Ветеран війни перетворив батьківську пасіку на справу життя: історія Юрія Титоренка

Біля вуликів панує особлива тиша. Її порушує лише рівне гудіння бджіл, що безупинно повертаються з нектаром. Юрій Титоренко уважно стежить за кожною з них. Каже, може годинами просто сидіти біля пасіки й спостерігати за їхньою роботою.

Важко повірити, що ще кілька років тому він був там, де замість бджолиного гулу лунали вибухи. Двічі добровольцем ішов на війну, двічі отримував поранення, працював бойовим медиком і рятував життя побратимів. А сьогодні знаходить спокій серед вуликів, які стали не лише продовженням батьківської справи, а й його власною психологічною реабілітацією.

Саме такою історією ветеран поділився з журналісткою МІСТА.

Дві війни, два поранення і служба за покликом серця

Бойовий шлях Юрія розпочався ще у 2015 році, коли він добровольцем вступив до батальйону «Гарпун».

«У 2015 році воював у добровольчому батальйоні “Гарпун”. Там отримав поранення. А коли почалося повномасштабне вторгнення, хоча мав інвалідність і міг не йти служити, з перших днів знову пішов добровольцем — у 10-ту окрему гірсько-штурмову бригаду “Едельвейс”. І знову був поранений».

Після лікування він ще певний час служив у тилових підрозділах, однак наслідки війни залишаються з людиною набагато довше, ніж завершується служба.

За мужність і самовідданість Юрій Титоренко відзначений нагрудним знаком «Козацький хрест» ІІІ ступеня, міською відзнакою «За честь і звитягу», а також відзнакою міського голови «Творимо перемогу разом» ІІІ ступеня.

Втім, про свої нагороди він говорить стримано. Значно охочіше розповідає про бджіл.

Пасіка, яку не зміг покинути

Минулого року життя завдало ще одного болючого удару — майже одночасно померли обоє його батьків. Біля Тернополя залишилася їхня пасіка.

Продати її було б найпростішим рішенням. Але для Юрія це означало б втратити останню живу пам’ять про людей, які понад два десятиліття доглядали бджіл.

«Мені було шкода залишати бджіл. Я їх просто забрав. Тоді це було шість бджолосімей».

Тоді він навіть не думав, що пасіка настільки змінить його життя. Каже, не мав амбітної мети створити велике господарство.

«Я взагалі не планував так розширюватися. Хотів просто зберегти те, що було».

Та минув лише рік — і шість бджолосімей перетворилися на двадцять п’ять.

Від дитячих спогадів — до власної пасіки

Любов до бджіл у родині зародилася давно. Ще підлітком Юрій разом із батьком упіймав свій перший рій.

«Тоді мені було років чотирнадцять. Ми зловили рій, батько почав робити вулики. Але тоді були інші інтереси. Загальне уявлення про бджіл я мав, а от працювати з ними — ні».

Освоювати справу довелося вже самостійно. Допомагали сусіди-пасічники, друзі, а решту знань довелося здобувати з книжок, відео та власного досвіду.

«Інформації зараз дуже багато. Але вона часто суперечлива. Тому багато чого доводиться перевіряти самому».

Втім, експериментувати у бджільництві не завжди безпечно.

«У цій справі не буває так, щоб жодного разу не втратити бджолосім’ю».

Кожен пасічник трохи столяр

Разом із пасікою Юрій опанував ще одну професію. Тепер більшість вуликів виготовляє власноруч.

«Купувати дуже дорого. Тому кожен пасічник має бути ще й трохи столяром».

Частину нових сімей він розвів самостійно, ще дев’ять придбав у місцевих пасічників. А одного разу навіть ловив власний рій, який вирішив полетіти.

«Один мій утік. Але я його зловив. І ще п’ять чужих також».

Перший мед і п’ятдесят укусів

Перший медозбір став справжнім випробуванням для всієї родини.

«Покусали дуже сильно. Мене, дружину, дітей, собаку і навіть сусідів трохи зачепило».

Найбільше дісталося самому господарю. Через пошкоджену захисну маску бджоли проникли всередину.

«Було близько п’ятдесяти укусів».

На щастя, професія бойового медика допомогла не розгубитися.

«Якщо людина не має алергії й не виникає анафілактичного шоку, то все можна контролювати. Є препарати, які допомагають».

Сьогодні ж пасіка стала спокійнішою. Дружина вже відповідає за відкачування меду, старший син охоче допомагає на пасіці, а молодший, який колись боявся навіть підійти до вуликів, поступово подолав свій страх.

Бджоли краще відчувають погоду, ніж люди

Юрій усміхається, коли чує поширений міф про парфуми. Каже, значно більше, ніж запахи, бджіл хвилює погода.

«Якщо вітер або насувається дощ — вони стають агресивнішими. Не можуть нормально працювати, тому нервують. А коли гарна погода — хоч на руках носи».

За сезон він проводить три медозбори: весняний, липовий та літній із соняшника й різнотрав’я. Найулюбленіший мед — липовий.

«Просто найбільше смакує».

Хоч цього року через спеку липа медувала значно слабше, ніж зазвичай.

Реабілітація, яку не призначить жоден лікар

Найважливіше Юрій сказав наприкінці розмови. Для нього пасіка — давно не про мед. Вона стала місцем, де вдалося віднайти внутрішню рівновагу після всього пережитого.

«Чесно кажучи, знайшов у бджільництві дуже потужний спосіб психологічної реабілітації. Коли працюєш із бджолами, повністю відволікаєшся від усього іншого. Зосереджуєшся лише на них. І це дуже допомагає».

Він навіть агітує побратимів спробувати зайнятися бджільництвом. Хоч одразу додає: ця справа — не для всіх.

«У них немає боягузів»

Юрія захоплює не лише мед. Його вражає те, як живе бджолина спільнота.

«Це настільки цікаві комахи. Індивідуальна поведінка цікава. Але колективна — взагалі викликає захоплення. Як вони працюють разом, як захищаються».

І тут ветеран проводить несподівану паралель.

«У них немає боягузів чи тих, хто ухиляється. Кожна бджола має свою функцію. Навіть трутні, які не збирають мед, теж виконують свою роль».

Пам’ять, яка живе у дзижчанні вуликів

Юрій усміхається, коли говорить про батька. Каже, той навряд чи міг подумати, що саме син одного дня продовжить його справу.

Тепер ветеран сподівається, що колись хтось із його дітей теж зацікавиться пасікою. Але лише тоді, коли сам цього захоче.

«Дітей не можна ні до чого примушувати».

Перед завершенням розмови знову повертаємось до крилатих трудівничків. Юрій каже, що може годинами сидіти біля пасіки й дивитися, як вони літають. Це справді заспокоює.

Колись він рятував життя на полі бою. Сьогодні дбає про маленький світ, де кожна бджола знає своє місце й працює заради спільної справи.

Для когось пасіка — це лише мед. Проте для Юрія Титоренка — пам’ять про батьків, продовження родинної традиції, нова справа життя і місце, де після двох воєн йому вдалося знову відчути внутрішній спокій.