Рятувальник, який показує справжні Карпати: історія «Карпатського мандрівника»

У його відео немає дорогих дронів, постановочних кадрів чи ідеально вилизаної картинки. Натомість є ранковий туман над полониною, потріскування ватри, мокрі від роси черевики, грибний кошик у руках і прості розмови дорогою на вершину.

Поки більшість бачить у Миколі Смеречуку рятувальника, на Прикарпатті його дедалі частіше впізнають як «Карпатського мандрівника» — чоловіка, який показує Карпати такими, якими їх знають місцеві. Без туристичного шуму, без штучності й без спроб зробити з гір атракціон.

Микола — рятувальник із Прикарпаття, який уже 11 років працює у ДСНС, а останні три роки веде блог «Карпатський мандрівник». Його відео про гори, села, традиції та звичайне життя в Карпатах сьогодні збирають сотні тисяч переглядів.

Але сам він каже: починав це зовсім не заради популярності.

«Я хотів зберегти пам’ять. Щоб через 30–50 років можна було сісти й подивитися, де ти був, як жив, куди ходив, із ким проводив час».

Рятувальник, яким хотів стати ще в армії

Микола родом із села Хмелівка. Каже, любов до служби з’явилася ще задовго до першого виїзду на пожежу. Під час служби в армії, коли хлопці говорили про майбутнє життя, він уже тоді знав, куди хоче йти після демобілізації.

«Мені було 18 років, ми сиділи в армії й говорили, хто чим хоче займатися. Я тоді сказав, що, напевно, піду в пожежну службу».

На це вплинули й знайомі рятувальники з його села — Назар Заруба, Андрій Чаревко та Дмитро Дрем’янів.

«Я дуже добре їх знав і хотів бути в такій компанії».

До служби Микола встиг спробувати заробітки — працював на будовах, був у Швеції, Польщі та Одесі. Але швидко зрозумів: це не його шлях.

«Я себе не бачив на будівництві. Хотілося роботи, де отримуєш задоволення».

У 2015 році він став рятувальником. І навіть тепер, через понад десятиліття служби, продовжує вчитися й розвиватися.

«Я не хочу зупинятися на тому, що вже маю».

Після складних викликів, пожеж і виснажливих чергувань він знову збирає наплічник. Але вже не на службу — у гори. У цьому, мабуть, і є головний контраст його життя: на роботі — рятувальник, який бачить людський біль, втому і небезпеку, а у вільний час — людина, яка шукає тишу карпатських хребтів і показує іншим красу місць, де можна хоча б ненадовго відключитися від усього.

Як «Карпатський мандрівник» почався з чашки кави на Ігровці

Любов до фото й відео у нього була ще з дитинства. У телефонах і старих жорстких дисках роками накопичувалися сотні кадрів із походів. Але публікувати це в інтернеті довго не наважувався.

«Трохи було ніяково. Ти ж із села. Думаєш: а що скажуть люди?»

Усе змінив один весняний день. Микола вирішив піти на Ігровець — просто випити кави в горах. Узяв із собою камеру і дорогою почав знімати. Так народилося його перше відео — «Весняний похід на Ігровець».

«Я тоді подумав: зніму так, як умію».

Перші ролики були майже без слів. Лише шум вітру, хруст снігу під ногами, смерековий ліс і краєвиди Карпат.

«Мені було ніяково говорити на камеру».

Але з кожним новим походом він ставав відкритішим. З’явилися жарти, історії, живі діалоги з друзями, вечори біля ватри, ранкові збори під холодним вітром і моменти, коли після кількох годин підйому всі мовчки сідають на полонині пити каву й дивитися, як туман повільно спускається між хребтами.

«Зараз я вже нічого не граю. Я просто такий, як є».

Відео, присвячене загиблим рятувальникам

Одним із найважливіших відео у блозі Миколи став проєкт, у якому він разом із двома колегами-рятувальниками піднявся на всі двотисячники України.

Цей похід вони присвятили працівникам ДСНС, які загинули після початку повномасштабного вторгнення.

Без офіційних промов і гучних слів. Лише троє рятувальників, важкі наплічники, українські вершини та пам’ять про своїх.

«Це був дуже важливий похід. Один із найважливіших для мене».

