Не лише легенда про «франківського вампіра»: що насправді приховують старі кладовища міста

Старі кладовища мовчать. Але варто зупинитися біля потемнілого від часу каменю, прочитати майже стерті написи чи уважно придивитися до скульптур — і вони починають говорити.

Не про смерть. Про людей, які будували місто. Про епохи, що залишили свій слід навіть у формі надгробків. Про історію, яку вже не знайдеш у шкільних підручниках.

Саме так на станіславські некрополі дивиться екскурсоводка Наталія Гугіль. Уже понад 11 років вона знайомить франківців і туристів із містом, а тепер відкриває ще один його, незвичний, бік — старі кладовища.

Випадкова знахідка, яка змінила все

Наталія усміхається: усе почалося зовсім не з кладовищ.

Спочатку була екскурсія про локомотиворемонтний завод. Потім — дослідження життя німецьких колоністів, які оселилися у Станіславові. А далі історія сама повела її іншим шляхом.

«Коли починаєш досліджувати якусь тему, завжди знаходяться нові зачіпки. Одна історія приводить до іншої», — каже екскурсоводка.

Шукаючи поховання представників німецької громади, вона вперше прийшла на Київське кладовище. Планувала лише підтвердити кілька історичних фактів. Натомість затрималася там на довгі місяці.

«Я почала роздивлятися старі надгробки, читати прізвища, шукати інформацію про людей… І зрозуміла, що це окрема історія, яку хочеться досліджувати», — розповідає вона.

Спочатку навіть сумнівалася, чи комусь буде цікава така екскурсія. Ідеєю поділилася з подругою з громадської організації «Відкритий код», яка запропонувала реалізувати маршрут у межах культурного проєкту.

Так народилася перша екскурсія станіславськими некрополями.

Кладовище може розповісти про місто більше, ніж музей

Наталія одразу наголошує: ця екскурсія не про містику. І навіть не стільки про людей, які тут поховані. Вона — про те, як змінювалося суспільство.

«Колись пам’ятники створювали для того, щоб розповісти про життя людини. На них писали професію, досягнення, заслуги. Це була своєрідна біографія, викарбувана в камені. Сьогодні пам’ятники більше говорять про біль родини, яка втратила близьку людину.»

За словами екскурсоводки, навіть за формою надгробків можна зрозуміти, у який час вони були створені. У мирні роки люди замовляли складні скульптурні композиції, прагнули підкреслити індивідуальність померлого. Після воєн пам’ятники ставали значно простішими — не через зміну смаків, а через брак коштів.

Радянська доба принесла ще одну характерну особливість — масове встановлення пам’ятників без хрестів.

«Кожна епоха залишила свій слід. І це дуже добре видно саме на кладовищах», — говорить Наталія.

Надгробок, який історики вважали втраченим

Найбільше відкриття чекало дослідницю там, де вона найменше цього очікувала.

У краєзнавчій літературі зазначалося, що роботи відомого станіславівського скульптора Антоняка на міських кладовищах Франківська не збереглися. Та під час підготовки екскурсії Наталія знайшла на одному зі старих надгробків… його підпис.

«Я всюди читала, що його надгробні роботи, які були в нашому місті, не дійшли до наших днів. А потім просто знайшла його автограф.»

Колись саме Антоняк створював декоративні скульптури для будинків у центрі Станіславова. Проте значну частину життя працював і над ритуальною пластикою. Для митців того часу це був один із найстабільніших способів заробітку.

Що ще приховують станіславські некрополі

Під час досліджень Наталія відкрила для себе чимало несподіваних історій.

Серед них:

За словами екскурсоводки, саме такі знахідки дозволяють побачити, наскільки багатонаціональним був колишній Станіслав.

Меморіальний сквер, який міг стати українським Личаковом

Маршрут починається не на Київському кладовищі, а у Меморіальному сквері.

Колись саме тут було головне кладовище Станіславова. Якби його не знищила радянська влада, сьогодні воно було б старішим за Личаківський некрополь у Львові та Байкове кладовище у Києві.

Частину пам’яток вдалося врятувати буквально дивом. Так сталося зі склепом громадського діяча Лева Бачинського. За словами Наталії, його вдалося демонтувати, перевезти до Чукалівки, а згодом повернути на історичне місце.

«Кладовище — це місце спокою»

Наталія зізнається: багато людей досі насторожено ставляться до таких прогулянок. Втім, у Європі старі кладовища давно є місцями тихого відпочинку.

«Колись кладовища спеціально озеленювали. Там садили дерева, прокладали алеї. Це були місця, де люди прогулювалися і відпочивали.»

Вона пригадує й думку з книжки, яка свого часу її вразила: коли тривожно — підіть прогуляйтеся кладовищем.

Не тому, що це місце суму. А тому, що воно нагадує: кожне людське життя залишає після себе пам’ять.

Можливо, саме тому інтерес до таких екскурсій сьогодні лише зростає. Ще до першої прогулянки більшість місць уже були заброньовані.

І це, мабуть, свідчить про одну просту річ — ми приходимо на старі кладовища не для того, щоб думати про смерть. Ми приходимо туди, щоб краще зрозуміти життя. І місто, яке продовжує жити завдяки пам’яті про тих, хто був тут задовго до нас.

Прогулянка відбувається з ініціативи ГО «Відкритий код» та платформи «Тепле місто» за підтримки фонду Nova Ukraine. Це завершальна подія в межах проєкту «Пам’ять, що формує громаду», присвяченого культурі шанування як частини міської ідентичності.