито заклад винен, але де-факто – постачальник.

Розмова була ввічливою та спокійною. Гадав, що зараз мені запропонують все-таки заплатити за обід, і навіть намацав у кишені гаманець, щоб дістати гроші. Але вкотре почув вибачення і пропозицію вибрати якийсь комплімент за рахунок закладу. Зітхаю, мовляв, у мене все одно лишиться неприємний осад, але Олеся наполягає і каже чарівні слова, що і комплімент також задарма. Обираю сирні кульки та записую «Фамілію» собі в актив.

Але вкотре почув вибачення і пропозицію вибрати якийсь комплімент за рахунок закладу. Зітхаю, мовляв, у мене все одно лишиться неприємний осад, але Олеся наполягає і каже чарівні слова, що і комплімент також задарма.

Коли я розсекретив наш експеримент, Олеся сказала, що при значній кількості відвідувачів від таких казусів ніхто не застрахований. Але треба робити все для того, щоб гість вийшов задоволений. Питаю, як боротись із недобросовісними клієнтами. Адміністраторка відповідає, що з цим нічого не вдієш, люди бувають дуже різні і взагалі, така вже доля у працівників сфери послуг. Олеся навіть пригадала, як працювала в інших закладах і багато чого бачила через відеонагляд, але зробити нічого не могла. І все-таки адміністраторка розраховує на порядність гостей.

«Zosina Wola»

Остання точка в нашому експерименті – «Зосина Воля». Коли я туди увійшов, то був один у величезному залі. Офіціант Юрій допомагає мені визначитись із замовленням, також пропонує пиво. Пояснюю, що я за кермом. Тоді хлопець розповів історію, як один із відвідувачів закладу замовив пиво, але йому відмовили, тому що на столі лежали ключі від автомобіля. Після цього клієнт замовив безалкогольне пиво. Я був дуже здивований, кажу офіціантові, що він, можливо, своєю принциповістю міг врятувати чиєсь життя… І замовляю узвар. А також куряче філе та картоплю по-селянськи. Доїдаю страву і непомітно кладу скло між двох останніх шматків картоплі. Кличу адміністратора. Вона шокована моєю «знахідкою» і виправдовується. Їй це вдається не дуже добре, адже пояснити появу скла в картоплі дійсно важко. Питаю, що б трапилось, якби я це скло з’їв. «Щонайменше, – каже адміністратор Оля, – це звільнення відповідальної людини, але від цього вам навряд чи стане легше. Звичайно, варто розібратись у ситуації, що склалась». Я думаю, як далі будувати наш діалог, але працівник «Зосиної Волі» сама пропонує мені за обід не платити. І я записую п’ятий заклад до списку тих, що погодували мене безкоштовно.

Я думаю, як далі будувати наш діалог, але працівник «Зосиної Волі» сама пропонує мені за обід не платити.

Потім, коли я розповів про свій експеримент, адміністратор сказала, що від помилок ніхто не застрахований. Але заклад дбає про свою репутацію. І те, що мені запропонували поїсти безкоштовно, – той мінімум, який вона може зробити, щоб я вийшов задоволеним. На моє питання, що вона зробила б на моєму місці, Оля відповідає, що чинила б так само, але оплати, напевно б, не вимагала, оскільки працює в цій сфері і все розуміє. Хоча в таку ситуацію працівниця потрапила вперше, відколи працює у «Зосиній Волі».

Отже, у п’яти франківських закладах, які я обійшов, зі мною поводилися ввічливо, всюди пропонували допомогу. Репутація жодного з них, зазначу, не постраждала, оскільки відвідини були у непікові години, столик я обирав у найменш людному місці, а розмову із персоналом проводив спокійно й тихо, щоб сторонні люди не могли почути наш діалог. Матеріальних збитків я не завдав, оскільки згодом всі рахунки оплатив.

Журнал «МІСТО» пересвідчився, що кожен із закладів турбується про свою репутацію, погоджується йти на поступки і не хоче мати конфліктних ситуацій. Також працівники кожного з них сподіваються на порядність своїх гостей так само, як і «МІСТО» – на совісність своїх читачів. Ми застерігаємо: не повторюйте того, що описане в нашій статті.

Автор:Олександр ЗАСЛАВСЬКИЙ

Стаття опублікована в журналі МІСТО № 7

*Передрук матеріалу дозволяється тільки за погодженням з редакцією.

Схожі записи:

Загрузка...
Loading...