У кадрі — ночівлі серед гір, світанки після холодної ночі в наметах, втома після багатогодинних переходів і тиша на вершинах, де кожен думав про тих, хто вже не повернеться з виклику.

Це було не просто відео про гори. Фактично — пам’ять про колег, які загинули, рятуючи інших.

«Ми хотіли, щоб про них пам’ятали».

Чому його відео дивляться сотні тисяч людей

На YouTube найбільше переглядів у Миколи несподівано набирають походи та відео про гриби.

«Я сам не розумію, чому людям так цікаво дивитися, як я ходжу по лісі й збираю гриби», — сміється він.

А от Facebook відкрив зовсім іншу аудиторію. Там найбільше дивляться ролики про побут і традиції Прикарпаття. Відео з гірських сіл, полонин, старих хат, ватри чи співів у горах інколи набирають по кілька сотень тисяч, а то й мільйони переглядів. Можливо, тому що в них немає штучності. Тільки справжня Франківщина — із вузькими дорогами через Раковець, ранковими туманами над Гутою, дерев’яними хатами в Хмелівці, запахом диму у вечірніх полонинах і конями, які пасуться високо в горах.

У його відео Карпати — не туристична листівка, а живе місце зі своєю тишею, людьми, традиціями й характером.

Микола часто любить ходити в гори з друзями і знайомими. Каже, для нього важливо не просто довести когось до вершини, а зробити так, щоб людина запам’ятала цей день на все життя.

«Якщо я вже йду у гори з друзями — створюю їм атмосферу».

Він добре пам’ятає свій невдалий похід із туристичним гідом багато років тому.

«Йшов попереду чоловік із кислим обличчям, нічого не розказував, усі просто мовчки пленталися за ним».

Після того вирішив: якщо вже бути йти з кимось у гори, то зробить це зовсім по-іншому.

Тому в його особистих походах завжди багато розмов, жартів, привалів із кавою, вечерь біля ватри й довгих вечорів біля наметів, коли після складного підйому всі сидять у куртках, гріють руки об металеві горнятка й дивляться, як сонце сідає за карпатські хребти.

«Я стараюся, щоб ми не просто втомилися, а реально кайфанули від походу».

Він навіть спеціально планує маршрути так, щоб на місце ночівлі приходити ще засвітла.

«Тоді ти встигаєш і їжу приготувати, і на захід сонця подивитися, і нормально відпочити».

Чому не варто починати знайомство з Карпатами з Говерли

Попри любов до гір, Микола критично ставиться до найпопулярніших туристичних маршрутів. Каже, Говерла давно втратила ту атмосферу, за якою люди їдуть у Карпати.

«Там інколи більше схоже на базар. Черги до фото, сотні туристів, шум».

Натомість радить Ігровець або Сивулю. Особливо маршрути через Гуту.

«Ти їдеш через Раковець, бачиш красиві села, господарів, полонини — і вже сама дорога приносить задоволення».

Каже, саме там можна побачити справжні Карпати — без натовпів і туристичного шуму.

«На Сивулі коні пасуться просто на полонинах. Тиша така, що чути тільки вітер».

Гори, які залишаються з тобою

Одним із найтепліших для себе Микола називає похід із пожежником-переселенцем із Волновахи Олександром Кравченком та другом Володимиром Мартинцем — обоє уперше пішли у гори. На той момент Олександр працював в пожежній частині в Богородчанах. Згодом, коли його перевели на службу у Дніпро, він переглядав змонтоване відео, згадував ці душевні моменти та телефонував Миколі зі сльозами.

Бо такі кадри — це вже не просто контент. Це спогади про людей, моменти й життя, яке постійно змінюється.

«У горах ти відчуваєш, що живеш»

Микола каже: Карпати для нього давно стали чимось значно більшим, ніж просто хобі. Це місце, де можна відключитися від шуму, новин, тривог і просто побути собою.

«У наших горах ти відчуваєш себе вдома. Розумієш, що це Україна. Що це твоє».

І, мабуть, саме тому його відео так чіпляють людей. Бо це не просто красиві кадри гір. Це історія про пам’ять, дружбу, втому, тишу після важкого підйому і Франківщину, яка в його відео залишається справжньою — із вітром на полонинах, запахом ватри й людьми, які після складних буднів усе одно знаходять сили знову йти в гори.